Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Він не тримав на неї зла… Лише хотів, аби вона все зрозуміла. Але вона впиралася у своїй злості!.. Він говорив їй, що випробував неможливе!.. вже додано десять тисяч шматків… усе перешито… підкладено підбійки всіх кольорів і розмірів, але «Завзятий» уже годі відремонтувати… він увесь стовбурчиться, як гармошка… міль пожерла всі пройми… пацюки прогризли клапани… і він більше не тримається в повітрі! ні прямо, ні криво! Його неможливо використовувати навіть як віхоть! навіть як ганчірку! навіть як підтирачку для дупи!.. Він більше ні на що не годився!.. Та вона по-справжньому не вірила нам!.. Даремно ми перераховували всі деталі… просили її не засмучуватися! Пнулися із шкіри! Божилися! Запевняли! перебільшували! Там, де це було можливо!.. Вона була непохитна!.. Не вірила нам!.. Ми показали їй листи, які засвідчували всі наші невдачі… вони приходили звідусіль!.. Нас більше ніде не хотіли бачити… навіть безкоштовно і з доброчинною метою. Нам скрізь відмовляли… ще й часом не дуже ввічливо… Літальні апарати, які були важчі за повітря, завойовували все! міста!.. порти… ярмарки!.. І так було насправді!.. Повітряні кулі вийшли з ужитку… навіть у найдальшому закутку, в Бретані!.. А з департаменту Фіністер нам так прямо й написали у відповідь на нашу пропозицію приїхати:

«Пане, з вашим мотлохом вам місце в музеї, а у нас в Кралок-сюр-Іль його немає! Я дивуюся, чому вам ще дозволяють виходити! Цвинтарний доглядач нехтує своїми обов'язками! Наша молодь тут не збиткується над небіжчиками! Вона хоче розважатися! Спробуйте затямити це раз і назавжди!.. Якщо маєте вуха!..

Жоель Балаве, насмішник місцевий та бретонський».

Вона перебрала всі теки, але це не надто на неї вплинуло… Нарешті вона ледь полагіднішала… Й побажала вийти… Ми повели її в сад… Посадовили між нами на лавці… Цього разу вона говорила цілком розумно… Але й далі наполягала, що «Завзятий», попри все, можна ще підрихтувати… і він прислужиться… під час двох чи трьох свят у провінції… Цього б вистачило, щоб задобрити архітектора… Вони отримали б нову відстрочку… й будинок був би врятований… треба діяти!.. ще нічого не втрачено!.. Вона залишалася при своїй думці… Й більше нічого не хотіла розуміти… Ми знову набили їй люльку… Куртіаль сидів поруч і жував тютюн. Він завжди жував сиґарети.

Перехожі озиралися на нас… вони були заінтриговані… особливо товстухою… Схоже, вона довіряла мені більше, ніж своєму чоловікові… А я тим часом далі просторікував про трагічні обставини… Намагався пояснити їй, які перешкоди виникли на нашому шляху… І як ми марно силкувалися їх подолати. Вона слухала мене з недовірою, їй здавалося, що я задурюю їй голову… Вона знову почала скиглити…

— Але у вас немає навіть бажання! Я чудово це бачу! ні в того, ні в того! Тоді я сама! я візьмуся за це!.. Сама підіймуся на кулі! Ви побачите, як я полечу! Я підіймуся на 1200 метрів! Якщо їм хочеться чогось незвичайного! На 1500 метрів! На 2000! Все одно, на скільки! Як скажуть! Я їм покажу!..

— Ти помиляєшся, моя куріпочко, — перебив її де Перейр… — ти страшенно помиляєшся!.. З такою оболонкою, як наша, ти не піднімешся й на двадцять метрів!.. Навіть на один! Ти впадеш у канаву! І навіть до цього не дійде! Вони не запросять тебе, незважаючи ні на що! Навіть капітан з його «Другом хмар» і конем! з усім його базаром та гамором! Цей Растоні зі своєю донькою! Разом з трапецією й букетами… Навіть вони більше нікому не потрібні!.. їм скрізь відмовляють! Скрізь те саме! Справа не в нас, Ірен! Такий час!.. Це кінець!.. І не лише для «Завзятого»!..

