Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— Так! Учителю…

З усієї сили я зачинив згори ляду, здійнявши хмару пилу! Вона грюкнула, як гармата… Я накидав газет, аби її замаскувати, і ляди не було видно… А тоді піднявся годувати голубів… Я довгенько залишався нагорі… Коли я спустився знову, він був ще у підвалі, я запитав себе, чи часом чогось не сталося!.. Почекав ще трохи… Півгодини… три чверті години… а потім вирішив, що час закінчувати цю комедію… Тоді я підняв ляду й зазирнув досередини… Не помітивши його, я почав галасувати!.. Загримів лядою об підлогу… Йому довелося відповісти… Це змусило його вийти з небуття… Він увесь час прохропів під підвальним віконцем у складках «Завзятого» серед шовку та великих пухирів оболонки… Мені теж потрібно було працювати… Я вигнав його… Він піднявся до рівня підлоги… І виліз, протираючи свої баньки… обтрушуючи рединґот… Цілковито приголомшений, він заліз у контору…

— Я засліплений, Фердінане! Це чудово… Чудово… Це справжня феєрія…

Він увесь аж спух і навіть більше не розбазікував, він заспокоївся… й, поклацуючи язиком, вийшов з контори… Злегка погойдуючись після сну, він прошкував, як краб, по діагоналі… У напрямку до павільйону Режанс!.. То була кав'ярня, що виглядала як фаянсовий вольєр, з красивими трюмо, в той час воно стояло серед занедбаного квітника… Він сідав поближче… за столик біля дверей… Я з крамниці добре його бачив… Для початку вливав у себе абсент… За ним зручно було спостерігати… У нас на вітрині весь час стояв дуже гарний телескоп… Екземпляр, що залишився після великого конкурсу… Може Сатурна через нього й не було видно, зате я чудово бачив самого де Перейра, як він цмулить своє пійло. Потім він пускав навздогін вермут… Я визначав це за кольором… А зразу після цього випивав свій знаменитий «суворий ґроґ», наостанок.

Після вже згаданого нещасного випадку Куртіаль урочисто заприсягся більше ніколи ні за які гроші не сідати за кермо на автоперегонах… Годі з цим! Назавжди! Він дотримав свого слова… навіть тепер, через двадцять років, його треба було благати, аби він погодився просто вести машину під час найбезневинніших прогулянок… або цілковито безпечних демонстрацій. Він відчував себе набагато спокійніше у своїй кулі на сильному вітрі…

Усі його твори про «механіку» були зібрані в книгах… Зрештою, він більш-менш регулярно публікував протягом року два дослідження (з розрахунками) з еволюції моторів та два підручники з малюнками в додатках.

Один з цих невеликих опусів став із самого початку приводом для найзапекліших суперечок та навіть кількох скандалів! І зовсім не з його вини! Всім відомо, що винні були якісь підозрілі пройдисвіти, які перекрутили його думки з метою наживи! Йому це було геть невластиво! Чого варта сама назва:

«Автомобіль за 322 франки 25. Інструкція зі складання. Зроби сам: чотири місця, два відкидні сидіння, кузов, плетений з лози, 22 км на годину, 7 швидкостей і 2 задні ходи». Виключно з окремих деталей! Куплених де завгодно! підібраних за смаком клієнта! Згідно з його схильностями! відповідно до моди й сезону!.. Це невелике дослідження справило фурор… між 1902 і 1905 роками… Цей підручник містив не лише плани, але й усі креслення в масштабі один до двохсот тисяч. Фотографії, довідки, перерізи… все було бездоганне та вивірене.

Насамперед треба було, не гаючи жодної секунди протистояти небезпеці «серійного виробництва», яке вже зароджувалося. Де Перейр, незважаючи на його культ прогресу, завжди відчував огиду до стандартної продукції… Він з самого початку оголосив себе її непримиренним ворогом… У ній він вбачав причини неминучого здрібніння людської особистости та смерти ремесла…

Під час цієї битви за саморобний автомобіль Куртіаль був уже майже знаменитий у середовищі новаторів завдяки своїм оригінальним та вкрай сміливим дослідженням «багатоцільового шале», гнучкого, розтяжного житла, придатного для будь-яких родин! і будь-якого клімату!.. «Будинок для себе», повністю розбірний, надувний (звичайно ж, транспортабельний), який, за бажанням, можна миттєво зменшити на одну або дві кімнати залежно від потреб, дітей, гостей, відпусток, залежно від будь-яких бажань та смаків кожного… «Старий будинок — це той, що більше не змінюється!.. Купуйте новий! Зробіть його гнучким! Не будуйте! Збирайте! Будівництво — це смерть! Будують лише могили! Купуйте живий будинок! «Багатоцільове шале» змінюється разом з життям!..»

