Розділ «X»

Чоловік старанно написав адресу своїми огрубілими, чесними руками. Я глянув на Кестера; ми обоє розуміли, що було б чудо, коли б з цього та щось вийшло. А чудес тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки негативного характеру.

А чоловік і далі говорив, як у лихоманці. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як поводиться взимку стартер. При цьому він щоразу знову хапався за машину. Нарешті — заспокоївся.

— Ну, ходімо вже, Альберте, — сказала жінка.

Ми подали йому руку. Подружжя рушило з двору. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді завели машину.

На виїзді з двору ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.

— Вам куди? — запитав він стару.

— Та в мене ж, люди добрі, немає грошей на таксі! — відказала старенька.

— Не треба грошей, — сказав Отто. — У мене сьогодні день народження-везу задарма.

Вона недовірливо глянула, міцніше вхопившись за клітку.

— А тоді скажете, щоб таки щось та заплатила…

Ми заспокоїли її, вона сіла в машину.

— Навіщо ви купили папугу, матусю? — спитав я, коли вона вийшла.

— На вечори, — відповіла стара. — А ви думаєте, що його прокормити буде дорого?

— Ні, цього я не кажу, але як це розуміти: на вечори?

— Він же говорити вміє, — відповіла вона і подивилась на мене своїми ще ясними старечими очима. — Тоді хоч є хто, щоб слово сказав…

— Ах, ось воно що…

Надвечір прийшов за своїм фордом булочник — блідий, засмучений. Я був сам у дворі.

— Чи до вподоби вам колір? — запитав я.

— Авжеж до вподоби, — відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.

— Верх вийшов напрочуд гарний…