Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Смерть у кредит

* * *

Люсьєнові Декаву

Натягай свої штани!

Довгі чи малі вони.

І куртку підбиту!

І сорочку, і берет,

Й черевики, що бредуть

Аж ген за крайсвіту!

Тюремна пісня

Знову я сам. Усе це так довго, так тяжко, так сумно… Скоро я стану старий. І все нарешті закінчиться. У моїй кімнаті було стільки люду. Наговорили сім мішків. Але важливого не сказали нічого. Їх уже немає. Вони постаріли, стали жалюгідними й загальмованими, сидять по своїх закутках.

Учора о восьмій годині померла пані Беранж, консьєржка. Серед ночі здіймається ураган. Нагорі, де ми якраз перебуваємо, будинок трясе. Вона була милою, чемною та вірною приятелькою. Завтра її ховатимуть на вулиці рю де Соль. Вона була справді стара, на крайній межі старості. З першого дня, як почала кашляти, я сказав їй: «Дивіться, тільки не лягайте!.. Сидіть у ліжку!» Мені цей кашель видався підозрілим. А потім… Стало зовсім зле…

Я не постійно займався цією триклятою медициною. Про те, що пані Беранж померла, я напишу кожному, хто її знав, хто мене знав. Де вони?

Я хотів, аби ураган став ще дужчим, аби завалився дах, щоб весна більше не настала, щоб наш будинок зник.

Пані Беранж знала: всі біди приходять з листами. Я навіть не знаю, кому написати… Усі ці люди так далеко… Вони змінили свої душі, аби краще зраджувати, краще забувати, завжди говорити про щось інше…

Стара пані Беранж, її косоокого собаку заберуть, відведуть кудись…

Усі біди, що їх приносили листи, накопичувалися в неї вже двадцять років. Вони там, у запаху недавньої смерти, в її неймовірно гіркому присмаку… Вони вийшли назовні… Вони тут… Кружляють… Вони знають нас, тепер ми також знаємо їх. Вони ніколи не зникнуть. Треба вимкнути світло в кімнатці. Кому ж я напишу? У мене нікого нема. Нікого, з ким можна було б спокійно зустріти ласкавий дух смерти… аби після того спокійніше побалакати з речами… Мужність бути насамоті!

Насамкінець моя бідолашна бабуся не могла навіть говорити. Вона задихалась, хапалася за мою руку… Зайшов поштар. Бачив, що вона помирає. Легка гикавка. Кінець. Раніше часто до неї заходили, щоб запитати про мене. Вони всі далеко, дуже далеко, забулися, роз'їхалися у пошуках нової душі. Поштар зняв свого кашкета. Я міг би виразити всю свою ненависть негайно. Я знаю. Я зроблю це згодом, якщо вони не повернуться. Краще розповідатиму зараз історії. Я такого нарозказую, що вони повертатимуться з усіх-усюд, аби тільки мене вбити. Тоді цьому буде покладено край, я буду задоволений.

У шпиталі, де я задіяний, при фундації Лінюсі, я вже тисячу разів мав неприємності через мої історії… Мій кузен Ґюстен Сабайо тут досить категоричний: я маю змінити свій стиль. Він також лікар, але на іншому березі Сени, в Шапель-Жонксьйон. Учора я не мав часу до нього зайти. Саме хотів розповісти йому про хворобу пані Беранж. Але запізнився з цим. Наша робота — медичні консультації — то тяжкий хліб. Він також до вечора абсолютно готовий… Майже всі задають марудні запитання. Квапитися марно, їм треба повторювати всі приписи по двадцять разів. Вони мають задоволення від того, що ти до них говориш, аж поки не дійдеш до виснаження… Вони й гадки не мають дослухатися до твоїх добрих порад. Але вони мають підозру, що ти не надто стараєшся, й для певности вимагають: банки, рентген, аналізи… аби їх обмацали з ніг до голови… Аби все поміряли… Тиск і всю ту гидоту… Вже тридцять років, як Ґюстен займається цим у Жонксьйон. А своїх паразитів одного чудового ранку я пошлю на бойню в Ла-Вілетт попити гарячої крівці. Від цього вони, сподіваюся, притомляться ще зрана. Я поки не знаю, що б такого зробити, аби їх відвадити…