Розділ «Перша ніч Каравалу»

— Це тому в тебе рани?

— Якщо ти вважаєш, що я отримав їх через дешеву біжутерію, то надто вже ти доброї думки про мене, — Джуліан зістрибнув з ліжка й попрямував до дверей.

— Стій, — зупинила його Скарлет. — Ти не можеш піти у такому стані.

— Це запрошення лишитись? — Джуліан схилив голову набік.

Скарлет вагалась.

Він був поранений.

Проте це не змінювало стан справ.

Вона заручена, та навіть коли б і не була...

— Не думаю, — Джуліан торкнувся дверної ручки.

— Чекай, — Скарлет його знову зупинила. — Ти так і не розповів мені, що з тобою трапилось. Це якось стосується тунелів під Проклятим Замком?

Джуліан завмер, його рука блукала над кулястою ручкою, ніби її стримувала невидима нитка.

— Ти про що?

— Гадаю, ти прекрасно знаєш про що я, — Скарлет наче знову почула моторошний крик. — Я йшла за тобою.

Джуліан напружився, темне волосся впало на чоло, мов пір’я.

— Я не був у тунелі. Якщо ти за кимось ішла, то не за мною.

— Якщо тебе там не було, то як це сталося?

— Присягаюсь, я ніколи не чув про тунель, — Джуліан прибрав руку з дверної ручки і підійшов ближче до Скарлет. — Скажи, що саме ти бачила внизу?

Полум’я в каміні майже згасло, випускаючи у повітря сірі витки диму — кольору речей, про які краще говорити пошепки.

Скарлет сумнівалася у правдивості його слів. Коли б Джуліан там був, це принаймні хоч щось прояснило. Та з іншого боку, якщо то не він кричав, а інша людина, то це навряд чи закінчилося раною голови.

— Я знайшла тунелі після того, як вийшла з намету ясновидця, — і Скарлет у всіх подробицях описала всі події, що з нею сталися, щоправда, змовчала про те, що вона прямувала за чорним серцем. Після того як Джуліан віддав її сережки, вона вже не ставилася до нього з такою підозрою, як раніше. Однак і досі вона б не здивувалася, коли б з його боку відкрився якийсь підступ. Хотіла йому вірити, але роки, прожиті у суцільній недовірі, унеможливлювали це. Він і досі непевно стояв на ногах, вочевидь, через рану. — Як ти гадаєш, Теллу там можуть тримати?