Розділ «Друга ніч Каравалу»

20

овертаючись із крамниці суконь, Скарлет геть нічого не пам’ятатиме. Вона не пам’ятатиме, як її кінцівки раптом стали легшими за пір’я, а кістки перетворювались на порох. Не пам’ятатиме спроб вмоститися у човні і як її погнали звідтіля геть, як вона випустила з рук сукню кольору квіту сакури. Але вона пам’ятатиме юнака, котрий підняв сукню і під руку її завів до «Кришталевої змії».

Вона пам’ятала своє перше враження про нього: «бездушний красунчик», та що більше вона на нього дивилася, то менш привабливий він ставав у її очах: різкі риси обличчя, чорні очі, які прикривало ще чорніше волосся.

Вона явно не подобалася цьому молодикові, і Скарлет це не лишень знала, а й відчувала з його грубого поводження. Вона відчувала це з того, як він шарпав її за руку щоразу, коли Скарлет пручалася.

— Відпустіть мене, — намагалась кричати Скарлет. Але голос її був надто кволий. Перехожі, котрі, навіть якщо і чули її, надто вже переймалися тим, щоби потрапити до своїх нір. За чверть години мало зійти сонце й стерти всю магію ночі.

— Якщо я вас відпущу, то ви спробуєте залізти до іншого човна, — Данте затягнув її в арочні задні двері «Кришталевої змії». До них долинув шум таверни. Келихи з сидром дзенькали об скляні столики. Тут змішалися всі можливі звуки: здивовані вигуки, фиркання, задоволене рохканням і стогони розчарування.

Лише один чоловік з пов’язкою на оці й малиновою краваткою уважно за всім спостерігав. Він бачив, як її тягнули сходами, де ледь тьмяніло світло й не чуть було звуків. Пізніше Скарлет згадає, що він усе бачив, проте тієї миті єдиним, що мало значення — було втекти від Данте.

— Будь ласка, — благала Скарлет. — Мені треба дістатися моєї кімнати.

— Спершу нам потрібно поговорити, — Данте жбурнув її у куток на сходах й притиснув довгими ногами й руками у татуюваннях до стіни.

— Якщо ви про те, що сталось цими днями... Перепрошую, — слова, здавалося, висмоктали з неї всі сили. — Я не хотіла обманювати. Я не навмисно.

— Справа не у брехні, — відповів Данте. — Мені відомо, що люди брешуть під час гри. Вчора, — він зупинився, ніби намагався вгамуватися, щоби спокійно продовжити. — Мені було кепсько, бо я гадав, ви не така. Гра змінює людей.

— Знаю, — промовила Скарлет, — саме тому мені потрібно потрапити до кімнати.

— Я не дозволю вам це зробити, — голос Данте став суворішим, і від цього дівчина на мить спромоглася сфокусувати на ньому погляд. У Данте з’явилися темні кола під очима, ніби він не спав удень. — Моя сестра зникла, ви мусите мені допомогти її знайти. Мені відомо, що й ваша сестра зникла. Здається мені, це вже не гра.

Ні! Скарлет не могла це слухати зараз. Зникнення Телли — це частина гри. Данте просто хотів її налякати. Джуліан же розповідав, який Данте може бути жорстокий, аби лиш здобути перемогу.

— Я не можу про це зараз говорити.

Скарлет мусила повернутись до своєї кімнати. Був у ній Джуліан, чи ні, вже не мало значення. Не може ж вона померти просто тут! Тільки не перед божевільним Данте. Якимось чином їй вдалось висмикнути сукню з його рук.

— А чому б нам не зустрітись у таверні після того, як ми трішки поспимо?

— Тобто, після того, як ви помрете на два дні? — Данте вдарив кулаком по стіні. — Я все знаю. Я не можу змарнувати ще одну ніч! Моя сестра зникла, а ви...

Бабах!

Не встиг Данте й слова більше вимовити, як покотився донизу шкереберть. Скарлет не бачила самого удару, проте його було достатньо, аби Данте пролетів вниз східцями.