Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Але право на існування наших бідних голубів тепер було поставлено під сумнів… Їх і так не надто перегодовували ось уже кілька місяців… іноді давали їсти тільки раз на два дні… але і це було дуже недешево!.. Зерно завжди надто дороге, навіть коли його закуповувати оптом… А якщо їх продати… Вони б напевно прилетіли назад, я ж це знав… Вони б ніколи не звикли б до нових господарів… це були славні маленькі створіння, віддані й вірні… абсолютно домашні… Вони чекали мене на горищі… Варто було їм почути, як я підіймаюся сходами… вони починали туркотіти сильніше!.. Куртіаль подейкував про те, щоб зварити їх у чавунній каструлі… Він не хотів віддавати їх першому-ліпшому… Але навіть убити їх я волів сам! Я думав про спосіб… якби я був на їхньому місці… Ніж мені не підійшов би… ні!.. І я не хотів би, щоб мене задушили, випатрали… і розтяли на чотири частини!.. Мені нелегко було зважитися!.. Я знав їх надто добре… Але відступати було нікуди… Слід було діяти… Ми не мали зерна вже два тижні… Отже, до четвертої години я піднявся… Голуби подумали, що я приніс пожерти… Вони цілком мені довіряли… і дуже мелодійно туркотіли… Я сказав їм: «Давайте! Збирайтеся, туркотуни! Ярмарок триває! Ми поїдемо в машині!..» Вони чудово розуміли, що я кажу… Я широко прочинив дверцята їхнього пречудового кошика з індійської тростини… Вони кинулися відразу всі… Я ретельно закрив засувку… Через ручки пропустив мотузки… І зав'язав їх вздовж і в поперек… Таким чином все було готово… Спочатку я залишив їх у коридорі. І ненадовго спустився вниз. Я нічого не сказав Куртіалю… Чекав, поки він піде перехилити шкалик… Мені довелося чекати до обіду… Віолетта застала мене на звичайному місці… Я сказав їй: «Зайди-но пізніше, кралечко… Я маю йти…» Але вона не пішла і почала комизитися…

— Я хочу тобі щось сказати, Фердінане! — торочила вона…

— Йди собі! — повторив я…

Нарешті я піднявся до моїх пташок… Я спустив їх з горища. Поставив кошик на голову… і пішов, балансуючи. Я попрямував на вулицю Монпасьє… Перетнув площу Карусель… Дійшов до набережної Вольтера й роззирнувся… Навколо нікого не було… На березі внизу, на сходинках… я знайшов величезну каменюку… Я прив'язав її до мого згортка… А потім ще раз роззирнувся… Я обіруч розгойдав згорток і кинув його у воду… Так далеко, як тільки міг… Шуму було небагато… Я зробив це цілком механічно…

Наступного ранку я сам розповів про все Куртіалю… Я не викручувався… Не ходив околяса… Він не мав що відповісти… Але і його люба пані теж, а вона якраз була в конторі… По моєму обличчю вони чудово бачили, що зараз мене краще не чіпати.

Якби нам дали спокій, ми б, напевне, й самі виплуталися з цієї афери!.. Ми навіть обійшлись би без сторонньої допомоги!.. Варто сказати, що «Майстротрон» добре тримався на плаву… Нас читали чимало людей… Багато хто й досі згадує, яким цікавим був цей часопис! Сповнений ентузіазму!.. Від першого до останнього рядка! Завжди в курсі всіх новинок і клопотів винахідників!

