Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Голод змушував мене викручуватися… переважно за рахунок передплатників… Регулярних надходжень фінансів не було… Одні збитки… Він дуже страждав від усієї цієї бухгалтерії… Він мав показувати її своїй дружині. Цей контроль приводив його в розпач… Дратував понад міру… Він пітнів годинами… Були лише хвости та нулі…

Але все ж була одна сфера, де він мене ніколи не дурив, не розчаровував, не залякував і не зраджував, жодного разу! Це була моя освіта, моє наукове навчання. Тут він ніколи не вагався, ніколи, навіть на мить не виявив незадоволення!.. Він був вірний собі! Коли я його слухав, він був щасливий і від задоволення аж сяяв… Я знав, що він був ладен присвятити мені годину, дві й більше, іноді цілі дні, тільки щоб розтлумачити мені якусь річ… Усе, що можна було зрозуміти, до чого можна було дійти, що можна було второпати стосовно напрямку вітрів, руху Місяця, потужности калориферів, дозрівання огірків та віддзеркалення веселки… Так! Він справді був одержимий дидактичною пристрастю. Він хотів би викладати мені всі предмети разом і до того ж час від часу робити мені капості! Він не міг собі в цьому відмовити — ні в першому, ні в другому! Я довго думав про все у задній кімнаті контори, коли лагодив його мотлох… Це було в ньому від народження, ця людина розтрачувала себе… Він повинен був кидатися, від одного до іншого, і справді до кінця. З ним не було нудно! О! цього не скажеш! Моя цікавість підштовхувала мене принагідно сходити до нього додому… Він часто розповідав мені про свою стару, але ніколи її не показував. А вона ніколи не приходила в бюро, вона не любила «Майстротрона». Мабуть, мала на це свої причини.

Коли моя мати впевнилася, що я надійно прилаштований і відразу звідти не піду, що у де Перейра я маю стабільне заняття, вона сама прийшла в Пале-Рояль, щоб занести мені білизну… Власне, це був лише привід… аби подивитися, що це за дім… Вона була напрочуд цікава й хотіла все бачити, все знати… який цей «Майстротрон»?.. Як я живу? Чи достатньо їм?

Від нашої крамниці це було не так уже й далеко… Щонайбільше чверть години пішки… Незважаючи на це, вона задихалася від утоми… Вона була геть виснажена… Я помітив це ще здалеку… в кінці Ґалереї. Я розмовляв з передплатниками. Вона спиралася на вітрини і зупинялася, задихаючись… відпочивала що двадцять метрів… Уже понад три місяці ми не бачилися… Мені здалося, що вона страшенно схудла і ніби аж потемніла й пожовкла, її повіки й щоки зморщилися, багато зморшок з'явилося під очима. У неї був справді хворий вигляд… Як тільки вона віддала мені мої шкарпетки, кальсони і носові хустинки, то відразу ж заговорила про батька, хоч я її ні про що не запитував… Він усе життя буде страждати, зразу ж проридала вона, від наслідків мого нападу. Його вже двічі чи тричі привозили з контори на машині… Він ледь тримався на ногах… Він увесь час був близький до непритомности… Він просив її сказати, що охоче пробачає мені, але більше не хоче зі мною говорити… ще дуже довго… поки я не піду в армію… поки не зміняться мої манери та настрої… Загалом, не раніше, ніж повернуся з військової служби…

Куртіаль де Перейр саме повертався з обходу, а можливо, із «Заколоту». Він, мабуть, програв менше, ніж зазвичай… Коли він підійшов, то нараз став украй люб’язним, привітним, лагідним, наскільки це можливо… «Щасливий бачити вас тут…» А, з приводу мене? Вселяє надію! Він тут же почав сипати похвалами, щоб зачарувати мою матір, і навіть побажав, аби вона піднялася нагору трохи з ним побалакати… в його особистий кабінет… на «туніське» горище… Їй було важко дертися за ним нагору… Сходи були круті, всіяні сміттям і папірцями, що ковзали під ногами. Він надзвичайно пишався своїм «туніським» кабінетом, йому хотілося всім його показати… Це був ансамбль, витриманий у стилі «гіпер-безлад», з комодами «Алькасар»… До якого ще входили мавританський кавник… марокканські пуфи, килим з вигадливим візерунком, такий ворсистий, що ввібрав у себе не менше тонни пилу… Його ніколи не піднімали… І навіть не намагалися чистити… Окрім того гори друкованої продукції, каскади коректур, купи свинцевих літер та останніх версток робили будь-які спроби в цьому напрямку сміховинними… І навіть, варто зауважити, вельми небезпечними… Будь-яке порушення рівноваги було дуже ризикованим… Усе мало залишатися в спокої та якомога менше зрушуватися з місця… Ще краще, очевидно, було порозкидати всюди нові папери для підстилки. Це принаймні трохи урізноманітнило б інтер'єр…