Такими були тон і манера викладу в маніфесті, написаного цілком ним самим напередодні виставки «Архітектура майбутнього» в липні 1898 року в Ґалереї Машин. Його опус про конструкцію будинку блискавично викликав надзвичайне хвилювання серед майбутніх пенсіонерів, батьків родин із мізерними статками, молодят без даху над головою та колоніальних чиновників. Його замордували проханнями з усіх кінців Франції, з-за кордону та з домініонів… Саме його шале, поставлене сторч, з рухомим дахом, 2492 цвяхами, 3 дверима, 24 прольотами, 5 вікнами, 42 шарнірами, дерев'яними або тканинними перегородками, залежно від пори року, зайняло перше місце в розряді «поза класифікацією»… неперевершене… Шале можна було спорудити потрібних розмірів за допомогою двох людей на будь-якій ділянці за 17 хвилин і чотири секунди!.. Швидкість зношування не мала особливого значення… вік будівлі був майже необмеженим!.. Тільки надмірна опірність могла призвести до руйнівних наслідків! Тож потрібно було, щоб будинок грав, ворушився, як справжній організм! гойдався! навіть угинався під поривами вітру! урагану, бурі, під натиском грози! Щойно він починав чинити опір — о, безмежна дурість! — природним наслідком було руйнування!.. Чого ще можна було очікувати від конструкції? масивної? гальванічної? зцементованої? Щоб вона протистояла стихіям? Та ніколи! Вона неминуче рано чи пізно буде повністю зметена й знищена… Щоб у цьому переконатися, достатньо пройтись одним із наших чудових та родючих сіл! Чи не всипана наша чудова земля з півночі до півдня сумними руїнами! Колись величні будівлі! Горді замки! окраса наших нив, що з вами сталося? Лише порох!»

«Але «багатоцільове шале» — пружне! воно пристосовується, розтягується і стискається у разі необхідности, за законом живих сил природи!..» «Воно дуже гнучке, але не руйнується».

Того дня, коли пройшла презентація його стенду, після проїзду президента Фелікса Фора, численних промов та компліментів, юрба змела всі перегородки й охорону! Збожеволівши, вона увірвалася в стіни «шале», і диво тієї ж секунди було розірване, роздерте на шматки, повністю проковтнуте! Товчія була такою всеохопною, такою ненаситною, що матерія в ній буквально розчинилася!.. Унікальний екземпляр навіть не був зруйнований, у звичайному розумінні цього слова, він був просто всмоктаний, поглинутий, зжертий на місці… До вечора закриття від нього не залишилося й сліду: ні крихти, ні цвяха, ні нитки… Дивовижна споруда розсмокталося, як псевдофурункул! Куртіаль, коли розповідав про це й через п'ятнадцять років, не міг не засмутитися…

«Я міг би цим серйозно зайнятися… Гадаю, що це була та галузь, в якій, скажу без зайвої скромности, я розумівся найкраще. Я міг, не побоюючись жодних перевірок, встановити з точністю «до сантима» кошторис монтажу на ділянці… Але мною заволоділи інші проекти, ґрандіозніші… Я так і не знайшов часу, щоб відновити розрахунки за «індексом опору»… Але загалом, незважаючи на кінцеву катастрофу, можна вважати, що моя демонстрація відбулася!.. Моя сміливість дозволила деяким школам та молодим ентузіастам заявити про себе!.. несподівано розкритися! й таким чином знайти своє покликання… У цьому, безперечно, була моя заслуга! Власне, я і не мав іншої мети! Окрім визнання! Я нічого більше не просив, Фердінане! Нічого більше так пристрасно не бажав! Нічого ніколи не вимагав від влади! Я повернувся до моїх досліджень… Без інтриг! Без викрутасів! Так слухай… минуло кілька місяців… І вгадай-но, що я отримав? Майже одне за іншим? З одного боку, «Нішан», і майже через тиждень — «Академічні Пальми»… Я насправді був ображений! За кого вони мене мали? Чому не тютюновий кіоск? Я хотів відіслати всі ці дешеві цяцьки міністрові! Хотів попередити Фламмаріона! «Не беріть цього близько до серця! А ті цяцькі візьміть! Візьміть! — відповів він. — У мене вони теж є!» Тут я змирився! Але все ж вони мене просто брудно підкупили!.. Мерзенні негідники! Мої плани були розпродані за мізерними цінами, списані, запозичені, ти чуєш, за допомогою тисяч мерзенних вивертів! І абсолютно бездарно… Офіційними архітекторами… пихатими, нахабними та безсоромними… я написав про них Фламмаріонові… Щоб відшкодувати мені збитки в цій грі, вони повинні були дати мені принаймні орденську стрічку!.. У цій грі честолюбств, я хотів сказати!.. Ти розумієш мене, Фердінане! Він цілком був згоден зі мною, але порадив мені промовчати, не вплутуватися в нові скандали… йому це було б просто неприємно… Я повинен був потерпіти ще трохи… момент був не надто вдалий… Загалом, я був його учнем… я не мав цього забувати… Ох! Я ні про що не шкодую, можеш мені повірити! Правда, деякі деталі мене досі засмучують! Але це все! Абсолютно!.. Сумний урок… І нічого більше… Я іноді міркую про це, час від часу…»

