Розділ I

Беата.

Гроші та коштовності залишаю в сейфі. Ключі в шухляді Твого письмового стола. Із собою забираю лише речі Маріолі».

Професор Вільчур опустив руку з листом і протер очі. У дзеркалі навпроти побачив своє відображення в химерному вбранні. Скинув із себе це все й заходився знову перечитувати листа.

Удар упав на нього так несподівано, що й досі це здавалося чимсь нереальним, якоюсь глухою погрозою чи пересторогою.

Читав:

«…на жаль, я ніколи Тебе не кохала…»

І далі:

«Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава…»

— Як же це так? — простогнав він. — Чому? Чому це сталося?..

Намарно він силкувався усе це збагнути. У мозкові було одне: пішла від нього, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодне пояснення до нього не доходило. Він бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.

Надворі насувалися ранні осінні сутінки. Вільчур підійшов до вікна й перечитував Беатиного листа, сам не знаючи, укотре.

Раптом у двері постукали, і Вільчур здригнувся. На мить його охопила безумна надія.

«Це вона! Повернулася!..»

Та вже за мить зрозумів, що цього не буде.

— Заходьте, — хрипким голосом озвався професор.

До кімнати ввійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували доволі близькі стосунки й часто гостювали одне в одного. Поява Зигмунта в цю хвилину не могла бути випадковою, і професор відразу здогадався, що його телефоном про все повідомила Міхалова.

— Як твої справи, Рафале? — озвався Зигмунт енергійним і привітним тоном.

— Добре, а ти як ся маєш? — Вільчур простягнув руку.

— А чого ти сидиш отак у сутінках? Можна? — і не чекаючи на відповідь, крутонув вимикач. — Та й холодно ж тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова для каміна! Немає нічого кращого, ніж камін. Накажу Броніславові розпалити…

Він прочинив двері й гукнув: