Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

І це незважаючи на те, що ми пішли на нечувані знижки… Ми змушені були їхати все далі… Возили з собою водень… помпу… барометр… Ми їздили в Нюї-сюр-Сомм за 125 франків! Включно з газом! Окрім дорожніх витрат!.. Направду, це було вже занадто! найбрудніші містечка… та зубожілі субпрефектури не бажали бачити нічого, крім біпланів… Вільбура Райта[60] з компанією!..

Куртіаль чудово розумів, що це боротьба не на життя, а на смерть… Він вирішив дати відсіч… Зробити неможливе. Протягом двох місяців він опублікував у своєму журнальчику один за одним чотири підручники і дванадцять статей, в яких доводив, що літаки ніколи не літатимуть!.. Він називав це хибним прогресом!.. Протиприродним захопленням! збоченням техніки!.. Він вважав, що це жахливе сп'яніння минеться! А він, Куртіаль де Перейр, який має тридцятидворічний досвід, умиває руки! До статей додавалися світлини!.. Але він запізнився! Читачі були вже надто захоплені!.. Їх накрила зростаюча популярність! У відповідь на свої памфлети і викривальні промови він отримав лише образи, град грубих лайок і погроз… Винахідницька публіка вже не йшла за де Перейром!.. Такою була гірка правда… Але він уперся… Й не бажав відступати!.. Ба навіть пішов у наступ!.. Так, у найкритичніший момент він заснував товариство «Перо на вітрі»!.. На захист повітряної кулі, набагато легшої за повітря! Виставки! Демонстрації! Конференції! Свята! Розваги! Громадські слухання в «Майстротроні». Але у нього не знайшлося й десятка прихильників! Усе попахувало жахливим провалом! Я знову взявся за латання… Я стільки вже запозичив зі старого прив'язного аеростата «Архімед», що не залишилося більше жодного придатного клаптя!.. Одні зогнилі обривки!.. І «Завзятий» був не набагато кращими… Самі нитки! Скрізь світилися діри… Я бачив усе, і мені довелося за це дорого заплатити!

У неділю в Понтуаз відбувся наш останній повітряний підйом. Все-таки він вирішив ризикнути… Куртіаль не говорив нічого певного!.. Як могли, ми підрихтували нашого нещасного напівпокійника, зібрали нитки на кутках, вивернули оболонку навиворіт… Трохи зміцнили целофановими смужками… каучуком, дротом та законопатили клоччям! Але незважаючи на все це, перед мерією сталося неминуче, відбувся заключний напад! Хоч ми і закачали в нього майже цілий газометр… Він втрачав значно більше, ніж брав у себе… Це був ендосмос[61], Перейр одразу ж поставив діагноз… А потім, як і слід було очікувати, він повністю луснув… з жахливим шумом! Усюди став ширитися огидний запах… Люди намагалися врятуватися від газу… Почалася паніка! загальне сум'яття!.. А потім величезна оболонка звалилася просто на жандармів!.. Вони заплуталися в складках і почали задихатися… Дриґали ногами… Вони нагадували пацюків… Після тригодинних зусиль звільнили наймолодшого!.. Інші були непритомні… Нашій популярності настав кінець! Усі накинулися на нас… Хлопчаки почали дражнитись!..

Але нам таки вдалося все це зібрати… світ не без добрих людей… На щастя, недалеко від святкового саду був великий шлюз!.. Ми переговорили з господарем баржі… І він дозволив нам на ній розміститися… Баржа спускалася до Парижа… Весь наш мотлох запхали в глибину трюму…

Подорож пройшла добре… На неї витратили близько трьох днів… Увечері ми прибули до Порт Англе… повітроплаванню настав кінець!.. Ми непогано збавили час на облавку цієї шаланди… То були добрі люди, фламандці з півночі… дуже люб'язні… Вони весь час пили каву… від чого не могли спати, і чудово грали на акордеоні… Як зараз бачу білизну, що сохла на мотузку, напнутому через всю баржу… Білизна була найяскравіших барв… суничного, шафранного, зеленого, помаранчевого кольору… На будь-який смак… Я навчив їхніх дітиськ робити паперові кораблики… Вони їх ніколи не бачили.

Щойно господиня, пані де Перейр, довідалася про фатальну новину, вона притьмом примчала в контору… Я ніколи її раніше не бачив… усі одинадцять місяців, що там перебував… Мала статися справжня катастрофа, аби вона наважилася завдати собі такого клопоту… Їй було добре і в Монтрету.

