Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

— Ви розумієте мене, справжнє багатство не в гаманці!.. Фердінане! ні! У гаманці нічого немає! Нічого!..

Я теж так думав…

— А поки спершу давайте помріємо! Я дам вам знання! Сенс існування! Це справжній капітал у наших справах! Справжній дар!.. Я допущу вас до паперів, до всіх паперів!.. Відповідальний секретар… Відповідальний за матеріальну частину. Га? Це, здається, вам найбільше пасує… Вам подобається? Не претензійно?.. Підійде?

Звичайно, мені це підходило… Мені підходило все… Але відповідальний за матеріальну частину — це було аж ніяк не почесно… Це була важка робота!.. У цьому я відразу переконався… З ручним візком я мусив виконувати всю роботу з достави… Всі походи до видавця… До того ж я відповідав за всі несправності повітряної кулі… Я мав знаходити всі потрібні інструменти, барометри, розпірки, різні дрібні деталі та інші брязкальця… Я лагодив усі діри оболонки… Лагодив нитками і клеєм. Я зав'язував наново всі вузли на канатах та мотузочках… такелаж постійно рвався… «Завзятий», ця повітряна куля, священний балон, був оточений загальною пошаною, навіть коли лежав у глибині підвалу, обсипаний нафталіном… та міріади хробачків жирували в його складках… На щастя, у щурів каучук викликав відразу… лише зовсім маленькі мишки гризли тканину. Я знаходив у «Завзятому» діри й найменші лакуни та лагодив їх, зашиваючи через край, все залежало від розміру дірок… Потроху він рвався всюди, я церував його годинами, це скінчилося тим, що мене повністю поглинуло це заняття.

У кімнатчині, що правила за гімнастичний зал, було трохи просторіше… До того ж не можна було, щоб мене бачили… відвідувачі контори…

Одного разу, це було передбачено нашою урочистою угодою, я теж мав піднятися в цій штуці на висоту трьохсот метрів… Якось у неділю… Як помічник… Тоді мій титул зміниться… Він говорив мені про це, гадаю, щоб я більше старався… Він був досить хитрий… Зиркав на мене своїми маленькими поросячими очицями… Я бачив його наскрізь… Він брехав за двох!.. Він заздалегідь вирішив обдурити мене!.. Але все-таки харчів у задній кімнаті контори цілком вистачало… Не можна сказати, щоб я був дуже нещасний… Я йому справді був потрібен! Господар є господар!

Я вовтузився зі своїм церуванням, а він заходив до мене близько четвертої.

— Фердінане! Я закриваю контору… Якщо прийдуть… і запитають про мене… скажи, що я вийшов п’ять хвилин тому, що я поспішав! Я скоро повернуся!

Я знав, куди він іде. Він ходив у «Заколот», маленький бар у Пасажі Віладо, на розі вулиці Радзивілл, аби дізнатися результати перегонів… Завжди в той самий час… Він нічого мені про це не говорив… Але я все одно знав… Якщо він вигравав, то насвистував мелодію машіші[54]… Це бувало не часто… Якщо ж пролітав, то був роздратований та всюди плювався… Ходив звіритися на іподром. Тягав за собою газетку прогнозів. Позначав своїх «конячок» блакитним кольором… Це був перший ґандж, що я в нього відкрив.

* * *

Його певна нерішучість щодо того, щоб увести мене в курс справи, була пов'язана з кінними перегонами… Він боявся, що я буду про це бовкати… розпатякаю всюди, що він грає у Венсенн… і це дійде до передплатників. Він зізнався мені в цьому трохи згодом… Він страшенно програвав, йому не дуже таланило, хоча він постійно збільшував ставки, але все було марно, він більше не бачив їх, як своїх вух… У Мезон-Альфор, Сен-Клу, Шантії… Скрізь було те саме… Справжня безодня… На це йшли всі гроші за передплату!.. А гроші від повітряної кулі спливали в Отей… Кінні перегони влітали в копієчку! Лонґшан! Ла Порт! Аркей-Кашан! І гоп! І гоп! Ля-ля! Мчимо чвалом! Я бачив, як каса тане, а чому — здогадатися було неважко… Маленькі монетки летіли на жокеїв! рись! галоп! за місце! за перемогу! За всі можливі види!.. Щоб хоч якось розплатитися з видавцем, ми перейшли на квасолю… Мого раґу вистачало нам на тиждень, і ми їли його в бюро із серветкою на колінах… Це було геть не смішно!.. Коли він програвав, то ніколи не зізнавався в цьому… Тільки ставав злим, похмурим і агресивним щодо мене… він зловживав своєю владою.

