Розділ «XXVIII»

— Збожеволів? Ні, я промахнувся! — Він зліг на стіл і пахнув мені в обличчя коньяком. — Промахнувся. Вони обдурили мене. Свині. Всі свині. Ви теж чеснотлива свиня.

— Якби ви не були хворим, я б викинув вас за вікно, — сказав я.

— Хворий? Хворий? — кричав він, як папуга. — Я здоровий, майже зовсім здоровий, оце саме йду звідти! Незвичайний випадок раптової інкапсуляції! Скажете, жарт?

— То вам треба радіти, — сказав я. — А поїдете звідси, і забудуться всі ваші переживання.

— Так? — невгавав він. — Так, ви гадаєте? Гендлярська ви голова, от що! Хай вам бог збереже вашу черству душу!…

Він посунув геть, але знову повернувся назад.

— Ходімте зі мною! Побудьте зі мною, давайте вип'ємо разом. Я плачу за все. Я не можу лишатись на самоті.

— Не маю часу, — відповів я. — Пошукайте собі когось іншого.

Я знову пішов наверх до Пат. Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною.

— Ти не хочеш покататись на лижах? — спитала вона.

Я похитав головою:

— Дуже поганий сніг. Всюди тане.

— То, може б, з Антоніо погуляв у шахи?

— Ні, — сказав я. — Хочу лишитись тут, біля тебе.

— Бідний Роббі! — Вона спробувала трохи повернутись. — То хоч візьми випий що-небудь.

— Це я можу.

Я пішов до своєї кімнати і приніс пляшку коньяку і чарку.

— Хочеш трошки? — спитав я її. — Тобі можна, ти ж знаєш.

Вона відпила маленький ковточок, потім ще один. Тоді віддала мені чарку. Я наповнив її і випив.

— Тобі не слід пити з тої самої чарки, що й я, — сказала Пат.