Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— Учителю! Гей, Учителю! Ідіть до сраки! — сказав я йому нарешті. — Заткніться! І забирайтеся звідси! Я вас не вб'ю! Я просто зніму з вас штани! Я вам зроблю татуювання на дупі!.. Це мені завиграшки… Я заткну вам дірку в сраці! Щоб не смерділо! Ось що з вами буде! Обіцяю вам! Якщо ви тільки скажете ще хоч одне криве слово!

Я спробував схопити його… Але він виявився спритним… Притьмом кинувся в задню кімнату… Таки відчув, що це серйозно! Мені урвався терпець… Він зачинився у своїй кімнатці… й вовтузився там зі своїми брусами… Наразі я мав від нього спокій… Він був досить далеко… Згодом він знову вийшов… пройшов через контору… Лівим коридором… і втік до міста… Він навіть не піднімався у свій кабінет… Нарешті я міг спокійно попрацювати…

Це було не так просто — лагодити, зашивати, латати стару оболонку, стуляти докупи подірявлені шматки… Важка праця… Особливо якщо врахувати, що для освітлення мені доводилося користуватися ацетиленом… Прямо там, у підвалі, а це було вкрай небезпечно… поруч з горючими сполуками… Там усе було просякнуте бензином… Він скрапував звідусіль… Я вже уявляв собі, як перетворюся на живий смолоскип!.. Оболонка «Завзятого» загалом виглядала як решето… Все нові й нові діри! Нові подерті місця! Вони з'являлися під час кожного підйому і спуску! Під час приземлення на зоране поле… з боків… В анфіладах мансард, особливо при сильному північному вітрі!.. Всюди від кулі залишалися великі та малі обривки: в лісах, на гілках, між дзвіницями та фортечними мурами… Ця куля зносила димарі з будинків! кілограми черепиці та флюгери з дахів! Але найжахливіші пошкодження та розриви траплялися під час зіткнення з телеграфними стовпами!.. При цьому вона часто розривалася навпіл… Треба віддати належне де Перейру, він справді дуже ризикував під час своїх підйомів. Кожний підйом здавався просто фантастикою… через мінімальне наповнення кулі він тримався просто якимось дивом… і все задля економії!.. Але ще більше мене лякали спуски з усіма його причандалами, які трималися на шмарклях… На щастя, він пристосувався! майстерности йому було не позичати. Коли я з ним познайомився, на його рахунку було вже 1422 підйоми! І це не враховуючи підйомів на прив'язаних кулях… Непоганий результат! У нього був повний комплект медалей, дипломів та свідоцтв… Він знав усі тонкощі, проте його приземлення мене завжди приголомшували… Маю визнати, що те, як він падав на ноги, було просто чудово! Щойно гондола торкалася землі… як він увесь групувався… точно вловлював момент… І вискакував, як управний жокей… завжди загорнутий у своє покривало, він рідко забивався… Не відривав собі навіть жодного ґудзика… Не втрачав ні секунди… Він кидався вперед… Біг по борознах… не обертаючись… Він прямував до «Завзятого»… Гучно сурмлячи в маленький ріжок, який носив на перев'язі… Крос тривав доти, доки вся ця плутанина остаточно не приземлялася… Як зараз бачу його під час цього спринту… У своєму рединґоті та панамі він виглядав просто незрівнянно… Треба сказати, що мої автопластичні шви… більш-менш трималися в повітрі… Але ж він не сам їх робив… Йому б забракло терпіння, він би все лише зіпсував… Зрештою, оте звичайнісіньке церування вимагало справжньої майстерности! Незважаючи на незліченні хитрощі та мою невичерпну винахідливість, я деколи зовсім впадав у відчай від цієї чортової оболонки… Вона ледве трималася… Уже шістнадцять років, як її діставали за будь-якої погоди, за будь-яких обставин, навіть під час ураганів, на ній була латка на латці… Кожне наповнення повітрям перетворювалося на справжню драму!.. Під час спуску було ще гірше… Якщо бракувало цілої смуги, я вилучав її зі старої шкури «Архімеда»… Від нього залишилися лише шматки та великі клапті в стінній шафі у підвалі… Це була прив'язна куля, з якою він починав, вона була величезного розміру… Двадцять років він брав на ній участь у ярмарках… Я докладав усіх зусиль, щоб ретельно склеїти все, що можна… А коли «Завзятий» після команди «Віддати кінці» здіймався над натовпом, я пізнавав мої латки в повітрі… Я бачив, як вони теліпаються, збираючись у складки… Та мені було не до сміху.