Я знав, у які моменти його опосідала архітектурна ностальгія, це зазвичай бувало за містом… Під час підйому, коли він задирав ногу, щоб лізти в гондолу… Його раптово охоплювали спогади… Можливо, цієї миті він трохи дрейфив, і це змушувало його розмовляти… Він дивився вдалину на краєвид… У великому передмісті, особливо перед земельними ділянками, хатинами та куренями з дощок, він зм'якшувався… Ставав схвильованим… халупки, кривобокі, потріскані, криві, гніздилися на краю поля за дорогою й тонули в багні… «Ти бачиш усе це, Фердінане? — виголошував він, — ти бачиш всю цю гидоту?» Він робив широкий жест… Ніби обіймаючи видноколо… І весь той хаос жалюгідних споруд, церкву, курники, пральню та школу… Всі ті зламані халупи, старі, сірі, лілові, кольору резеди… Всі ті купи будівельного сміття…

— Добре, га? Це достить бридко?.. Так, тут є і моя вина! Це я! Це я відповідальний за все! Ти можеш сказати це мені, Фердінане! Ти чуєш мене? Мені!

— О! — говорив я, ніби дивуючись… Я знав, що це був його коронний номер… Він сідав верхи на облавок… І встрибував у плетений кошик… Якщо вітер дув не надто сильно… він залишався у своїй панамі… Він волів надягати її… він зав'язував її широкою стрічкою під підборіддям… Зате я надягав його кашкет… «Віддати кінці!» Спочатку ми зсувалися на міліметр, спершу дуже тихо… а потім трохи швидше… Потрібно було докласти зусиль, щоб пройти над дахом… Він ніколи не скидав піску… Однак все-таки треба було підійматися… Ми ніколи не надували повну кулю… Балон з газом коштував тринадцять франків…

Через деякий час після події з «Будинку для себе», знищеного божевільним натовпом, Куртіаль де Перейр вирішив різко змінити всю свою тактику… «Спочатку — капітал…»— казав він!.. Така була його нова максима: «Менше ризику! Головне — впевненість!..» Він склав програму дій цілком виходячи з цих передумов. «Фундаментальні реформи!..» Все цілком розумно й зрозуміло…

Мова йшла про те, щоб за будь-яку ціну поліпшити насамперед саме становище винахідників… О! він виходив з того, що у світі досліджень завжди було достатньо ідей! Їх завжди було навіть надто багато! Тоді як капітал, навпаки, всіх винахідників завжди уникав! Боягузливий! вкрай обережний!.. Всі біди ставалися через брак фінансових засобів… недовіру капіталу… вкрай рідкісні кредити!.. Але все це легко залагодити!.. Достатньо втрутитися і змінити цей стан справ якоюсь вдалою ініціативою… Ці міркування стали підставою для негайного заснування в самій Ґалереї Монпасьє, за туніським кабінетом, між ванною та коридором, «Куточка фінансиста»… Маленький, дуже специфічний куточок, умебльований вкрай просто: шафа, етажерка, два стільці та, щоб вивищитися над буднями, дуже красивий бюст де Лессепса[55] на середній полиці, а також теки з документами, незліченні теки…

За новим статутом будь-який винахідник за п'ятдесят два франки (уся сума вноситься авансом) мав право на три публікації своїх проектів у нашому часописі, абсолютно «ad libitum», навіть найнеймовірнішої нісенітниці, найзапаморочливішого марення та найбезглуздішої брехні… Все це так чи інакше заповнювало цілі дві колонки в «Майстротроні», плюс десять хвилин особистої консультативної бесіди з директором Куртіалем… Нарешті, щоб зробити цей задум ще привабливішим, учасник одержував олеографічний диплом як «член-депозитор Дослідницького Центру «Еврика» з фінансування, вивчення, розгляду та оцінки особливо корисних та прогресивних відкриттів у науці та промисловості!..»