Розділ «XXVI»

— Он вона, — сказав Кестер.

— Вона, — повторив я і встав.

— Алло! — Пат наближалась до нас, піднявши руку для привітання. Вона посміхалась і трохи нетвердо трималася на ногах.

— Я трохи п'яненька. Від сонця. Завжди, коли полежу на сонці, мене похитує, як старого моряка.

Я поглянув на неї, і відразу все змінилось. Я вже більше не вірив лікарю; вірив у чудо. Пат була тут; вона жила; стояла передо мною і сміялась — від цього все інше зникло.

— Чого у вас такі кислі обличчя? — спитала вона.

— Обличчя городян, що зовсім не пасують до цієї обстановки, — відповів Кестер.

— Ми ніяк не можем звикнути до сонця.

Вона засміялась:

— У мене сьогодні хороший день. Без температури. Маю право вийти з санаторію. Може, поїдемо в село — вип'ємо чогось апетитного?

— Звичайно.

— Ну, гайда!

— Чи не краще було б узяти сани? — спитав Кестер.

— Сьогодні мені можна і на санках, — підхопила Пат.

— Я певен цього, — підтримав її Кестер. — Але я ще ніколи не їздив у такому кошику. Хочеться спробувати хоч раз.

Ми покликали візника і поїхали зигзагами вниз до села. Перед одним кафе з маленькою, освітленою сонцем терасою вилізли з санок. Там сиділо багато людей, і я впізнав декого з санаторію. Італієць, якого ми зустріли в барі, теж був там. Почувши своє ім'я — Антоніо, він підійшов до нас, щоб привітатися з Пат. Він розповів, як минулої ночі кілька жартівників викотили одного пацієнта, коли той спав, разом з ліжком із його палати в палату до однієї старенької вчительки.

— Навіщо ж вони це зробили? — спитав я.

— Він уже видужав і за кілька днів має виїхати звідси, — відповів Антоніо. — Тут завжди хто-небуть утне якийсь жарт.

— Це широковідомий гумор відчаю тих, що лишаються, любий, — пояснила Пат.

— Тут, у горах, люди стають, як діти, — ніби вибачаючись, мовив Антоніо.