Розділ «День після Каравалу»

— Чому ти називаєш мене Скарлет?

— Хіба це не твоє ім’я?

— Так, але раніше ти мене так ніколи не називав.

— Раніше я багато чого не робив, — м’яз на його щоці смикнувся. — По завершенні гри я не веду бесід з її учасниками.

— Тобто я маю піти? — запитала Скарлет.

— Ні. Мені здається, це очевидно, — насилу вичавив Джуліан. — Понад усе я хочу, лиш щоби ти не дивилася на мене, як на незнайомця.

— Але ти і є незнайомець, вона бачила, що Джуліана прикро вражали її слова, однак не могла зупинитися: — Ти ж не можеш заперечувати, що знаєш чи не все про мене, а я ж про тебе справжнього нічого не знаю.

— Тобі це лише здається, — йому боляче давалося кожне слово. — Та не всі мої слова були неправдою.

— Ти майже завжди брехав мені. Ти...

Джуліан торкнувся пальцем уст Скарлет.

— Будь ласка, дозволь мені договорити. Не все було обманом. Актори Каравалу завжди відкривають частину себе. Данте й досі вважає себе найвродливішим з-поміж усіх. Айко непередбачувана, але завжди охоче допомагає. Ти можеш вважати, що не знаєш мене, та насправді знаєш. Усе, що я розповідав тобі про свою сім’ю, про її пристрасть до гри — це правда, — Джуліан обвів рукою всіх присутніх. — Це моя сім’я впродовж майже всього життя.

У ньому перепліталась гордість та інша емоція, котру Скарлет ніяк не могла розгадати. Раптом вона пригадала одне ім’я з бабусиних історій — Сантос.

— Ти родич Легенди?

Замість відповіді Джуліан поглянув спершу на присутніх артистів, а потім перевів погляд на неї і простягнув руку:

— Ходімо зі мною!

Скарлет і досі пам’ятала, як цілувала його пальці й досі пам’ятала, які вони на смак. Від цієї згадки її голі плечі охопив трепіт. Він попередив її остерігатись його таємниць, і тепер Скарлет розуміла чому.

Руки вона не подала, але таки пішла слідом. Черевички її потопали у рожевих пелюстках, поки вони прямували до верби. Джуліан відхилив убік довгі гілки, щоб вона могла пройти. Листочки виблискували ніжним зеленим сяйвом, затуляючи їх від сторонніх очей.

— Легенда був моїм кумиром, — почав Джуліан. — Мені було стільки ж років, коли ти почала надсилати йому листи. Він був моїм ідеалом. А коли підріс, то прагнув бути Легендою. Згодом я став артистом. Мені було байдуже, що обманом я завдаю людям болю. Усе, чого прагнув — вразити його. А потім з’явилась Роза, — від того, як він вимовив це ім’я, у Скарлет стиснулось у грудях. Знала, що Роза не вигадка, однак вона була певна, що її спокусив Легенда.

— Ти виконував тоді роль Легенди?

— Ні, — швидко відповів Джуліан. — Я навіть ніколи й не бачив її. Та я казав тобі правду, що світ перевернувся мені, коли вона загинула. Я зрозумів, що Каравал вже не та гра, що раніше. Це не невинна пригода, що робить людей трішки мудрішими. Легенда з роками змінився, і не у кращий бік. З ним лишається частина ролі, котру він грає. А мерзотника він грав занадто довго, і врешті-решт став ним насправді. Зрештою, кілька місяців потому я вирішив залишити Каравал, проте Легенда переконав мене зостатись й дати йому ще один шанс.