Розділ 4

— Бо ви плодитеся, наче кролики, — заскреготів зубами ґном. — Нічого вам не треба, аби тільки трахатися, по колу, без вибору, з ким прийдеться і де прийдеться. А вашим жінкам досить присісти на чоловічі штани, аби їм пузо надуло… Чого ти так почервоніла, ти хто, думаєш, мак польовий? Хотіла розуміти чи ні? Оце й маєш щиру правду й вірну історію світу, яким володіє той, хто вправніше розгепує іншим черепи й у швидшому темпі накачує баб. А з вами, людьми, важко конкурувати як у вбивствах, так і в траханні…

— Ярпене, — холодно сказав Ґеральт, під’їжджаючи до них на Плітці. — Трохи стримуй себе, будь ласка, в доборі слів. А ти, Цірі, припини гратися у візницю, зазирни до Трісс, перевір, чи не прокинулася вона й чи чогось не потребує.

— Я прокинулася вже давно, — відізвалася слабким голосом чародійка з глибини возу. — Але я не хотіла… перебивати таку цікаву розмову. Не заважай, Ґеральте. Я хотіла б… довідатися трохи більше про вплив трахання на розвиток суспільств.

— Чи можу я зігріти трохи води? Трісс хоче умитися.

— Грій, — погодився Ярпен Зігрін. — Ксав’є, зніми рожен з вогню, нашому зайчику вже досить. Дай казанок, Цірі. От же ж ти, повний-повнісінький! Ти сама притягла від струмка такий тягар?

— Я сильна.

Старший із братів Дальбергів пирхнув сміхом.

— Не суди за зовнішнім виглядом, Полі, — розважливо сказав Зігрін, вправно розділюючи печеного сірого на порції. — Тут нічого сміятися. Кістлявочка вона, але я бачу, що міцна і що витривала дівчинка. Вона наче шкіряний пасок: ніби й тоненький, а руками не порвеш. Навіть якби ти на ньому повісився, то й те витримає.

Ніхто не засміявся. Цірі присіла поряд із ґномами, які розляглися навколо вогнища. Цього разу Ярпен Зігрін і четвірка його «хлопців» розпалила на біваку власне вогнище, бо зайцем, якого підстрелив Ксав’є Моран, вони не мали наміру ділитися. Для них самих їжі було на один-два укуси.

— Підкиньте дровець, — сказав Ярпен, облизуючи пальці. — Вода швидше закипить.

— З водою тою — дурня якась, — пробурчав Реган Дальберг, випльовуючи кістку. — Миття хворому тільки зашкодити може. Зрештою, і здоровому також. Пам’ятаєте старого Шрадера? Дружина йому раз умитися наказала, і Шрадер невдовзі помер.

— Бо його скажений пес покусав.

— Якби не вмився, то його пес і не покусав би.

— Я також думаю, — відізвалася Цірі, перевіряючи пальцем температуру води в казанку, — що це перебільшення, щоденно митися. Але Трісс просить, а раз навіть заплакала… Тож Ґеральт і я…

— Знаємо, — кивнув старший Дальберг. — Але що відьмак… Я від здивування в себе прийти не можу. Гей, Зігріне, якби ти мав бабу, то мив би її й чесав? Носив би її на руках у кущі, коли вона мусила б…

— Стули пельку, Полі, — урвав Ярпен. — Не кажи нічого на відьмака, бо то порядний мужик.

— Та чи я кажу, га? Я тільки дивуюся…

— Трісс, — втрутилася зухвало Цірі, — аж ніяк не його баба.

— То сильніше я дивуюся.

— То більший з тебе дурбецел, значить, — підсумував Ярпен. — Цірі, відлий трохи води на окріп, запаримо чародійці ще й шафрану з маківником. Сьогодні їй уже краще було, га?