Окрім того були ще й підготовчі роботи… Ця штука з підйомами аж ніяк не відбувалася сама по собі!.. Нічого подібного… Все це заздалегідь ретельно готувалося, обсмоктувалося, обговорювалося протягом декількох місяців… Потрібно було виготовити відповідні листівки та фото. Вся Франція була всіяна різноманітними проспектами… Слід було залучити всіх більш-менш відомих осіб!.. Витримувати брудні лайки всіх існуючих Комітетів, що завжди відзначалися неймовірною скупістю… І на довершення всього ми отримували гору пошти від винахідників з приводу «Завзятого».

Я навчився у Куртіаля офіційному стилю. І давав усьому раду не так уже й погано… Не робив багато помилок… У нас був папір «ad hoc» для ведення перемовин від імени «Паризької секції друзів вільної кулі»…

Ще з кінця зими ми бомбардували запитами мерію! Програми на сезон складалися навесні! Ми ж, загалом, і так знали, що всі наші неділі до свята Всіх Святих зайняті… Телефоном ми набридали президентам усіх Комітетів. Поштою доводилося займатися мені. Я ходив туди в години напливу народу… Сподіваючись змитися, не заплативши! Зазвичай мене ловили в дверях…

Ми посилали запити на всі ярмарки, зібрання та святкування по всій Франції! Всюди! Ми нічим не гребували! Але зазвичай намагалися не надто віддалятися від департаментів Сена і Уаза… та Сена і Марна! Ми ледь не збанкрутіли, перевозячи весь наш крам: різні торби, балони з повітрям, шайби, одне слово, все наше химерне спорядження. Щоб мати хоч якийсь зиск, до вечора ми мали повертатися в Пале-Рояль. Інакше могли зазнати збитків! Куртіаль виставляв ціну, визнану доволі помірною! Зовсім скромну та круглу: двісті двадцять франків… Плюс газ для надування та голуби під час підйому, по два франки штука!.. Висота не обумовлювалась… Нашим найвідомішим та найсерйознішим суперником був капітан Ґі де Розьє, він просив набагато більше! На своєму «Безстрашному» він виробляв ризиковані трюки!.. Піднімався разом зі своїм конем і так і сидів у сідлі нагорі! На обумовленій висоті в чотириста метрів!.. Це коштувало 525 франків, поїздка назад оплачувалася муніципалітетом. Але ще частіше нас випереджали італієць зі своєю донькою: «Калогоні та Петіта»… На них ми натикалися всюди! Вони мали успіх, особливо в гарнізонах! Вони брали набагато більше та виробляли в небі тисячу піруетів… Ще й на довершення всього, починаючи з висоти 620 метрів, вони кидали букети, маленькі парашути та кокарди! Вони просили 835 франків та контракт на два сезони!.. Вони непогано заробляли…

А от Куртіаль зовсім не збирався ні на кого напускати туману! Без зайвих драматичних ефектів! О! Зовсім навпаки! у нього була суто наукова манера, пізнавальна демонстрація: показовий політ з люб'язною промовою напочатку та випусканням голубів наприкінці сеансу… Він завжди сам попереджав про це присутніх, виголошуючи переднє слово: «Пані та панове… Якщо я у моєму віці ще піднімаюся, то це не заради порожніх хвастощів! Повірте! І не через бажання вразити натовп!.. Погляньте на мої груди! Ви побачите тут блиск усіх найвідоміших та найпрестижніших медалей! Якщо я піднімаюся, пані й панове, то лише заради родинної просвіти! це мета всього мого життя! Все для освіти мас! Ми не прагнемо грати на чиїхось ницих інстинктах! Пробуджувати нездорові пристрасті! Я звертаюся до розуму! Тільки до розуму!» Він повторював це й мені, аби я засвоїв: «Фердінане, запам'ятай назавжди, наші польоти повинні за будь-яку ціну виконувати свою місію! Високо нести стяг «Майстротрону»… В жодному разі ми не повинні опускатися до блазнювання! до маскарадів! повітряних вибриків! навіженого викаблучування! Ні! Ні! Й ще раз ні! ми повинні тримати нашу марку! Звичайно, ми не маємо забувати й про розваги! Нам за це платять! це цілком припустимо! Але все ж, якщо змога, ми повинні прагнути пробудити у цих бовдурів жагу до справжніх знань! Звичайно, виховання необхідне. Але виховувати цих йолопів, яких ти бачиш навколо і які стоять з роззявленими ротами! О! Це дуже складно, Фердінане!..»

