Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

У неділю ми збиралися… так, щоб до десятої бути у великій Ґалереї Машин[47], де починалося фантастичне видовище… Ми приходили заздалегідь… І спостерігали згори… Нудьгувати не доводилося… Дядько Едуар працював увесь тиждень… крутився як білка в колесі… Йому так і не вдалося все владнати з помпою… У нього ще були якісь неприємності через патенти… Він ніяк не міг до кінця втямити, в чому там була штука… Це було пов'язано з Америкою… Та хай який був у нього настрій, він ніколи не виголошув промов… ніколи не розводився про свої почуття… Цю якість я в ньому дуже цінував… Він дав мені тимчасовий притулок. Я жив у сусідній кімнаті. Подальша моя доля була не ясна. Мій батько не бажав мене бачити… Він продовжував верзти нісенітниці… Наприклад, йому хотілося, щоб я пішов до війська… Але я ще не досяг потрібного віку… Я дізнавався про це випадково… Дядько не любив говорити на цю тему… Йому більше було до вподоби говорити про спорт, про свою помпу, про бокс, про інструменти… про що завгодно… А нагальні теми були йому неприємні… та й мені теж.

Проте, коли мова заходила про мою матір, він ставав трохи говіркішим… Дещо розповідав мені… Вона вже зовсім не могла ходити… Я не мав особливого бажання її бачити… Що б це змінило?.. Вона завжди говорила те саме… Минав час… Тиждень, два… три… Так не могло тривати вічно… Я не міг залишитися тут назавжди… хай би який був добрий мій дядько… Але як жити далі? Продовжувати висіти у нього на шиї?.. Це було несерйозно… Я спробував сказати про це… «Потім буде видно! — відповідав він… — Це не горить… Він сам розбереться в усьому…»

Він навчив мене голитися… У нього був спеціальний станок, модернізований і легкий, який розбирався на сотні деталей… Та тільки він був таким ламким, що заміна леза вимагала спеціальної підготовки… Ця маленька чутлива бритва стала новим джерелом патентів, цілих двадцять штук за один станок, пояснив він мені.

Я накривав на стіл та ходив на закупи… І жив так у невизначеності та неробстві ще півтора місяця… безтурботно, як жінка… Ніколи ще мені так не доводилося жити… Я мив посуд. Ганчірок було повно!.. До того ж я міг гуляти, де хотів… Просто так. Чудово!.. Без жодної мети!.. Просто гуляти… Дядько Едуар повторював мені щодня, перед тим як піти: «Піди погуляй! Іди, Фердінане! Нічим не переймайся!.. Можеш іти куди заманеться!.. Якщо у тебе є якесь улюблене місце, піди туди! Іди ж бо! У Люксембурзький сад, якщо хочеш!.. О! Якби я не був такий зайнятий… я теж сходив би подивитися, як грають у м'яч[48]… Я люблю цю гру… Поки світить сонце… Ти нічого не помічаєш, зовсім як твій батько!..» А потім, на мить замислившись, він додавав: «Можеш особливо не поспішати додому… Я прийду сьогодні ввечері пізніше…» Ще він давав мені трохи грошей. То 30 су, то 2 франки… «Сходи в кіно… коли гулятимеш Бульварами… Я бачу, ти любиш цікаві історії…»

Він був такий великодушний… а я висів у нього на шиї, це починало здаватися мені непристойним… Але я не наважувався занадто протестувати. Боявся, що він образиться… З часу останніх подій я став побоюватися наслідків… Я вирішив зачекати ще трохи, поки все владнається само собою… Щоб уникнути зайвих витрат, я прав свої шкарпетки сам, коли його не було… Його кімнати були розташовані не анфіладою, а окремо, на однаковій відстані. Третя, біля сходів, була найцікавіша, вона нагадувала маленький салон… але майже порожній… стіл посередині, два стільці та одна картина на стіні… Величезна репродукція картини «Анжелюс» Мілле[49]… Ніколи ще я не бачив такої великої картини!.. Ціле панно… «Чудово, еге ж, Фердінане?» — запитував мене дядько Едуар щораз, коли проходив повз неї на кухню. Іноді він на мить зупинявся й мовчки дивився на неї… Перед «Анжелюсом» не прийнято було говорити… Це був не «Король керма»!.. Не для балаканини!

