Розділ «XXVIII»

Я попросив перенести своє ліжко до неї в палату, і сідав до неї, коли вона прокидалась і коли її очі сповнювались відчайдушного благання. Я нерідко думав про ампули морфію у мене в чемодані і вдався б до них без жодних вагань, якби вона не була така вдячна за кожен новий день життя.

Я сидів біля її ліжка і розповідав усе, що спадало мені на думку. Пат не можна було багато говорити, і вона охоче слухала, коли я розповідав про своє життя-буття. Найбільше вона любила слухати історії з моїх шкільних років. Іноді, тільки-но переборовши новий приступ, бліда й розбита, сидячи в подушках, знову просила, щоб я зобразив їй когось із моїх учителів. Розмахуючи руками й погладжуючи удавану руду бороду, я ходив по кімнаті, сопів і скрипучим голосом виголошував професорські мудрості. Щодня я вигадував щось нове, і Пат поступово взнавала всіх забіяк і баламутів з нашого класу, які завдавали учителям найбільше неприємностей. Одного разу, почувши громовий бас нашого ректора, наскочила чергова нічна сестра… Потрібен був час, поки я, на прохання Пат, переконав її, що я не збожеволів, хоч і скакав серед ночі по кімнаті в пелерині і каплоухому капелюсі й давав прочухана якомусь Карлу Оссеге, що підступно підпиляв кафедру.

Денне світло поволі проникало в палату. Гостро вимальовувались чорні силуети гір. Бліде й холодне небо за ними починало відступати вдалину. Нічна настільна лампа ставала блідожовтою, і Пат клала своє вологе обличчя мені на руки.

— Пройшло, Роббі. Тепер у мене знову є ще один день.

Антоніо приніс мені свій радіоприймач. Я підключив його до електропроводки, заземливши до батареї парового опалення, і ввечері в палаті Пат почав настроювати. Приймач гарчав і квакав, та раптом із хрипіння прорвалась ніжна, ясна музика.

— Що це, любий? — спитала Пат.

Антоніо дав також радіожурнал. Я погортав його.

— По-моєму, Рим.

Тут прозвучав і глибокий, металевий голос диктора:

— Радіо Рома — Наполі — Фіренце…

Я повернув кнопку настройки. Соло на фортепіано.

— Цього мені не треба шукати в журналі, — сказав я. — Це Вальдштайнівська соната Бетховена. Колись я теж умів грати її — у ті часи, коли ще сподівався стати радником народної освіти, професором або композитором. Тепер я вже давно забув її. Краще повернемо далі. Нічого приємного вона не нагадує.

Теплий альт, дуже тихий і улесливий: «Parlez moi d'amour» [5].

— Париж, Пат.

Лекція про боротьбу з філоксерою… Я повернув далі.

Рекламні об'яви. Квартет.

— Що це? — спитала Пат.

— «Прага. Смичковий квартет. Опус п'ятдесят дев'ять, два, Бетховен», — прочитав я вголос.

Я почекав, поки скінчиться музична фраза, повернув далі, і раптом зазвучала скрипка, дивна скрипка.

— Це буде Будапешт, Пат. Циганська музика.