Розділ «XXVI»

«Видужав, — думав я, — один видужав і їде звідси…»

— Що б ти хотіла випити, Пат? — спитав уголос.

— Мартіні. Сухого мартіні.

По радіо почали передавати музику. Віденські вальси. Вони линули крізь тепле сонячне повітря, ніби легкі, яскраві прапори. Кельнер приніс нам мартіні. Напій був дуже холодний і ще іскрився під сонячним промінням.

— Як хороше отак сидіти, правда? — звернулась до нас Пат.

— Чудово, — відповів я.

— Але ж іноді просто несила витримати, — сказала вона.

Ми залишились у селі, щоб поснідати. Пат дуже цього хотіла. Останні тижні вона змушена була весь час бути в санаторії, і це вперше вийшла; вона сказала, що вдвічі поздоровішає, коли поснідає чи повечеряє в селі. Антоніо снідав з нами. Потім ми знову поїхали нагору, і Пат пішла в свою кімнату, бо їй треба було дві години полежати.

Ми з Кестером викотили «Карла» з гаража й оглянули його. Довелося замінити два зламаних ресорних листи. У хазяїна гаража був інструмент, і ми взялися за роботу. Потім підлили мастила і помазали шасі. Коли все було готове, вивели його на вулицю. Він стояв на снігу, забризканий, каплоухий.

— Може, помиємо його? — запропонував я.

— Ні, в дорозі не треба, — заперечив Кестер. — Він цього не любить.

До нас підійшла Пат. Було видно, що вона добре виспалась і зігрілась. Собачка бушував навколо неї.

— Біллі! — гукнув я.

Песик насторожився, але не виказав буйної радості. Не впізнав мене і зовсім розгубився коли Пат звернула його увагу на мене.

— От які діла… — мовив я. — Хвала богу, що хоч у людей краща пам'ять. А де це він був учора?

Пат засміялась:

— Він увесь час сидів під ліжком. Коли до мене хтось заходить, Біллі стає ревнивим і з досади ховається під ліжко.

— У тебе чудовий вигляд, — сказав я.

Пат щасливо дивилась на мене. Потім підступила до «Карла».

— Мені хочеться ще раз сісти в нього і хоч трохи проїхати.