Дійшовши такого висновку, Вільчур намагався винагородити дружині цю несправедливість. Він приділяв щонайбільшу увагу домашнім справам, переймався її вбранням, парфумами, і до кожного Беатиного слова, яке стосувалося товариського життя чи облаштування дитячої кімнати прислухався так, немовби йшлося про дійсно важливі речі.
Бо вони й були для нього важливими, важливими понад усе, позаяк Вільчур вірив у те, що щастя слід дбайливо плекати, позаяк він розумів, що ці рідкісні години, коли він не працював і міг присвятити час Беаті, треба наповнювати якнайглибшим змістом, якнайбільшою ніжністю…
Автомобіль зупинився біля прегарної білої вілли, безсумнівно найкращої на Бузковій алеї й однієї з найкращих у Варшаві.
Професор Вільчур вийшов, не чекаючи, коли шофер відчинить двері, прийняв від нього коробку з хутром, швиденько перебіг тротуаром і доріжкою, власним ключем відчинив двері, а тоді зачинив їх якомога тихіше. Хотів зробити Беаті несподіванку, як запланував собі це ще годину тому, коли стояв, схилившись над відкритою грудною кліткою пацієнта й роздивлявся сплетіння аорт і вен.
Проте в холі побачив Броніслава й стару служницю Міхалову. Вочевидь Беата була невдоволена його запізненням, бо слуги здавалися заклопотаними і явно чекали на господаря. Професорові це зіпсувало б усі плани, тож він махнув рукою, наказуючи їм іти геть.
Та незважаючи на це, Броніслав озвався:
— Пане професоре…
— Цить! — урвав його Вільчур і насупившись, додав пошепки: «Візьми пальто!»
Слуга знову хотів щось сказати, проте тільки ворухнув губами й допоміг професорові зняти пальто.
Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв звідти прегарне пальто із чорного лискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув його собі на плечі, на голову нап’яв капелюшок із двома кумедними хвостиками, сунув руку в муфточку й із щасливою усмішкою глянув на себе в дзеркало: видовище було справді неймовірно смішне.
Зиркнув на слуг, щоб переконатися, яке справляє враження, та погляди лакея й служниці здавалися переляканими.
«Ото ще бовдури», — подумав Рафал.
— Пане професоре… — почав знову Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.
— Мовчіть, хай вам грець, — прошепотів він, оминаючи їх і відчиняючи двері до вітальні.
Він сподівався знайти Беату з малою в рожевій кімнаті або в будуарі.
Проминув спальню, будуар, дитячу. Нікого. Повернувся й зазирнув до кабінету. Тут теж було порожньо. У їдальні, на заквітчаному столі, де блищали визолочена порцеляна та кришталь, стояли два прибори. Маріоля з міс Толрід обідали удвох раніше. У відчинених дверях до буфетної стояла покоївка, очі мала почервонілі, обличчя заплакане.
— Де пані? — занепокоєно запитав Вільчур.
Замість відповіді дівчина розридалася.
— Що таке? Що трапилося?! — вигукнув він, уже на повен голос. Передчуття якогось лиха стиснуло йому горло.
Служниця й Броніслав навшпиньках увійшли до їдальні й мовчки стали під стіною. Вільчур перелякано глянув на них і вже в розпачі закричав:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ I“ на сторінці 4. Приємного читання.