Розділ «X»

— Диви на них! — сказав Гвідо, що не міг удержатись і підійшов до нас, наче нічого й не трапилось. — Ми б цю коробку могли купити і за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…

— Будь здоровенький, любчику! — скрикнув у нього за спиною чийсь жерстяний голос. Це був папуга в позолоченій клітці; до нього саме підійшла черга…

— Шмаркач, — додав я до слів папуги.

Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.

— Отож, бачите… — сказав я, підійшовши до власника машини; бліда жінка стояла вже поруч з ним.

— Я все зрозумів, — відповів він.

— Нам би краще не встрявати, — сказав я. — Але тоді ви дістали б ще менше…

Він кивнув головою, нервово перебираючи руками.

— Машина добра, — раптом заговорив він поквапливо, — добра машина, вона цих грошей варта, безперечно варта, ви не переплатили, тут не в машині справа, ні, зовсім не в машині, тут, бачите…

— Зрозуміло, — подав я репліку.

— Ми з цих грошей нічого не дістанемо, — зауважила жінка. — Все заберуть…

— Якось-то воно буде, рідна, — заспокоював її чоловік, — якось виберемося з біди…

Жінка нічого не відповіла.

— Коли вмикаєш, вона перескакує з першої на другу швидкість, — знову заговорив чоловік, — але це не вада, вона як і нова була, то так було.

Він розповідав далі, ніби мова йшла про дитину:

— Машина вже три роки в нас, і ніколи нічого не трапилось. Ось тільки… спочатку я хворів, а тоді один тут мене підвів… приятель один…

— Негідник один, — суворо сказала жінка.

— Облиш, матусю, — сказав чоловік, кинувши на неї погляд, — я викараскаюсь знову… Правда, матусю?

Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.

— Дайте мені вашу адресу, — сказав Кестер. — Може, нам колись потрібен буде водій…