Після двомісячного випробувального терміну він зрозумів, що я ніколи не влаштувався б у іншому місці… Робота в «Майстротроні» була якраз для мене, саме те, що мені потрібно, а в іншому місці та в іншій обстановці я був би абсолютно нестерпним… Це було написано мені на роду… Коли він вигравав, то нічого не відкладав у касу, а ставав ще мерзеннішим, здавалося, що він мстить за себе. Він був ладен повіситися за одне су… Завжди потайний та брехливий, як десяток жіночих бюстгальтерів… Він розповідав мені такі моторошні небилиці, що вночі я згадував їх… І переказував їх сам собі знову, настільки вони були жорсткі… непристойні! І довгі! Я навіть прокидався і схоплювався від цього. Іноді вони були спеціально так закручені й придумані, щоб мені стало зле… Але коли він повертався з провінції після влаштованої там сенсації, успішної справи… наслухавшись компліментів… коли «Завзятий» не надто рвався… тоді у нього з'являлися чудові харчі… Він смітив грішми… Приносив нам купу їжі через двері задньої кімнати… цілими кошиками… Протягом тижня ми так набивали собі черево, що аж тріщали підтяжки… Я намагався скористатися цим, оскільки потім наставав справжній голод!.. Ми жерли соус з часником, зеленню, оцтом та яйцями… готували телятину з грибами… корнішони… сардини… цибуля… а потім приблизно протягом цілого кварталу була одна хлібна юшка без картоплі… Йому було легше, він жер ще раз увечері в Монтрету, зі своєю половиною! Він не худнув… інша справа — я!

Голод змушував мене викручуватися… переважно за рахунок передплатників… Регулярних надходжень фінансів не було… Одні збитки… Він дуже страждав від усієї цієї бухгалтерії… Він мав показувати її своїй дружині. Цей контроль приводив його в розпач… Дратував понад міру… Він пітнів годинами… Були лише хвости та нулі…

Але все ж була одна сфера, де він мене ніколи не дурив, не розчаровував, не залякував і не зраджував, жодного разу! Це була моя освіта, моє наукове навчання. Тут він ніколи не вагався, ніколи, навіть на мить не виявив незадоволення!.. Він був вірний собі! Коли я його слухав, він був щасливий і від задоволення аж сяяв… Я знав, що він був ладен присвятити мені годину, дві й більше, іноді цілі дні, тільки щоб розтлумачити мені якусь річ… Усе, що можна було зрозуміти, до чого можна було дійти, що можна було второпати стосовно напрямку вітрів, руху Місяця, потужности калориферів, дозрівання огірків та віддзеркалення веселки… Так! Він справді був одержимий дидактичною пристрастю. Він хотів би викладати мені всі предмети разом і до того ж час від часу робити мені капості! Він не міг собі в цьому відмовити — ні в першому, ні в другому! Я довго думав про все у задній кімнаті контори, коли лагодив його мотлох… Це було в ньому від народження, ця людина розтрачувала себе… Він повинен був кидатися, від одного до іншого, і справді до кінця. З ним не було нудно! О! цього не скажеш! Моя цікавість підштовхувала мене принагідно сходити до нього додому… Він часто розповідав мені про свою стару, але ніколи її не показував. А вона ніколи не приходила в бюро, вона не любила «Майстротрона». Мабуть, мала на це свої причини.

* * *

Коли моя мати впевнилася, що я надійно прилаштований і відразу звідти не піду, що у де Перейра я маю стабільне заняття, вона сама прийшла в Пале-Рояль, щоб занести мені білизну… Власне, це був лише привід… аби подивитися, що це за дім… Вона була напрочуд цікава й хотіла все бачити, все знати… який цей «Майстротрон»?.. Як я живу? Чи достатньо їм?

Від нашої крамниці це було не так уже й далеко… Щонайбільше чверть години пішки… Незважаючи на це, вона задихалася від утоми… Вона була геть виснажена… Я помітив це ще здалеку… в кінці Ґалереї. Я розмовляв з передплатниками. Вона спиралася на вітрини і зупинялася, задихаючись… відпочивала що двадцять метрів… Уже понад три місяці ми не бачилися… Мені здалося, що вона страшенно схудла і ніби аж потемніла й пожовкла, її повіки й щоки зморщилися, багато зморшок з'явилося під очима. У неї був справді хворий вигляд… Як тільки вона віддала мені мої шкарпетки, кальсони і носові хустинки, то відразу ж заговорила про батька, хоч я її ні про що не запитував… Він усе життя буде страждати, зразу ж проридала вона, від наслідків мого нападу. Його вже двічі чи тричі привозили з контори на машині… Він ледь тримався на ногах… Він увесь час був близький до непритомности… Він просив її сказати, що охоче пробачає мені, але більше не хоче зі мною говорити… ще дуже довго… поки я не піду в армію… поки не зміняться мої манери та настрої… Загалом, не раніше, ніж повернуся з військової служби…