Ніколи, я певен цього, він не погодився б покинути землю, не пояснивши спершу глядачам у дружній бесіді всі деталі та принципи аеростатики. Щоб заволодіти увагою присутніх, він сідав, балансуючи, на самий край гондоли у своєму незвично прикрашеному рединґоті та панамі й чіплявся рукою за мотузки… Він демонстрував гру клапанів і вентилів, гайдропа[58] і барометрів, закони баласту й сили тяжіння. Потім, захоплений предметом, він переходив до інших сфер, розповідаючи уривками про метеорологію, міражі, вітри та циклони… Він заводив мову про планети і рух зірок… Не забував нічого: Кільця… Близнюки… Сатурн… Юпітер… Арктур і його обриси… Місяць… Бельгофор і його рельєф… Він висловлював судження про все… Про Марс він міг говорити годинами… Знав його дуже добре… Це була його улюблена планета! Він розповідав про всі його канали, їхні русла та течію! Про його флору! Начебто він сам купався там! Він був на «ти» з планетами! Він мав величезний успіх!

Поки він, розсівшись, бризкав слиною та зачаровував натовп своїм красномовством, я потихеньку робив свої справи… Це був мій невеликий заробіток. Я користувався загальною схвильованістю і збудженням… вклинювався в натовп та пропонував «Майстротрон» по дюжині за два су, неспродані підручники з автографом… пам'ятні медалі з крихітною повітряною кулею, а для тих, які здавалися мені найрозбещенішими… які лапають у натовпі… у мене був невеликий набір цікавеньких картиночок, дуже пікантних… прозорих і переливних… Рідко траплялося, щоб я не розпродавав усе… Трохи талану, і поступово я багатшав на двадцять п'ять монет! На ті часи це була сума! Як тільки я все спихував і збирав урожай, то робив учителю знак… Він перекривав пару… Припиняв свою балаканину… І знову спускався в гондолу… Прив’язував панаму… кріпив свої стрижні, відв'язував останній шкот і потихеньку відчалював. Я тримав найостанніший канат… Це я подавав команду «Віддати кінці»… Він дув у свій ріжок… «Завзятий» здіймався в височінь!.. Ніколи я не бачив, щоб він летів прямо… Із самого початку він ішов убік. З різних причин… Летів якось навскоси… розгойдувався над дахами… Зі своїми численними латками він був схожий на великого різнобарвного арлекіна… Він вибрикував у повітрі, чекаючи, поки подує справжній бриз… він міг підніматися лише на сильному вітрі… В такому стані, як стара спідниця на мотузці, він був небезпечний… Навіть найтемніші польові миші — і ті це бачили… Всі сміялися, дивлячись, як він теліпається серед дахів… Але мені було не до сміху!.. Я побоювався нищівного поштовху! Моторошного! Це був би його останній виверт… Я подавав Куртіалю різні знаки… щоб він зараз же скидав пісок!.. Та він ніколи не квапився… Боявся надто високо підніматися… Але страх тут був цілком зайвий!.. Те, наскільки високо він підніметься, було не так важливо, якщо взяти до уваги стан оболонки!.. найбільше він побоювався, щоб не звалитися просто на село… він був на волосину від цього… він міг врізатися в школу… або сісти на стічну трубу… Приземлитися просто на мерію!.. гепнутися в найближчому ліску. Було цілком достатньо висоти в п'ятдесят чи шістдесят метрів… я розраховував лише на ласку долі… Це був максимум… Найкраще для Куртіаля в його жалюгідному становищі було б узагалі ніколи не підніматися вище другого поверху… Це ще можна було допустити… А потім починалося справжнє божевілля… Хоча б тому, що ту кляту оболонку практично неможливо було до кінця надути… На один, два балони більше — й куля розповзлася б по швах… Просто вибухнула б, як граната!.. Тільки пролетівши над останньою хатиною та проминувши останню огорожу, він викидав пісок. Нарешті наважувався й витрушував увесь запас… Без баласту його злегка підкидало… метрів на десять… Надходила черга голубів… Він різко відкривав кошик, і пташечки випурхували стрілою… В цей момент я мав підключатися… Це служило сигналом до спуску!.. Мушу сказати, що я мчав зі страшною швидкістю… Я мав розігрувати комедію, щоб розворушити цих бідолах!.. І вони всі прожогом кидалися за кулею… швидко допомагали нам скласти… цю величезну подерту оболонку… і віднести все господарство на вокзал… причепити на лебідку… Але то ще було не все! Найкраще, як свідчив досвід, не дозволити їм усім одразу ж здиміти… і змусити їх ще поштовхатися з нами й прибігти всім натовпом, слід було розіграти катастрофу… Це діяло майже безвідмовно… Інакше ми залишалися в програші… за роботу їм довелося б платити… А без них!.. довелося б усе залишити…

