Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

«Звичайно! Вони його переносять…» Але через хвилину я почув його голос… Його!.. Він щойно пролунав! — «Я, напевне, розвалив йому голову! Зараз він здохне!..» — думав я… Але було ще гірше!.. Він лежав на моєму ліжку… Я чув скрип пружин… Я геть перестав хоть щось розуміти. Відчув напад нудоти… я виблював… Без жодних зусиль з мого боку… Це принесло мені величезне полегшення… Я виблював усе… Мною знову почало тіпати… Від цього я так сильно дриґав ногами, що втратив будь-яку орієнтацію… Я перестав відчувати власне тіло… Я виблював макарони… І знову почав блювати, від цього мені ставало набагато краще… все ніби віддалялося… Я заблював підлогу всім, чим міг… Сам намагався викликати у себе спазми… Зігнувся навпіл, щоб вичавити із себе все, що можна, — і слиз, і піну… Все це текло… й розливалося попід двері… Я виблював хавчик щонайменше днів за вісім, і після цього у мене почався пронос… Мені не хотілося нікого гукати, щоб мене випустили… Я кинувся до глечика, що стояв біля каміна… І насрав прямо в нього… А потім не зміг утримати рівноваги… Голова надто паморочилося… Я знову заточився, впав і все розлив на плитки підлоги… Мене знову пронесло… Смердюча суміш розтеклася підлогою…

Там, напевне, почули моє вовтузіння… Двері прочинилися… До кімнати зазирнули… І знову замкнули на ключ… Десь хвилин через десять прийшов дядько Едуар… сам-самісінький… Я був без штанів… і далі лежав просто в лайні… Дядька це не злякало… «Вдягайся! — сказав він мені… — І спускайся вниз, я заберу тебе із собою!..» Йому довелося подати мені руку, аби я підвівся… Я навіть не міг застебнутися, так мною тіпало… Нарешті я зробив те, що він сказав… пройшов поперед нього… ні на сходах, ні в крамниці більше нікого не було. Всі пішли… Певно, розійшлися по домівках… Вони мали про що розповісти…

На годиннику над вітражем було чверть на п'яту… Вже світало…

Біля виходу з Пасажу ми розбудили сторожа, щоб він відкрив нам ґрати… «Ви його забираєте?» — запитав він дядька.

— Так! Він ночуватиме у мене!.. — Ну добре! Хай щастить! Будьте здорові, дорогий пане! У вас рідкісний екземпляр! — сказав він і зачинив за нами замок на два оберти.

Сторож повернувся у свою нору. Але й здалеку було чути: «О! Маєте справу з добрим фруктом! Дуже ранній!»

Ми пройшли з дядьком вулицею Пірамід… Перетнули Тюїльрі… Коли дійшли до Королівського мосту, я все ще дригонів… Вітер з річки не надто зігрівав, і тоді, не зупиняючись, дядько Едуар розповів мені, як його викликали… Здається, це була Ортанз… Він уже спав… Його квартира була аж ніяк не близько… далі, ніж Інваліди, за Військовою школою… на вулиці Конвенту, перед вулицею Вожирар… Я не насмілювався розпитувати його про деталі… Йшли ми дуже швидко… А я ніяк не міг зігрітись… І весь час цокотів зубами.

«Твоєму батькові вже ліпше! — сказав він мені нарешті… — Але він, звичайно, пролежить два-три дні… Він не піде у свою контору… Приходив доктор Капрон…» Це було все, що він мені сказав.

Ми пройшли вулицею Бак і попрямували до Марсового поля… Його хата була аж у чорта на рогах… Нарешті ми дійшли… Ось тут!.. Він показав мені своє житло, маленький будиночок у глибині саду… На другому поверсі була його спальня… Я не наважувався поскаржитися на втому, але ноги мене вже не тримали… Я вхопився за поручні. Вже зовсім розвиднілося… Нагорі в мене знову почався напад жахливої нудоти! Він сам відвів мене до вбиральні… Я довго блював… Коли я повернувся, він дістав розкладачку із стінної шафи… Зняв матрац зі свого ліжка та прилаштував мене в іншій кімнаті… Він дав мені ще й ковдру… Я впав на неї… Він роздягнув мене… Я виплюнув ще цілий потік слизу… Нарешті я заснув… Усю ніч мене мучили кошмари… Я постійно прокидався.

Яким чином дядькові Едуару вдалося все владнати, щоб мій батько більше не чіплявся і зовсім залишив мене у спокої… Я цього так ніколи й не дізнався… Думаю, що він, напевне, дав йому зрозуміти, що такий дисциплінарний захід, як відправка мене до в'язниці Рокетт, не приведе до бажаних результатів… Я не сидів би там усе життя!.. А міг одразу ж утекти… навмисне, щоб прийти та добити його… і вже цього разу остаточно звести з ним порахунки… Зрештою, він якимось чином погодився!.. Він не сповідався переді мною… А я його особливо не розпитував…

Квартира дядька була розташована в чудовому місці, веселому та затишному… Вулиці Вожирар та Моблан були всі в садах… І тут, і там виднілися пасма маленьких гайків та городів… Фасади і вікна обвивав плющ… У кожного була своя маленька ділянка між будинками з редискою, салатом і навіть помідорами… та виноградом! Це нагадувало мені салат-латук… Він не приніс мені щастя! Я відчував жахливу слабкість, як після хвороби. Але в певному сенсі і деяке полегшення. У будинку дядька Едуара я перестав почуватися зацькованим!

Я знову міг вільно дихати!..