Але даремно він говорив, присягався й божився… вона була незворушною… Й сперечалася з дедалі більшим запалом…

— Це ви! ви самі дозволяєте себе перемогти! Мода на аероплани? Вона мине вже наступного року!.. Ви шукаєте відмовок, бо вже наклали повні штани!.. Так би й сказали! Замість того, щоб виправдовуватися! Якби у вас вистачило сміливости… скажіть це прямо… замість того, щоб вішати мені на вуха локшину… ви б побільше працювали!.. це все балачки! А як же бути з будинком? Як ми його оплатимо? Чим? І так вже три місяці прострочено! Плюс дві кредитні відстрочки!.. Хіба ми це можемо оплатити твоїм жалюгідним журнальчиком?.. Він напевне приносить одні збитки!.. А повістки!.. Я в цьому абсолютно впевнена… ти думаєш, я цього не знаю?.. Значить, ти все кидаєш? Це вже вирішено, чи не так? Свиняче рило!.. Ти вже назавжди розпрощався з усім! Цілий будинок!.. вісімнадцять років економії!.. Викуплений по камінчику… По сантиметру!.. Ділянка, яку роками впорядковували! Ти віддаєш усе це в заставу!.. Все кидаєш!.. Тобі на все наплювати!.. Тремтиш від страху… — вона затрясла своєю головою… — Річ не в кулі!.. Я знаю!.. То що? Кінчити своє життя під мостом? Ти вільний!.. Вільний! Брудний ідіоте, скотиняко! Тобі навіть не соромно за свою поведінку!.. Ти повернешся назад, мерзенний волоцюго, до таких самих шахраїв!.. Туди, звідки я тебе витягла!.. О! Так!.. А у мене, Фердінане, ви знаєте, була родина!.. Він понівечив усе моє життя!.. Зіпсував мій характер! Розлучив мене з моїми близькими!.. Кровопивець! Обідранець! А моє здоров'я!.. Він зжер мене, знищив!.. Щоб закінчити безчестям!.. Ну ж бо! О! Чоловікам не звикати! Дивовижно! Не вкладається в голові! Вісімнадцять років економії! поневірянь… негараздів!.. усі мої жертви…

Коли Де Перейр почув, з якою пристрастю його проклинають… то втратив усе своє нахабство!.. Він уже більше не козирився!.. І теж заплакав!.. залився слізьми… Й кинувся в її обійми!.. Він благав у неї прощення!.. Її люлька впала!.. Вони стали гарячково обійматися… У всіх на очах!.. І досить довго… Але навіть у його обіймах вона не вмовкала… Й продовжувала в тому ж дусі…

— Я хочу полагодити його, Куртіалю! Я хочу його полагодити! Я відчуваю, що можу це зробити! я певна, що він ще витримає! переконана в цьому! я ладна побитися об заклад!.. Поглянь на нашого «Архімеда». Він протримався сорок років!.. Подумай, адже він ще міг би літати!..

— Але це ж був лише «прив'язний»… Послухай, моя любонько… Це зовсім інша річ!..

— Я полечу сама!.. Кажу тобі!.. Я полечу! Якщо ви не хочете!..

Вона вперто стояла на своєму… Перебирала всі можливі варіанти… Будь-якими засобами вона хотіла вибратися з лайна.

— Я хочу допомогти тобі! Ти це добре знаєш, Куртіалю!..

— Ну так! Я добре це знаю, моє коханнячко!.. Річ не в цьому!..

— Мені нічого не треба… Ти знаєш, що я ладна навіть приймати пологи, якби це могло нам допомогти!.. Я б узялася й за це… Якби могла! О! Я б не стала сидіти склавши руки!.. Навіть у Монтрету! Боже мій!.. Я готова працювати навіть у Коломб, як помічниця моєї наступниці!.. Я ладна на все!.. Тільки щоб нас не виселили!.. Ти бачиш, яка я!.. Проте я у всіх уже питала… І в мене вже не ті руки… А ще моє обличчя!.. це було б жахливо! Я дуже змінилася… Так усі говорять… Мені потрібно трохи привести себе до ладу… Не знаю!.. Поголитися!.. Я не хочу вискубувати волосся!..

Вона знову підняла вуаль… Це справді було видовище! Ось так, серед біла дня… із засохлою пудрою! Рум'янами на вилицях та фіолетовими тінями на повіках! і з пишними вусами, навіть невеликими бакенбардами! А брови ще густіші, ніж у Куртіаля!.. Як у людожера! Звичайно, вона лякала всіх породіль своєю волохатою мармизою! Вона мала ґрунтовно привести себе до ладу, змінити все обличчя… Вона мала над чим працювати!..

Ми ще довго так сиділи, поруч, у садку, розповідали різні історії, втішали одне одного… Непомітно опустилася ніч… Раптом вона знову розридалася й так сильно, що сильніше годі було й уявити!.. То була вершина розпачу!..

— Фердінане! — благала вона мене… — Принаймні ви не покинете нас? Погляньте! До чого ми дійшли!.. Я знаю вас недовго! Але я вже переконалася, що ви розважливі, мій хлопчику! Га?.. До того ж все одно все владнається!.. Ви мене не переконаєте!.. Загалом, усе це тимчасово!.. Бувало й гірше, знаєте! Так довго тривати не може!.. Треба лише взятися за справу всім гуртом!.. Дружно! Спочатку я повинна все оглянути!.. Я хочу сама у всьому переконатися!..