Я починав страшенно лементувати! І звивався, як тхір! Я щодуху кидався просто через вибоїни в напрямку передбачуваного падіння… Я чув його ріжок… «Пожежа!.. Пожежа!.. — репетував я… — Дивіться! Дивіться! Полум'я!.. Зараз вогонь пошириться всюди! Він уже на деревах!..» Тоді вся юрба зривалася з місця… Вони бігли всім натовпом… Слідом за мною! Як тільки Куртіаль помічав мене з усією цією зграєю селюків, він відкривав усі клапани… Повністю спорожняв ту подерту кулю. Вона перетворювалася на купу лахміття. Вона падала, млява, спустошена та смертельно втомлена!.. Куртіаль вискакував із кошика… Підводився на ноги… Ще раз дув у ріжок, щоб усі зібралися… І виголошував нову промову! Селюки боялися, що від цієї штуки загоряться копиці… Вони юрмилися навколо і не давали йому клеїти блазня… Вони стягали все на купу… Але це було лише жалюгідне шмаття!.. Оболонка була настільки подерта гілками… Це було сумне видовище… цілі кущі стирчали між оболонкою та сіткою… Рятувальники, сяючі, задоволені, тупцяли від хвилювання, садовили Куртіаля, як героя, на свої могутні плечі… та несли його з тріумфом… Вони вирушали до найближчого шинку відсвяткувати та втамувати спрагу! А мені діставалася найбрудніша, найогидніша і найкаторжніша робота… Поки ще не стемніло, діставати з ярів, полів та борозен усі наші причандалля… Збирати такелаж, якорі, блоки, ланцюги та все розкидане приладдя… кілочки в траві за два кілометри, барометр-анероїд… дрібні сап'янові коробочки та дорогі нікельовані деталі… Я називав це «пікніком»!.. Крім того, жартами та обіцянками я мав стримувати від усіляких витівок найнервовіших ґевалів… Ба більше, я мав змусити їх тягти, причому задарма, все це дрантя, ці сімсот кілограмів мотлоху! Цю пошматовану оболонку, і залишки моторошного катафалка! І ще мав устигнути запхати в останній вагон, якраз у момент відправлення потяга! Чорт забирай! Усе це було геть не так просто! А коли я нарешті діставався через вагони до Куртіаля, потяг давно вже був у дорозі, і я знаходив цього типа на сьомому небі, абсолютно незворушного, хитрого, хвалькуватого, він досі щось пояснював та демонстрував аудиторії. Підсумовував минулу пригоду!.. Галантно кланяючись брюнетці, що сиділа навпроти, дбаючи про дамські вуха… намагаючись уникати ризикованих натяків… Він усе-таки був досить розкутий, дотепний, п'яний і вигравав своєю медаллю та торсом… Він ще й устиг налигатися, скотиняка! І був у чудовому гуморі! Від частувань! Від червоного вина! У всіх у руках були склянки… Він набивав собі черево канапками… І більше нічим не переймався… Навіть не цікавився, як у мене справи!.. А я був у кепському гуморі… от я йому зараз усе викажу! відіб'ю у нього охоту жартувати!

— А! Це ти, Фердінане? Це ти?..

— Так, мій любий Жулю Верн!..

— Сідай сюди, хлопче! Розповідай швидше!.. Мій секретар!.. — відрекомендовував він мене… — Ну, скажи-но мені, у товарному вагоні все гаразд?.. Ти все зібрав?.. Задоволений?..

Я сидів з кам'яним виразом обличчя, я не був задоволений… я нічого не відповідав.

— Щось не так?.. Щось трапилося?..

— Це востаннє! — сказав я рішуче… різко і коротко…

— Як? Чому востаннє? Ти жартуєш? Що таке?

— Оболонку вже неможливо відремонтувати… і я не жартую!

Запала мертва тиша… Час для жартів закінчився… Було чути постукування коліс… кожний шерех… Дзвін стекол ліхтаря… Він намагався розгледіти при тьмяному світлі вираз мого обличчя… Хоча б усмішку… Але я і оком не кліпнув!.. Я залишався абсолютно серйозним… Стояв на своєму…