Спершу через її незвичайну ходу я було подумав, що це «винахідниця», яка з'явилася, щоб оповісти нам про свою «систему»… Вона була в стані сильного збудження… Смикнула за двері різко й обурено, насилу знаходила слова, а капелюх на її макітрі зовсім з'їхав набік. На ній була густа вуаль… Її обличчя я не бачив. Пам'ятаю чорну оксамитову спідницю з важкими складками та ліловий вишитий корсаж у стилі «болеро»… він був усіяний перлинами того ж кольору… Ще парасолька з переливчастого шовку… Я добре запам'ятав, як вона виглядала.

Після короткого вступу я посадовив її у великий фотель для відвідувачів… Порадив їй набратися терпіння й трохи зачекати Вчителя… Але вона одразу ж у мене вчепилася!..

«А! так це ви, Фердінане?.. Я не помиляюся? О! Тоді ви знаєте, в чому річ?.. Тепер це справді кінець? Мій полішинель!.. Він їй-бо дійшов до ручки!.. Він нічого не хоче робити, чи не так?..» Вона вперла стиснуті кулаки собі в боки! І розвалилася в кріслі! Вона зверталася до мене доволі грубо!..

— Він не хоче й пальцем поворухнути!.. Він перепрацював?.. Він гадає, що ми можемо спокійно жити!.. На що? На ренту? О! Голодранець! О! Телепень, худоба! Клятий покидьок! Де він зараз?

Вона оглянула заднє приміщення контори…

— Його там немає, шановна пані!.. Він пішов до міністра!..

— Ах! до міністра! То що ви кажете? До міністра! — вона розреготалася! — О! Мій хлопчику! О! Скажіть комусь іншому!.. Не мені!.. Я знаю його краще, ніж ви, цю мавпу! до міністра! О! ні! Радше до борделю! Це може бути! В божевільню! В богодільню! Так! Це будь ласка! Байдуже куди! У Венсенн! У Сен-Клу! Все може бути! Але до міністра! О! ні!

Вона тицьнула мені під ніс свою парасольку…

— Ви співучасник, Фердінане! Послухайте! Ви — співучасник! Ось! Чуєте мене? Ви всі скінчите у в'язниці!.. Ось до чого це призведе!.. Всі ці ваші вибрики!.. ваші підступи!.. мерзенні махінації!..

Вона знову впала в крісло, спершись ліктями на коліна, вона більше не стримувалася… після спалаху гніву, знеможена… крізь ридання вона забурмотіла щось нерозбірливе!.. І виклала мені все!..

— Знаєте, я ж розумію!.. Я не хотіла приходити! Я завжди знала, що мені буде погано!.. Я чудово знаю, що він невиправний!.. Ось уже тридцять років, як я його терплю!..

У Монтрету їй було спокійніше… вона могла стежити за собою. Вона почувалася слабкою… Не любила виходити з дому… Хіба що раніше… Раніше! Зразу після весілля вона з де Перейром багато подорожувала… Тепер вона більше не любила змін… їй був до вподоби лише свій інтер'єр… Особливо через хвороби… Якщо вона переохолоджувалася або потрапляла під дощ, то потім мучилася кілька місяців… Нещадний ревматизм, а потім ще й жорстокий бронхіт, справжній катар… Недуги дошкуляли їй всю зиму та весь минулий рік… Коли мова зайшла про справи, вона детально пояснила, що їхній будинок ще потрібно оплатити… Треба ще чотирнадцять років економії… Вона намагалась здобути мою довіру, вдаючись до ніжностей…

— Мій маленький Фердінане! Мій хлопчику! Пожалійте стару добру жінку!.. Я могла б бути вашою бабусею, не забувайте цього! Скажіть мені, будь ласка! Скажіть мені, прошу вас! чи справді він утратив «Завзятого»? Куртіалю не можна вірити… В його оповідях ніколи достоту не знаєш, де правда… Як йому довіряти? він завжди стільки брехав!.. Він так зледащів… Але ви, Фердінане! Ви ж бачите, в якому я стані!.. Ви розумієте моє горе!.. Ви не станете розповідати мені байки! Ви знаєте, я зовсім стара!.. У мене великий життєвий досвід!.. Я все можу зрозуміти!.. Мені потрібно лише, щоб мені пояснили…

Я був змушений їй усе повторити… Заприсягтися своєї власною головою, що цей «Завзятий» пропав, розвалився, прогнив, як зовні, так і зсередини! У всій його оболонці не залишилося жодної цілої нитки!.. І каркас, і гондола… це лише брудне клоччя… Жалюгідні уламки… абсолютно невідновні!..