Тобто в цьому плані не було жодних проблем… Ніхто ніколи його так і не замінив… Але пристрасть Куртіаля до кінних перегонів остаточно вибивала у нас ґрунт з-під ніг… Я не сумнівався, що він знову почне грати… Марно він заперечував це… Я бачив, як від наших передплатників надійшло три п'ятифранкові мандати! І гоп! Якби я не вжив застережних заходів й одразу ж не сховав їх, вони миттєво зникли б! Промайнули б, як блискавка! Він був справжнім штукарем!.. Ще б пак, якщо весь час витрачати, жоден банк не встоїть! Навіть банк Перу!.. Де ж він все-таки витрачав наші грошики?.. Він уже не ходив до «Заколоту»… Напевне, змінив букмекера? Я сказав собі: «Все одно дізнаюся де!..» І тут раптом знову виявилася та скарга в поліцію!.. Все почалося спочатку… Його знову викликали в префектуру!.. Цей поліцай із «Бонз-Анфан» не хотів полишати свою кістку! Він перейшов у наступ! Учепився в нас мертвою хваткою! І вочевидь збирався нас знищити!.. Він знайшов нових жертв… відомого конкурсу. Не полінувався для цього понишпорити у кварталі Ґобелен… Він усіляко налаштовував наших клієнтів проти нас! Розбурхував їх! Змушував писати нові скарги!.. Далі так жити було неможливо!.. Треба було вдаватися до термінових заходів!.. Спробувати якось позбутися його!.. Ми все обдумали… й дійшли висновку: для вирішення конфлікту… необхідно… це найголовніше!.. розділити всіх зануд на дві групи!.. З одного боку… ті, що брали участь суто формально!.. меланхоліки, невдахи!.. З цими йолопами все було дуже просто — їм можна не повертати нічого!.. А з іншого боку, ті, що галасували й не припиняли бздіти… Вони були небезпечні… їх слід було задобрити й заспокоїти якомога швидше!.. Заговорити зуби!.. Звичайно, все не повертати!.. Це було просто неможливо!.. Та й навіщо?.. Але все ж впихнути їм «премію»… наприклад, один або два п'ятифранкові папірці… Таким чином, вони втратять не все!.. І можливо, оцінять прихильність до них долі?.. Коли зайшла мова про те, хто буде вести ці милі бесіди, Куртіаль одразу зблід… І якось весь знітився… Він не міг іти сам… Це було просто неймовірно!.. Його вивертало на одну думку, що йому доведеться принижуватися… А як же його авторитет?.. Це вадить його гідності в очах винахідників… Скорше за все, саме я мав піти до них з доброю звісткою!.. У мене жодного авторитету не було, і самолюбство моє не могло постраждати… Але мене це теж мало тішило! Я заздалегідь відчував огиду! Я б, звичайно, відмовився, але це був би остаточний крах!.. Якби всі опустили руки, часопис припинив би своє існування!.. Все покотилося б під три чорти!.. А потім шукай місце в нічліжці!..

Справді потрібно було опинитися у безвиході, щоб узятися за таку гидку роботу…

Зрештою я зосередився і був готовий до всього. Я кілька разів повторив подумки все… все, що я мав казати… всю цю гидоту… Про причини невдачі… починаючи з попередніх випробувань!.. Всьому виною були дуже серйозні організаційні розбіжності серед науковців, суперечностей виявилося надто багато… Але все знову буде організовано наступного року… Нарешті, все це не так просто! У цьому місці я смакував бійку! Тримайся, малий!.. Спочатку я мав повернути їм усі їхні плани, моделі, креслення та іншу нісенітницю!.. а також вибачитися…

Я починав здалеку… цікавився, чи не отримали ще вони нашого листа?.. З повідомленням про мій візит?.. Ні?.. Вони навіть трохи підстрибували від нетерпіння… Передчуваючи свою перемогу!.. Якщо вони в момент моєї появи жерли, мене запрошували до столу! Якщо вони були разом з родиною, моя місія перед такою кількістю людей ставала справою вельми делікатною!.. Я намагався бути якомога тактовнішим! Вони всі у своїй уяві будували повітряні замки!.. Це було неприємно… Але доводилося їх переконувати… Заради цього, власне, я і приходив… Я намагався пояснити, в чому річ!.. Коли, нарешті, до них починало доходити, апетит у них пропадав… Вони підводили голову й сиділи, як загіпнотизовані, із застиглим поглядом… Я стежив за ножами… Супову тарілку я тримав у руках як метальну зброю!.. Притискався спиною до стіни!.. Готуючись до можливого нападу!.. І продовжував викладати свої арґументи… При першому хоч трохи підозрілому рухові я сам здіймав бучу!.. Цілився телепневі прямо в довбешку… Проте в більшості випадків моя рішуча поведінка мене рятувала… Й змушувала любителів гострих відчуттів замислитись… Загалом, це закінчувалося не так уже й погано… слинявими вітаннями… і хором п'яних відрижок і зітхань… особливо коли я діставав оті два п'ятифранкові папірці!..