Я чув, як вони розмовляли… Куртіаль відверто заявив їй, що відкрив у мене блискучі здібності до журналістики, які в «Майстротроні» принесуть визнання… Репортажі!.. Я досягну багато чого, тут немає жодного сумніву… вона може повертатися й спокійно спати… відтепер моє майбутнє ґарантоване. Я стану господарем своєї долі, щойно набуду всі основні знання. Слід лише набратися терпіння… Поступово він укладе в мене все, що потрібно… Але все це буде поступово!.. Ох! Ох! Він не терпів будь-якого поспіху! Грубих ривків!.. Не потрібно жодного насильства! Не потрібно поспішати з розв'язкою! Халтура — то ідіотизм! Тоді як я, судячи з його слів, завжди виявляв найпалкіший потяг до знання!.. Ба більше, я набув спритности. Чудово виконував дрібні доручення, які він мені давав… Успішно давав з ним раду… Поступово я стану хвацьким, як мавпа! Швидким! Кмітливим! Працьовитим! скромним! Просто диво! Його вже годі було зупинити… Вперше у своєму житті моя бідолашна мати чула, що про її сина таке кажуть… Вона не могла оговтатися… Насамкінець, прощаючись, він наполіг, щоб вона взяла книжечку з бланками передплати, які вона, безперечно, могла легко поширити серед своїх друзів… та знайомих… Вона обіцяла все, що він хотів. Дивилася на нього, приголомшена… Куртіаль не носив сорочки, лише лакований комірець під фланелевим жилетом, який завжди був трохи ширший комірця, він купував його на кілька розмірів більше, ніж потрібно, все разом це утворювало великі складки й було доволі засмальцьоване… Взимку він одягав їх по два, один поверх іншого… Влітку, навіть у сильну спеку, він носив великий рединґот, лакований комірець трохи меншого розміру та нацуплював канотьє. Він дуже дбав про нього… Це був унікальний екземпляр, справжній шедевр, майже сомбреро, подарунок з Південної Америки, з рідкісної тканини! Неповторний… Він просто був безцінним!.. З першого червня до п'ятнадцятого вересня він носив його на голові, не знімаючи майже ніколи. Тільки в крайньому випадку: він боявся, що його вкрадуть!.. Так, по неділях, під час польотів він дуже хвилювався… Проте був таки змушений поміняти його на високий кашкет з нашивками… Він був частиною однострою… Свій скарб він довіряв мені… Але щойно він торкався землі, зістрибував, як заєць, і скакав по борознах, його першим вигуком було: «Гей, мій капелюх! Фердінане! Моя панама! Заради Бога!..»

Моя мати одразу ж зауважила товщину фланелевої камізельки та вишуканість чудового капелюха… Він дав їй помацати плетіння, аби вона оцінила… Вона на мить завмерла в захопленні: «О! ц-ц-ц! О! ц-ц-ц!.. Ох! Ну так! Чудово бачу! Такої соломи більше не роблять!..» вона просто увійшла в екстаз…

Усе це разом повернуло довіру доброї матері… та здалося їй чудовою ознакою… Вона особливо полюбляла камізельки з фланелі. Це служило доказом серйозности намірів, а також того, що її не обманюють. Після зворушливого прощання вона потихеньку вирушила в дорогу… Я думаю, що вперше за своє життя вона була відносно спокійна щодо мого майбутнього і моєї долі.