Гадаю, в глибині душі дядько вважав, що мені піде на користь споглядання такого твору мистецтва… Це мало ошляхетнити мою натуру… І можливо, трохи пом'якшити… Але він ніколи нічого не нав'язував мені… Був дуже делікатний… Він не говорив про це, ось так… Варто пам'ятати, що дядько Едуар був не лише механіком… Він був украй чутливий, інакше не скажеш. І я відчував дедалі більшу незручність… Через те, що сидів, як баран, і жер його харчі… Людиноподібна мавпа… Хай йому біс!.. Годі…

Я ризикнув ще раз запитати його, чи не час мені знову взятися до діла… почати читати оголошення.

— Залишайся тут! — сказав він мені… — Тобі погано? Ти від чого-небудь страждаєш, мій зуаве? Сходи погуляй! Тобі стане краще!.. Не втручайся ні в що!.. Ти знову пошиєшся в дурні!.. Я сам знайду тобі роботу! Я посилено займаюся цим! Дай мені спокійно довести справу до кінця! І не пхай сюди свого носа! Ти достатньо вже наламав дров! Можеш тільки все зіпсувати… Ти ще не отямився! До того ж я домовився з твоїми батьком і матір'ю… Іди ще погуляй… Це не триватиме вічно! Пройдися набережними до Сюрен! Покатайся на пароплаві! Зміни обстановку! Що може бути ліпшим за прогулянку на облавку судна! Спустися в Медон[50], якщо хочеш! Розвійся!.. Через декілька днів я повідомлю тебе… Матиму для тебе приємну звістку!.. Я це відчуваю!.. Я в цьому просто впевнений!.. Але не треба квапитись!.. Маю надію, що пишатимусь тобою!..

— Так, дядьку!..

* * *

Такі люди, як Роже-Марен Куртіаль де Перейр, трапляються не щодня… Маю визнати, що тоді я був ще надто молодий, аби оцінити його по-справжньому. Дядькові Едуару якось пощастило з ним познайомитись у «Майстротроні», улюбленому часописі (двадцять п'ять сторінок) дрібних аматорів-винахідників Паризького регіону… Він там був, як завжди, з приводу патенту на найкращий, найнадійніший, найкомпактніший, найгнучкіший герметичний велосипедний насос…

Варто одразу ж сказати, що Куртіаль де Перейр цілковито відрізнявся від інших дрібних винахідників… Він був на голову вище всіх отих телепнів, що передплачували цей часопис… То була юрба невдах… О! ні! Він, Куртіаль Роже-Марен, був геть інакшим! Він був справжнім метром!.. До нього приходили проконсультуватися не лише сусіди… Люди приїжджали звідусіль: з департаменту Сена, з департаменту Сена-і-Уаза, з провінції, з колоній… з-за кордону!..

Цікаво, що в глибині душі Куртіаль відчував лише зневагу та не надто приховану відразу… до всіх цих дрібних аматорів, що товпляться біля науки, всіх цих старанних кустарів, сновидних закрійників та торговців кімнатними шплінтами… До всіх цих недоумкуватих службовців, яких звідусіль витурювали й усюди гнобили, тихих, старанних творців… «вічного двигуна»… квадратури кола… та «магнетичного крана»… До всього цього затхлого болота докучливих балакунів… дослідників Місяця!..

Варто було йому на кого-небудь з них перевести погляд чи прислухатися, й тоді годі було відкараскатися… В інтересах справи він був змушений люб'язно усміхатися… Це була його рутина, його додатковий заробіток… Проте все це було нудно й дискомфортно… Якби йому принаймні не треба було говорити!.. Але він мусив їх підбадьорювати! лестити їм! І потихеньку намагався спровадити… в кожному випадку все залежало від характеру… а ще збирати з них внески!.. першим до нього прожогом кидався який-небудь жовчний, зацькований вар’ят… З тих, що боялися спізнитися!.. Зі своєї діри… з майстерні… з омнібуса… з якогось піддашшя… такі на п'ять хвилин раніше за інших вривалися в редакцію «Майстротрону»… і як божевільний, що зірвався з ланцюга, кидалися на письмовий стіл де Перейра… задихалися… і дико тряслися… бризкаючи слиною… вони впивалися в Куртіаля… з приводу своїх «сонячних млинів»… сполук «малих флюїдів»… пересування Кордильєр… зміщення орбіт комет… доти, доки їх не полишали останні сили… й вони не захлиналися власною слиною… Куртіаль де Перейр, відповідальний секретар, взірцевий працівник, власник і головний натхненник «Майстротрону», завжди й на все мав готову відповідь, він ніколи не був збентеженим, нерішучим чи приголомшеним!.. Упевненість у собі, абсолютна компетентність та невичерпний оптимізм робили його практично невразливим для будь-яких вибриків і будь-яких ідіотизмів… Він ні з ким ніколи не вступав у суперечки, а відразу ж обривав їх і перехоплював ініціативу… Всі його слова, рішення та контракти були раз і назавжди остаточними для всіх!.. Варто було лише кому-не-будь затнутися про їхню зміну, як він увесь буряковів… Починав шкребти свій фальшивий комірець… І бризкати слиною… До речі, з одного боку йому бракувало трьох кутніх зубів… Всі його рішення, навіть у заплутаних, сумнівних та суперечливих випадках, були незаперечними істинами в останній інстанції та підлягали негайному виконанню… Достатньо було одного його слова… Його авторитет був непохитний… Заперечень не бувало!