Куртіаль де Перейр саме повертався з обходу, а можливо, із «Заколоту». Він, мабуть, програв менше, ніж зазвичай… Коли він підійшов, то нараз став украй люб’язним, привітним, лагідним, наскільки це можливо… «Щасливий бачити вас тут…» А, з приводу мене? Вселяє надію! Він тут же почав сипати похвалами, щоб зачарувати мою матір, і навіть побажав, аби вона піднялася нагору трохи з ним побалакати… в його особистий кабінет… на «туніське» горище… Їй було важко дертися за ним нагору… Сходи були круті, всіяні сміттям і папірцями, що ковзали під ногами. Він надзвичайно пишався своїм «туніським» кабінетом, йому хотілося всім його показати… Це був ансамбль, витриманий у стилі «гіпер-безлад», з комодами «Алькасар»… До якого ще входили мавританський кавник… марокканські пуфи, килим з вигадливим візерунком, такий ворсистий, що ввібрав у себе не менше тонни пилу… Його ніколи не піднімали… І навіть не намагалися чистити… Окрім того гори друкованої продукції, каскади коректур, купи свинцевих літер та останніх версток робили будь-які спроби в цьому напрямку сміховинними… І навіть, варто зауважити, вельми небезпечними… Будь-яке порушення рівноваги було дуже ризикованим… Усе мало залишатися в спокої та якомога менше зрушуватися з місця… Ще краще, очевидно, було порозкидати всюди нові папери для підстилки. Це принаймні трохи урізноманітнило б інтер'єр…

Я чув, як вони розмовляли… Куртіаль відверто заявив їй, що відкрив у мене блискучі здібності до журналістики, які в «Майстротроні» принесуть визнання… Репортажі!.. Я досягну багато чого, тут немає жодного сумніву… вона може повертатися й спокійно спати… відтепер моє майбутнє ґарантоване. Я стану господарем своєї долі, щойно набуду всі основні знання. Слід лише набратися терпіння… Поступово він укладе в мене все, що потрібно… Але все це буде поступово!.. Ох! Ох! Він не терпів будь-якого поспіху! Грубих ривків!.. Не потрібно жодного насильства! Не потрібно поспішати з розв'язкою! Халтура — то ідіотизм! Тоді як я, судячи з його слів, завжди виявляв найпалкіший потяг до знання!.. Ба більше, я набув спритности. Чудово виконував дрібні доручення, які він мені давав… Успішно давав з ним раду… Поступово я стану хвацьким, як мавпа! Швидким! Кмітливим! Працьовитим! скромним! Просто диво! Його вже годі було зупинити… Вперше у своєму житті моя бідолашна мати чула, що про її сина таке кажуть… Вона не могла оговтатися… Насамкінець, прощаючись, він наполіг, щоб вона взяла книжечку з бланками передплати, які вона, безперечно, могла легко поширити серед своїх друзів… та знайомих… Вона обіцяла все, що він хотів. Дивилася на нього, приголомшена… Куртіаль не носив сорочки, лише лакований комірець під фланелевим жилетом, який завжди був трохи ширший комірця, він купував його на кілька розмірів більше, ніж потрібно, все разом це утворювало великі складки й було доволі засмальцьоване… Взимку він одягав їх по два, один поверх іншого… Влітку, навіть у сильну спеку, він носив великий рединґот, лакований комірець трохи меншого розміру та нацуплював канотьє. Він дуже дбав про нього… Це був унікальний екземпляр, справжній шедевр, майже сомбреро, подарунок з Південної Америки, з рідкісної тканини! Неповторний… Він просто був безцінним!.. З першого червня до п'ятнадцятого вересня він носив його на голові, не знімаючи майже ніколи. Тільки в крайньому випадку: він боявся, що його вкрадуть!.. Так, по неділях, під час польотів він дуже хвилювався… Проте був таки змушений поміняти його на високий кашкет з нашивками… Він був частиною однострою… Свій скарб він довіряв мені… Але щойно він торкався землі, зістрибував, як заєць, і скакав по борознах, його першим вигуком було: «Гей, мій капелюх! Фердінане! Моя панама! Заради Бога!..»

Моя мати одразу ж зауважила товщину фланелевої камізельки та вишуканість чудового капелюха… Він дав їй помацати плетіння, аби вона оцінила… Вона на мить завмерла в захопленні: «О! ц-ц-ц! О! ц-ц-ц!.. Ох! Ну так! Чудово бачу! Такої соломи більше не роблять!..» вона просто увійшла в екстаз…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 78. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи