Розділ «Ніч перед Каравалом»

— Мій наречений, — вимовила Скарлет. — Він за дверима, ви мусите його впустити.

— Перепрошую, — мовила власниця готелю. — Правила є правила. Якщо ви не встигли до завершення першої ночі, то не розпочинаєте гру.

Не розпочинаєте гру?

— Цього не було у правилах, — хоч насправді вона і не слухала тих правил. Скарлет зрозуміла, чому Джуліан так нервував у човні.

— Вибачай, дорогенька, — здавалося, господиня і справді почувалася винною. — Ненавиджу роз’єднувати пари, але й порушувати правил не можу. Щойно сонце сходить, двері зачиняються на день. Ніхто не заходить і не виходить, поки сонце...

— Але воно ще не зійшло, — заперечила Скарлет. — Ще й досі темно. Ви не можете його там залишити.

Власниця готелю жалісно дивилась на Скарлет, проте суворий вигин губ лишився незмінним. Вона явно не збиралася змінювати своєї думки.

Скарлет гарячково думала, що зробив би Джуліан, якби вона опинилася за дверима. На мить вона уявила, що йому було б байдуже. Однак хоч моряк і лишив її на човні, а потім у годинниковій крамниці, він таки повернувся. І навіть якщо він її використовував, щоб взяти участь у грі, Скарлет була вдячна йому за повернення.

Зібравши всю мужність, яку вона берегла для захисту сестри, Скарлет випрямила плечі й мовила:

— Я думаю, ви помиляєтесь. Мене звати Скарлет Драґна. Ми спеціальні гості магістра Каравалу Легенди.

Господиня вирячила на неї очі, руки одразу потягнулись до засуву.

— Що ж ти раніше не сказала.

Двері відчинилися. Довкола все посіріло, наближалося світання.

— Джуліане! — Скарлет сподівалася побачити його за дверима, та натомість стояла безжалісна темрява.

Її серце упало в п’яти:

— Джуліане!

— Ягідко?

Скарлет і досі його не бачила, але почувся стукіт черевиків по причалу, котрий відбивав у ритмі стукоту її пульсу.

Серце виривалось з грудей навіть після того, як Джуліан без жодних перешкод зайшов досередини. Вестибюль освічувало слабке полум’я. Світла від кількох тліючих колод було замало, щоб добре бачити, але вона могла заприсягнутись, що моряк перелякався, ніби та хвилина надворі вартувала йому дуже дорого. Ніч і досі витала довкола Джуліана, покриваючи вологою кінчики темного волосся.

Десь вдалечині били дзвони, сповіщаючи прихід світанку. За кілька секунд його було б не врятувати. Скарлет боролась з неочікуваним палким бажанням підбігти до нього й обійняти. Можливо, він мерзотник і брехун, та поки вона не знайде сестри, він у цій грі найближча їй людина.