Розділ «Перша ніч Каравалу»

— Усе не так кепсько, як здається, — Джуліан хитався, наче п’яний. Від нього линув металевий, різкий запах крові.

— Хто це зробив з тобою?

— Пам’ятай, це лише гра, — криво посміхнувся Джуліан, перш ніж впасти безсилим на ліжко.

— Джуліане! — Скарлет підбігла до нього. Холодний, ніби просидів увесь цей час надворі. Хотіла вже потормошити його, щоб збудити, та ж хіба варто це робити, коли людина заюшена кров’ю? Стільки крові. Справжньої крові, від якої злиплося його чорне волосся й забруднила руки Скарлет, поки намагалась зручніше вмостити моряка. — Я миттю. Збігаю по допомогу.

— Ні, — Джуліан схопив її руку крижаними пальцями. — Не йди. Це лише травма голови. Вона тільки виглядає жахливо, та насправді все не так і погано. Візьми рушник і миску. Будь ласка, — на останніх словах він стиснув її руку міцніше. — Якщо когось сюди покличеш, це викличе зайві питання. Всі ще подумають, що це частина гри.

— А це ж не так?

Джуліан похитав головою й опустив холодну руку.

Скарлет не вірила, що «стерв’ятники» — єдина причина, з якої Джуліан не хотів привертати увагу. Однак миттю знайшла два рушники й миску. За хвилину вода стала червоно-коричневою. Ще кілька хвилин, і Джуліан трохи зігрівся. Він правду казав щодо рани: вона була не такою страшною, як здавалось.

Рана не була глибокою, але при спробі підвестися, Джуліан схиляв голову вбік.

— Думаю, тобі краще полежати, — Скарлет лагідно поклала руку на його плече. — Є ще десь ушкодження?

— Оглянь тут, — Джуліан задер сорочку, оголивши засмагле мускулясте тіло. Якби не цівки крові, що простягались вздовж живота, вона б напевне зашарілась.

Чистим рушником Скарлет обережно доторкнулась до шкіри й заходилась витирати її повільними круговими рухами. Вона ніколи так не торкалась молодого чоловіка — будь-якого чоловіка. Скарлет намагалась доторкатись до нього лише тканиною, проте пальці жадали помандрувати далі. Хотіли відчути, чи шкіра на дотик така ж м’якенька, як на вигляд. Цікаво, чи у графа теж такий плаский та пружний живіт?

— Джуліане, не заплющуй очей, — бурчала Скарлет, намагаючись відкинути геть думки про його тіло. — Гадаю, кілька швів тут не завадить, — мовила Скарлет. Та коли вона стерла кров, виявилось, що під нею гладеньке й неушкоджене тіло. — Стривай, а де рана?

— Тут немає. Але так приємно! — Джуліан застогнав, вигнувши спину.

— Поганець! — Скарлет миттю прибрала руки, ледь стримуючись, щоб не зацідити йому ляпаса. Все таки він поранений. — Що насправді сталось? І кажи мені правду, бо зараз же витурю тебе в три шиї з кімнати.

— Без погроз, ягідко. Я пам’ятаю нашу угоду. Не збираюсь тут зоставатись чи красти твої чесноти. Лише хотів віддати це, — він поліз у кишеню і Скарлет помітила, що кісточки на обох руках не були вкриті синцями чи подряпинами. Якщо він потрапив у бійку, то не відбивався.

Знову хотіла запитати, що ж сталося, аж він відкрив долоню.

Червоний спалах.

— Це через них ти так побивалась? — Джуліан недбало кинув червоні сережки у її долоні, ніби повертав їй просочені кров’ю рушники.

— Де ти їх знайшов? — зойкнула Скарлет. Хоча, по правді, це не мало значення, бо саме через них він втрапив у халепу. І хоч він так недбало кинув їх їй, насправді всі камінці цілі, не надбиті й навіть не затерті. Батько навчив Скарлет висловлювати подяку різними мовами, але жодне з цих слів не здатне було передати її почуттів.