Проте одного разу, незважаючи на всю обережність та набутий мною досвід, мені довелося дуже скрутно… Це було, як пригадую, на вулиці Шарон, у будинку 72, який існує й досі… Цей тип був слюсарем, він майстрував у своїй кімнаті… Не на третьому, а на четвертому поверсі… Знайомство з ним мені дорого коштувало… головним його заняттям було виготовлення відмичок для злодіїв… Він запропонував на конкурс вічних двигунів млинок у вигляді динамо-машини зі змінною індукцією… Таким чином, вона накопичувала енергію грози… Це не повинно було припинятися… від однієї грози до наступної…

Отже, я увійшов, поспитав про господаря внизу й хотів довідатися, де його знайти… «Він на четвертому!..» Я піднявся й постукав… Уже була зима. Мені все це добряче остогидло… І я одразу йому все й виклав! Цей тип навіть не відповів… Я не відразу його розгледів… Це був справжній атлет!.. Не встиг я закінчити свою промову… Як він, не зронивши ні слова!.. Бух! Врізав мені!.. Сволота!.. Я врізався у шафу!.. відлетів убік… і впав навзнак… він був страшнішим за розлюченого бика!.. Я полетів сторчака… перерахувавши сходинки з четвертого поверху… Мене підібрали на тротуарі… На мені не було живого місця… Я був увесь закривавлений… Мене відвезли на візнику! Скориставшись тим, що я був без свідомости, мені обчистили кишені… Зникли навіть два п'ятифранкові папірці!..

Після цієї сутички я став набагато обережнішим… Намагався входити в кімнату не одразу… А вступати у перемовини на нейтральній території… Для запитів з провінції у нас була інша системи… Ми стверджували, що грошики вислано в листі… що вони не запізняться… просто помилилися адресою… департаментом… ім'ям… ще чим-небудь!.. у метушні конкурсу… Зрештою їм набридало листуватися з нами… Можна було збанкрутувати на поштових марках…

З тими, хто не тямив себе від люті, все було дуже просто… Потрібно було встигнути перестрибнути через балюстраду, перш ніж вони випустять вам кишки!.. Але з лагідними, зацькованими, сором'язливими, тими, що одразу ж починають думати про самогубство… з ними було набагато складніше!.. Крах ілюзій ставав для них надто важким ударом!.. Вони не могли витримати такого горя!.. Тикалися носом у тарілку та починали жалібно скімлити… вони нічого не хотіли слухати… їхні очі провалювалися, на лобі виступав піт… Обличчя тремтіло… Дивитися на це було нестерпно… Це були пришелепкуваті… Траплялися й такі, для яких це був кінець… Вони сідали, знову підводилися… витирали обличчя… не йняли віри власним вухам, що їхня машина погано функціонує… Їм потрібно було тихенько повторювати це й пхати їхні креслення в руки… Горе переповнювало їх! Вони не хотіли більше жити!.. дихати!.. Вони буквально розвалювалися на шматки!..

Мені набридало найбільше, що я мав постійно сюсюкати з ними. Я засвоїв безліч втішних фраз… «De Profundis»!.. Надія!.. Внаслідок моїх візитів я іноді набував знайомих… Я налагоджував зв'язки… в районі Сен-Мар утворилася вже ціла група… вони палко зацікавилися нашими дослідженнями… та оцінили мої зусилля… Від Порт Вільмонбль до Венсенн таких було дуже багато!.. тонких знавців магічних планів і зовсім не злопам'ятних… І в західному передмісті теж… Одразу за Порт Кліньянкур, де зараз живуть португальці, у бараці, оббитому бляхою, я познайомився з двома винахідниками, які з волосся, сірників та трьох скрипкових струн на еластичній основі спорудили маленьку самокомпенсувальну систему, яка, здається, справді працювала!.. На гігрометричній енергії!.. Все трималося на наперстку!.. Це був єдиний справжній «вічний двигун», який я бачив у дії.

