Розділ «Друга ніч Каравалу»

Позаду з’явилась Донателла, та вже не така чітка, більше скидалась на привида.

Та Скарлет не відчувала і свого тіла. Голова йшла обертом від сну, смерті та усього, що з ними супроводжувалось. Але вона таки спромоглась запитати.

— Де мені тебе шукати?

— Якщо розповім, це буде нечесно, — наспівала Телла. — Просто будь пильною.

Попереду бузкове сонце сідало за величезний будинок — достоту як замок із башточками, де відбувався Каравал. Темно-сливові стіни були розписані бузковими завитками.

Дівчина всередині будівлі була одягнена у бузкову сукню, достоту, як у бабусі. Власне, це і була та сукня, а жінка була її бабцею. Юна, і справді вродлива, як колись вона вихвалялася перед дівчатами. З золотистими кучерями, як у Телли.

Руками вона пестила темноволосого юнака, котрому, здавалося, вона більше подобалася без бузкової сукні.

Юнак той дуже скидався на їхнього дідуся до того, як його тіло розтовстіло, а носа поорали сині жили. Молодик нетерпляче розшнуровував корсет.

— Фе, — скривилася Телла. — Цю частину я дивитися не маю ані найменшого бажання, — вона знову зникла. Скарлет спробувала перевести погляд на щось інше, та куди б вона не поверталась, скрізь було одне й те саме вікно.

— Ох, — зітхнув її молодий дідусь, — Анналізо.

Скарлет ніколи не чула, щоб хтось колись так називав бабусю. Вона завжди була просто Анною. Але щось у імені Анналіза було дуже знайомим.

Тривожно закалатали дзвони. Дзвони скорботи, у світі похмурої мли і чорних троянд.

Бузковий будинок зник, і Скарлет опинилась на новій вулиці, де ходили понурі люди у чорних капелюхах.

— Вони — саме зло, — мовив чоловік. — Роза б не померла, коли б вони не прийшли.

Пелюстки чорних троянд дощем лилися на жалобну процесію. Скарлет хоч і не знала, хто то «вони», але здогадалась, що мова йде про артистів Каравалу і згадують жінку, котра померла на грі. Того року Каравал зупинив гастролі, після того, як стали ширитися чутки, що її вбив Легенда.

«Значить Роза була тією жінкою», — подумала Скарлет.

— Жахливий сон, чи не так? — з’явилась знову Телла, але цього разу в образі справжньої примари. — Ніколи не любила чорний. Коли помру, скажеш усім, щоб на похорони одягнули щось яскравіше, гаразд?

— Телло, ти не помреш, — урвала Скарлет.

Образ Телли тріпотів як свічка на вітрі.

— Помру, якщо ти не здобудеш перемоги у грі. Легенда любить...