Найменша незгода викликала таку бурхливу реакцію з його боку, що на його співрозмовника було шкода дивитися!.. Тієї ж миті він був розчавлений, знищений, порубаний на шматки, стертий на порох!.. Це нагадувало виверження вулкана!.. У бідного нахаби іскри сипалися з очей!.. У гніві Куртіаль ставав настільки страшним, що був здатний найнеприборканішого маніяка зробити ручним та слухняним.

Куртіаль був невисокий на зріст, проте рухливий і доволі кремезний. Він сам говорив про свій вік кілька разів на день… Йому вже було за п'ятдесят… Завдяки фізичним вправам з гантелями і булавами, перекладиною і трапецією він підтримував добру форму… Тренувався регулярно й особливо перед сніданком, у задньому приміщенні редакції свого часопису між двома перегородками він обладнав собі справжній гімнастичний зал. Там було дуже тісно… Все ж він примудрявся займатися на снарядах… На турніку… з дивовижною легкістю… Переваги малого зросту дозволяли йому наочно продемонструвати своє чудове здоров'я… коли він, приміром, робив ривок з переворотом на кільцях… він гримів у кімнатці, як дзвін! Бум! Бум! Лунали удари! Я ніколи не бачив, щоб він навіть у найнестерпнішу спеку хоч раз зняв штани, рединґот або комірець… Завжди манжети та незмінна краватка.

У Куртіаля де Перейра були особливі причини підтримувати себе в чудовій формі. Йому потрібно було зберігати фізичну силу й гнучкість. Він безперечно цього потребував… Окрім того, що він був винахідником та журналістом, він часто підіймався на повітряних кулях… Він давав вистави… Особливо по неділях, у свята… Це майже завжди проходило гладко, але іноді траплялися скандали та неприємності… Але й це ще не все!.. З його способом життя він мав бути готовим до будь-яких несподіванок… Він завжди пам'ятав про це! Такою була його натура!.. Він пояснив мені своє кредо…

«М’язи без розуму, Фердінане, навіть коню не потрібні! А розум без м'язів — як електрика без батарей! Ти не знаєш, куди її подіти! І просто розпорошуєш! Це марнотратство… Розслабленість!..» Він був переконаний у цьому. І навіть написав на цю тему кілька докладних праць: «Людський акумулятор і його підтримка». Він став «культуристом» задовго до того, як з'явилося це слово. Він прагнув урізноманітнити життя… «Я не хочу закінчити в паперах!» — казав він мені.

Він любив повітряні кулі й був аеронавтом майже з народження, в ранній юності прочитав Сюркуфа та Барбізе[51]… коли здійснював перші навчальні підйоми… Ні спортивних досягнень! ні перельотів! ані запаморочливих змагань! Ні! нічого, що б'є на ефект! Нічого карколомного, незвичайного! Він відчував огиду до повітряних маскарадів!.. Тільки показові польоти! навчальні підйоми!.. Виключно з науковою метою!.. Таким було його тверде правило. Журналу це приносило користь, оскільки вдало доповнювало його діяльність. Після кожного підйому в нього з'являлися нові передплатники. Для підйому в гондолі він мав спеціальний однострій, як капітан він мав безперечне право на три нашивки «офіційно дипломованого повітроплавця». Він уже втратив лік своїм медалям. На його вихідному костюмі вони утворювали справжній панцир… Йому самому було начхати на це, особливим хвальком він не був, але для аудиторії це мало значення, то був відповідний декор.

Куртіаль де Перейр ніколи не зупинявся в пошуках того, що «набагато легше за повітря». Він уже подумував про гелій! На тридцять п'ять років наперед! Це не мало! А його «Завзятий», його особиста велика повітряна куля, між виходами відпочивав у підвалі тієї ж контори на Ґалері Монпасьє, 18. Він діставав його лише по п'ятницях перед обідом, щоб підготувати обладнання, порихтувати тканину. З незліченними пересторогами зморщена оболонка та мотузки розкладалися в крихітному гімнастичному залі, й шовк надимався на протягах.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 75. Приємного читання.