Це було цілковитою правдою, що я повністю віддавався роботі!.. Я мав чим зайнятися… з ранку до вечора… Крім «вантажів» та друкарні, був ще «Завзятий» у підвалі, нескінченні лагодження, наші голуби, якими я мав займатися двічі, тричі на день… Ці маленькі створіння перебували весь тиждень в кімнаті служниці, на горішньому поверсі попід дерев'яними балками… Вони несамовито туркотіли… Не втихаючи ні на секунду. Вони працювали по неділях, під час польотів, їх піднімали в кошику… Куртіаль відкривав кришку на висоті двісті-триста метрів… Це був чудовий «випуск», з «посланнями»!.. Вони вилітали всі, гарячково тріпочучи крилами… У напрямку до Пале-Роялю!.. Шлях туди був вільний… Вони ніколи не загулювали дорогою, оскільки не любили села й тривалих прогулянок… Завжди поверталися звичним шляхом… Вони дуже вподобали своє горище… і «Тру!.. Рру!.. та Трууу!!.. Рруу!..» Їм більше нічого не було потрібно. Це ніколи не припинялося… Вони завжди поверталися раніше за нас. Ніколи не зустрічав я голубів, які так мало любили подорожі й так кохалися у спокої… Я ніколи не зачиняв їх… Ніколи у них не виникало бажання зробити коло над садом… поглянути на інших пташок… на товстих сірих бурчунів, які пустували на галявині… навколо басейну… на статуях!.. На Демулені!.. На Тоторі! Яким влаштовували добрячий макіяж!.. Анітрохи! Вони спілкувалися лише один з одним… Їм було добре в комірчині, де вони ледве могли рухатися, звалені в купу у своїй клітці… Через корм вони обходилися недешево… Зерна було потрібно величезна кількість, голуби були ненажерами… Просто ненаситні! ніколи б не подумав! Температура у них була завжди підвищена, сорок два градуси та кілька десятих… Я ретельно збирав їхній послід… Робив із нього маленькі купки вздовж стін та залишав на просушування… Це трохи компенсувало нам витрати на їхній харч… Оскільки це було чудовим добривом… Разів зо два на місяць, коли набирався цілий лантух, Куртіаль відвозив його, добриво було йому потрібне для власних сільськогосподарських культур… на пагорбі в Монтрету. Там він мав чудовий будинок та великий експериментальний сад… кращого ферменту годі було шукати.

Я чудово порозумівся з голубами, вони трохи нагадували мені Джонкінда… Я навчив їх виробляти різні штуки… Вони мене знали… Звичайно, вони їли з руки… Але я домігся набагато більшого, вони могли втриматися, всі дванадцять, сидячи на ручці мітли… Я домігся того, що коли я піднімався й спускався з ними з горища, жоден із них не рухався і не намагався злетіти… Це були справжні домонтари. Коли їх запихали в кошики, щоб їхати, вони ставали жахливо сумними. Переставали туркотіти. Ховали голови в пір'я. Їх це дуже гнітило.

Минуло ще два місяці… Потроху Куртіаль перейнявся до мене довірою. Він нарешті переконався, що ми створені одне для одного… Зі мною було вигідно мати справу, я не був вибагливий у їжі, не вимагав грошей, не стежив за часом роботи… Ніколи не дорікав йому!.. Коли у мене був вільний вечір і мене залишали у спокої після сьомої години, я був задоволений своєю долею…

З того моменту, коли він ішов на потяг, щоб їхати додому, я ставав єдиним господарем усієї контори й часопису… Я сам приймав винахідників… Підбадьорював їх, а потім вирушав до вулиці Рамбюто з візком та цілою купою часописів і журнальних паперів. На початку тижня я мав забирати останню коректуру, гранки, виготовлені кліше та ілюстрації. А ще були голуби, «Завзятий» та інші справи, ні секунди перепочинку… А він вирушав у свою діру. Говорив, що у нього термінова робота! Гм! Неоземлеробство!.. Так і казав, без жартів… Але я все одно думав, що це брехня… Іноді він не повертався, і його не було днів два, три… Я особливо не переймався… Дозволяв собі трохи розслабитися, це мені було потрібно… Я годував птахів нагорі під дахом, а потім просто посеред вітрини вішав записку «Сьогодні зачинено»… І спокійно вмощувався на лавці під деревами поблизу… Звідти спостерігав за будинком, за алеями та відвідувачами… Я спостерігав, як навколо весь час вештається та сама банда голодранців, маніяків та божевільних, орда скандалістів, докучливих передплатників… Вони натикалися на напис, торгали за ручку і відвалювали, а я був дуже задоволений.

Його повернення з «роботи» нагадувало секрет полішинеля, на нього було смішно дивитися… Він позирав на мене з цікавістю, щоб переконатися, чи я часом чогось не запідозрив.

— Я затримався, ти знаєш, дослід дійшов до такої стадії… Я думав, що ніколи не розберуся з цим…

— А! Шкода! — говорив я. — Сподіваюся, ви задоволені?..

