Розділ 6

— До диявола! — пирхнув Фольтест. — Того не робімо, сього не ризикуємо, отого — також не можна… чи для того ми зібралися, аби говорити, що ми не можемо робити? Чи для цього ти, Демавенде, притяг нас сюди, до Хаґґе, аби ми плакалися і скаржилися на нашу слабкість і неміч? Почнімо нарешті діяти! Треба ж щось робити! Треба припинити оте, що відбувається!

— Пропонував я те від самого початку. — Візімір випростався. — Я саме діяти й пропоную.

— Як саме?

— Що ми можемо зробити?

Знову запанувала мовчанка. Вітер шумів, віконниці стукали об стіну замку.

— Чому, — озвалася раптом Мева, — ви всі дивитеся на мене?

— Бо ми в захваті від твоєї вроди, — буркнув Генсельт із глибини кухля.

— Це також, — погодився Візімір. — Мево, усі ми знаємо, що ти вмієш знаходити вихід із будь-якої ситуації. У тебе є жіноча інтуїція, ти — мудра жінка…

— Припини мені кадити. — Королева Лирії сплела руки на подолі, задивилася на потемнілі гобелени зі сценами полювання. Гончаки, витягнуті у стрибках, задирали писки до боків білого єдинорога. «Я ніколи в житті не бачила живого єдинорога, — подумала Мева. — Ніколи. І, напевно, не побачу».

— Ситуація, яку ми маємо, — сказала вона за мить, відводячи погляд від гобелена, — нагадує мені довгі зимові вечори в моєму рівійському замку. Тоді щось завжди висіло в повітрі. Чоловік мій думав над тим, як би підступитися до наступної придворної дами. Маршал крутив, як би розв’язати війну, щоб прославитися. Чародій уявляв собі, що то він є королем. Слугам не хотілося служити, блазень був сумний, похмурий і страшенно нудний, пси меланхолійно вили, а коти спали, чхати хочучи на мишей, що бігали по столі. Усі чогось чекали. Усі дивилися на мене спідлоба. А я… Я їм тоді… Показувала. Показувала усім, що можу, та так, що аж мури тряслися, а ведмеді пробуджувалися у барлігах. І дурнуваті думки миттю вилітали з голів. Раптом усі вже знали, хто тут править.

Ніхто не відізвався. Вітер завив сильніше. Сторожа на мурах перегукувалася неохоче. Удари крапель об свинцеві рамки вікон перейшли на божевільне стаккато.

— Нільфгард дивиться і чекає, — повільно продовжила Мева, граючись намистом. — Нільфгард спостерігає. Щось висить у повітрі, у багатьох головах народжуються дурнуваті думки. Тож покажімо всім, що ми можемо. Покажімо, хто тут справжній король. Струснімо мурами замка, що занурився у зимовий маразм!

— Видушити Білок, — швидко сказав Генсельт. — Розпочати велику спільну військову операцію. Влаштувати нелюдям криваву лазню. Нехай Понтар, Ґвенллех і Буіна потечуть кров’ю ельфів від витоків аж до гирла!

— Придушити карною експедицією вільних ельфів із Дол Блатанна, — додав, морщачи чоло, Демавенд. — Увести інтервенційні корпуси до Магакаму. Дозволити нарешті Ервиллу з Вердену дістатися до дріад у Брокілоні. Так, кривава лазня! А тих, хто виживе, — до резервацій!

— Пустити Краха ан Крайта на нільфгардське узбережжя, — підхопив Візімір. — Підтримати його флотом Етайна з Цідарісу, нехай погонять пожежу від Яруги до Еббінґа! Демонстрація сили…

— Мало, — покрутив головою Фольтест. — Цього всього замало. Треба… Я знаю, що треба.

— Тож говори!

— Цінтра.

— Що?

— Забрати в нільфгардців Цінтру. Форсуємо Яругу, вдаримо першими. Зараз, коли вони не сподіваються. Викинемо їх назад за Марнадаль.