Жінки серед винахідників траплялися рідко… Але з однією я таки познайомився… Вона працювала рахівником на залізниці. На дозвіллі вона розщеплювала воду Сени за допомогою англійської шпильки. Вона носила пневматичний апарат та котушку Румкорфа[64] в рибальському сачку. А крім цього, кишеньковий ліхтарик і пікриновий елемент. Вона поповнювала запаси пального просто з річки… Вона робила свої досліди на рівні Пон-Марі, вгору за течією від «місця для прання»… Її цікавив гідроліз!.. Вона була нічогенькою… Правда, нею тіпало, і вона була трохи косилкою… Я сказав їй, що я з журналу… Спершу вона, як і інші, звісно, подумала, що їй дістався великий виграш, і наполягла, щоб я залишився… Вона хотіла подарувати мені троянди!.. Даремно я намагався щось пояснити їй… Вона нічого не розуміла… Їй захотілося сфотографувати мене!.. У неї був апарат, який діяв лише на інфрачервоному випромінюванні… Тому їй довелося закрити вікна… Я приходив до неї ще разів зо два… Вона вважала мене надзвичайно привабливим… І хотіла, щоб я негайно з нею одружився. Вона ще довго писала мені, надсилаючи рекомендовані листи… Її звали панна Ламбрісс… Жульєтта…

Я взяв у неї якось сто франків… та потім ще п'ятдесят… Але таке траплялося надзвичайно рідко!..

Жан Марен Куртіаль де Перейр більше не піжонився… Він дуже спохмурнів… Побоювався шаленців з конкурсу… від яких отримував анонімні листи, аж ніяк не у віршах!.. Найзлісніші та найупертіші погрожували прийти… й добряче провчити його!.. Раз і назавжди!.. щоб він більше ніколи не зміг нікого обдурити!.. То були мстиві натури… Під рединґот, поверх фланелевого жилета, він одягав кольчугу із загартованого алюмінію… Ще один патент «Майстротрону», що залежався в нас — кольчуга «суперлегка й непроникна». Але щоб його цілковито заспокоїти, цього було далебі замало… Варто було йому помітити вдалині якогось волоцюгу з похмурим обличчям… Який мав не занадто задоволений вигляд… Котрий ішов у нашому напрямку і щось бурмотів, він одразу ж звалював у підвал!.. Не чекаючи розв'язки…

— Відкрий мені ляду, Фердінане! Давай, швидше! Ось ще один! Це точно!.. Скажи, що я поїхав! ще позавчора! і більше не повернуся!.. В Канаду! Я залишуся там на все літо! Я там полюю на ласицю! На соболя! Соколине полювання! Скажи, що я не хочу його бачити. Навіть за все золото Трансваалю! Ось! Хай він забирається!.. Випарується!.. Зникне!.. Влаштуй йому добру прочуханку! Цьому вайлу! щоб його розірвало!.. Господи Боже мій!..

Щільно зачинившись у підвалі, він трохи заспокоювався. Тепер там було порожньо, звідти прибрали залишки повітряної кулі й інструментів… Він міг вільно розгулювати… Уздовж і впоперек, як завгодно!.. Місця було достатньо… Він міг знову зайнятися гімнастикою!.. Крім того, в кутку між шафами та ящиками він обладнав собі неприступний «бункер», щоб у разі нападу… його не змогли виявити… Він сидів там годинами… Принаймні, мені він більше не набридав… Мене цілком влаштовувало, що він туди зникав… Мені вистачало товстухи, яка вже не виходила з контори… Тепер мені набридала вона… Вона хотіла організувати все на власний розсуд… і журнал, і передплатників…