Мало-помалу, слово за слово, він вибовкував усе, щодня він розповідав мені нові подробиці про початок своєї справи… То було дуже нелегко! Як він поступово здолав усі труднощі й небезпечні завдання… Щоб усе влаштувати, до того ж усі ці випадковості, клопоти, приниження… Зрештою, він мене повністю ввів у курс справи, що важко було собі навіть уявити, якщо взяти до уваги його паскудний характер, страшну недовірливість та незліченні прикрощі… Ця людина не любила скаржитися… У нього траплялися поразки та зриви! І справді, в це важко повірити!.. Далеко не завжди була ідилія, спілкування та дружба з винахідниками!.. до цього було далеко, як до неба!.. О! ні! Часом траплялися справжні дикуни, геть осатанілі, які вибухали, як динаміт, якщо їм більше нічого було заперечити… Очевидно, всім догодити було неможливо! Диявольське кодло! З ними не засумуєш! Це я добре уявляв!.. Він, до речі, наводив мені приклади справді жахливої людської підлости! До чого лише можна дійти…

У 1884 році він отримав замовлення від видавців «Епохи» Бопуаля і Брандона, з набережної Урсулинок, на загальноосвітній підручник за підготовчою програмою… Робота невелика, але відповідальна, не дуже складна, але доволі насичена! І дуже специфічна… «Домашня астрономія» і ще «Гравітація. Сила тяжіння. Пояснення для родини». Він, звичайно, повністю поринув у роботу… Він узявся до неї відразу… Хоча міг би просто до призначеного терміну подати короткий опис, підготовлений абияк, запозичений з іноземних журналів… насмикати, не вникаючи, різних цитат… Прибрехати! Нашвидкуруч! Вибудувати ще одну нову космогонію, в тисячу разів жалюгіднішу, ніж усі попередні, абсолютно нереальну й безглузду… Нікому не потрібну!.. Але вже наперед можна було припустити, що Куртіаль такими речами не займається. Він мав сумління! Вже до початку роботи його найбільше хвилювали відчутні результати… Він хотів, щоб його читач сам міг скласти своє власне уявлення виходячи з власного досвіду… щодо речей найбільш відносних, хай то зірки чи сила тяжіння… Щоб він сам наново відкрив для себе закони… Він хотів таким чином схилити читача, який завжди був вкрай ледачий, до справ суто практичних, а не просто тішити його постійними лестощами… Він додав до книги маленьку інструкцію для побудови «Родинного телескопа»…

Кілька шматочків картону замінювали камеру-обскуру… гра дзеркал низької якости… звичайний об'єктив… Кілька дротиків для з'єднання… і трубка, в яку все це поміщалося… Це мало обійтися, якщо йти строго за приписами, у 17 франків 62 сантими (повний кошторис)… За цю суму (плюс цікавий та украй пізнавальний монтаж) можна було отримати у себе вдома не лише можливість безпосередньо споглядати основні сузір'я, а й фото насамперед зірок нашої півкулі… «всі зоряні спостереження — в колі родини»… Такий був девіз… Понад двадцять п'ять тисяч осіб після виходу підручника взялися негайно споруджувати у себе цей чудовий мініатюрний апарат для фотографування зірок…

Як зараз чую докладну оповідь де Перейра про всі нещастя, що звалилися на нього… Нехтування з боку визнаних авторитетів… їхня огидна упередженість… Як усе це було важко, бридко, нестерпно… Скільки він отримав пасквілів, погроз… Образ… Тисячі загрозливих послань… Юридичних попереджень… Він мусив переховуватися, ховатися в своєму власному домі!.. Він жив тоді на вулиці Монж… А потім від переслідувань, що все посилювалися, він утік до Монтрету, так багато було ненаситних божевільних, які розчарувалися в телескопі… Драма тривала цілих шість місяців… але цим усе не скінчилося!.. деякі найзлісніші маніяки, в'їдливіші, ніж інші, користувалися вихідними… Вони приїжджали в Монтрету разом зі своїми родинами лише заради того, щоб дати патронові копняка в дупу… Він цілий рік не міг нікого приймати… Справа із «зоряним фотографуванням» була лише невеликим прикладом з безлічі інших! прикладом того, що може вихлюпнути з глибини мас, якщо спробувати їх просвітити, виховати або звільнити…

«Послухай, Фердінане, можна сказати, що я постраждав за Науку… Більше, ніж Фламмаріон, це вже точно! більше, ніж Распай! більше, ніж Монгольф'є! Я зробив усе, що міг! І навіть більше!» Він повторював мені це дуже часто… А я нічого не відповідав… Він уважно вдивлявся в мене… з недовірою… Йому хотілося бачити мою реакцію… Тоді він знову починав свою балаканину… водночас копирсаючись у своєму архіві… Він витягав звідти навмання цілий стос паперів… і замислено розбирав їх… Потім, схаменувшись, показував їх мені.