Його кімнату прикрашали цілі серії листівок, пришпилених віялом, фрески та гірлянди… «Король керма»… «Король педалей» та «Герой авіації»… Він усюди купував їх… Він хотів, щоб вони повністю затулили стіну замість шпалер… але поки до цього було ще далеко… Полан в маленькій хутряній шапочці… Руж'є з гачкуватим носом, Пті-Бретон, металеві литки, смугаста майка!.. Бородань Фарман… Сантос-Дюмон… Фахівець з Ейфелевої вежі граф Ламбер… Високий розчарований Латам… Мак Намара — «Чорна пантера»… товстозадий Сем Ланґфорд!..[46] І ще сотня інших знаменитостей… особливо боксерів!..

Життя було зовсім незлецьке… Влаштувались ми непогано… мій дядько, повертаючись після роботи та походів з приводу своєї помпи, розповідав мені про спортивні події… Він зважував шанси всіх… Знав усі слабинки, звички та пригоди чемпіонів… Ми снідали на цераті та разом готували їжу… детально обговорюючи шанси всіх фаворитів…

У неділю ми збиралися… так, щоб до десятої бути у великій Ґалереї Машин[47], де починалося фантастичне видовище… Ми приходили заздалегідь… І спостерігали згори… Нудьгувати не доводилося… Дядько Едуар працював увесь тиждень… крутився як білка в колесі… Йому так і не вдалося все владнати з помпою… У нього ще були якісь неприємності через патенти… Він ніяк не міг до кінця втямити, в чому там була штука… Це було пов'язано з Америкою… Та хай який був у нього настрій, він ніколи не виголошув промов… ніколи не розводився про свої почуття… Цю якість я в ньому дуже цінував… Він дав мені тимчасовий притулок. Я жив у сусідній кімнаті. Подальша моя доля була не ясна. Мій батько не бажав мене бачити… Він продовжував верзти нісенітниці… Наприклад, йому хотілося, щоб я пішов до війська… Але я ще не досяг потрібного віку… Я дізнавався про це випадково… Дядько не любив говорити на цю тему… Йому більше було до вподоби говорити про спорт, про свою помпу, про бокс, про інструменти… про що завгодно… А нагальні теми були йому неприємні… та й мені теж.

Проте, коли мова заходила про мою матір, він ставав трохи говіркішим… Дещо розповідав мені… Вона вже зовсім не могла ходити… Я не мав особливого бажання її бачити… Що б це змінило?.. Вона завжди говорила те саме… Минав час… Тиждень, два… три… Так не могло тривати вічно… Я не міг залишитися тут назавжди… хай би який був добрий мій дядько… Але як жити далі? Продовжувати висіти у нього на шиї?.. Це було несерйозно… Я спробував сказати про це… «Потім буде видно! — відповідав він… — Це не горить… Він сам розбереться в усьому…»

Він навчив мене голитися… У нього був спеціальний станок, модернізований і легкий, який розбирався на сотні деталей… Та тільки він був таким ламким, що заміна леза вимагала спеціальної підготовки… Ця маленька чутлива бритва стала новим джерелом патентів, цілих двадцять штук за один станок, пояснив він мені.

Я накривав на стіл та ходив на закупи… І жив так у невизначеності та неробстві ще півтора місяця… безтурботно, як жінка… Ніколи ще мені так не доводилося жити… Я мив посуд. Ганчірок було повно!.. До того ж я міг гуляти, де хотів… Просто так. Чудово!.. Без жодної мети!.. Просто гуляти… Дядько Едуар повторював мені щодня, перед тим як піти: «Піди погуляй! Іди, Фердінане! Нічим не переймайся!.. Можеш іти куди заманеться!.. Якщо у тебе є якесь улюблене місце, піди туди! Іди ж бо! У Люксембурзький сад, якщо хочеш!.. О! Якби я не був такий зайнятий… я теж сходив би подивитися, як грають у м'яч[48]… Я люблю цю гру… Поки світить сонце… Ти нічого не помічаєш, зовсім як твій батько!..» А потім, на мить замислившись, він додавав: «Можеш особливо не поспішати додому… Я прийду сьогодні ввечері пізніше…» Ще він давав мені трохи грошей. То 30 су, то 2 франки… «Сходи в кіно… коли гулятимеш Бульварами… Я бачу, ти любиш цікаві історії…»

Він був такий великодушний… а я висів у нього на шиї, це починало здаватися мені непристойним… Але я не наважувався занадто протестувати. Боявся, що він образиться… З часу останніх подій я став побоюватися наслідків… Я вирішив зачекати ще трохи, поки все владнається само собою… Щоб уникнути зайвих витрат, я прав свої шкарпетки сам, коли його не було… Його кімнати були розташовані не анфіладою, а окремо, на однаковій відстані. Третя, біля сходів, була найцікавіша, вона нагадувала маленький салон… але майже порожній… стіл посередині, два стільці та одна картина на стіні… Величезна репродукція картини «Анжелюс» Мілле[49]… Ніколи ще я не бачив такої великої картини!.. Ціле панно… «Чудово, еге ж, Фердінане?» — запитував мене дядько Едуар щораз, коли проходив повз неї на кухню. Іноді він на мить зупинявся й мовчки дивився на неї… Перед «Анжелюсом» не прийнято було говорити… Це був не «Король керма»!.. Не для балаканини!

Гадаю, в глибині душі дядько вважав, що мені піде на користь споглядання такого твору мистецтва… Це мало ошляхетнити мою натуру… І можливо, трохи пом'якшити… Але він ніколи нічого не нав'язував мені… Був дуже делікатний… Він не говорив про це, ось так… Варто пам'ятати, що дядько Едуар був не лише механіком… Він був украй чутливий, інакше не скажеш. І я відчував дедалі більшу незручність… Через те, що сидів, як баран, і жер його харчі… Людиноподібна мавпа… Хай йому біс!.. Годі…