Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Хутко прибіг Капрон… Він зміг лише констатувати… Здійнявши обидві руки до неба… Безперечно, назрівав абсцес… Суглоб уже розпух… Мужньо терпіти чи ні, то вже один біс!.. Вона не могла зрушити свої сідниці, повернутися на інший бік, піднятися навіть на сантиметр… Увесь час лунали її пронизливі крики… Стогін не припинявся, не так через болі, вона була витривалою як Кароліна, як через те, що хвороба здолала її.

То була справжня катастрофа.

Терміново знадобилася прислужниця!.. У нас усе змінилося… Життя розладналося… Мама лежала в ліжку, ми з батьком узялися за найважчу роботу: вранці перед тим, як піти, підмітали, вибивали килими, прибирали на ґанку та в крамниці… Прогулянки, метання, сумніви одразу припинилися… Я мав якось виплутуватися й хутенько шукати роботу. Будь що!

Прислужниця Ортанз приходила лише на годину вранці й на дві години пополудні. Весь день вона працювала як прислуга в бакалійній крамниці на вулиці Вів'єн біля Пошти. Це була особистість, що заслуговувала довіри… У нас вона підробляла… Їй не пощастило, вона змушена була викручуватися після того, як її чоловік втратив усе, коли спробував заробити на водогоні. А ще у неї були двоє хлопчаків ще й тітка на додачу… Просвітку не було… Вона розповідала все моїй матері, що лежала розпластана в ліжку. Одного ранку ми з батьком спустили маму вниз. Прилаштували на стільці. Слід було бути обережним, аби не вдарити її об сходи й не впустити. Її посадили, підперши подушками, в кутку крамниці… так що вона могла відповідати покупцям… Це було важко… А ще треба було постійно прикладати… «цілющі» компреси.

Що стосується привабливости Ортанз, то хоч вона й гарувала, як віл, але була ще нівроку… Вона сама весь час повторювала, що ні в чому собі не відмовляє, особливо в харчуванні, але зі сном було гірше! у неї не залишалося на це часу… Її підтримували їжа та кава з молоком… Вона глушила щонайменше по десять чашок на день… У торговця фруктами вона жерла за чотирьох. Ця штучка Ортанз смішила своїми плітками навіть мою хвору матір, яка лежала на ліжку. Батько жахливо дратувався, коли заставав мене з нею в кімнаті… Він боявся, що я її взую… Я за звичкою дрочив на неї, але зовсім без азарту, не так, як в Англії… Я вже не відчував того шаленства, в цьому було навіть щось прісне, було занадто багато нещасть, щоб відчувати особливий підйом… Приїхали! Чорт забирай! Це навіть перестало бути цікавим!.. Опинитися з власною родиною в такому становищі — це жахливо… Моя макітра була нафарширована турботами… Тепер знайти місце стало значно складніше, ніж перед від'їздом. Варто було мені побачити свою скорботну матір, як я одразу ж вирушав на полювання за адресами!.. Я прочесав усі Бульвари, плавильний тигель кварталу Сантьє, околиці Біржі… До кінця серпня цей закуток і справді був найнепривітнішим з усіх кварталів… Там було жахливо брудно й задушливо… Я обійшов усі поверхи, екіпірований комірцем, краваткою-метеликом, у броньованому канотьє… Не пропустив жодної таблички… туди й назад… Джиммі Блеквелл та Карстон, експортери… Порогофф, трансакції… Токіма, для Каракаса й Конго… Еріто та Кюґельпрюн, замовлення для всієї Індії…

Знову я відчув себе зґрабним, бадьорим і рішучим. Я причісувався і йшов до вхідних дверей. Прямо на сходи. Дзвонив у одні двері й одразу ж у другі… Іноді, якщо у них справи йшли погано, доводилося відповідати на питання… Вони питали мене, чого я хочу… що вмію робити?.. На що я здатний?.. Які мої умови?.. Я губився тієї ж миті… щось бурмотів, пускав бульбашки… белькотів жалюгідні відмовки та починав задкувати… Мене раптом охоплювала паніка… Від цих інквізиторських пик мене проймав дрож… Я ставав ніби вразливішим… У мене пересихало в горлі. Це було пекло!.. Але я знову й знову намагався запропонувати себе… Дзвонив ще раз у двері навпроти… там були ті самі моторошні пики… І так разів з двадцять перед обідом… Я вже навіть не приходив їсти. У мене справді було занадто багато турбот… Я геть зголоднів! Та мені лише страшенно хотілося пити… Я взагалі не повертався б. Я відчував, які сцени мене очікують. Мати зі своїми стражданнями! Батько зі своєю механікою, спалахами гніву, бурчанням та божевільними криками… Жалюгідна перспектива!.. Я вже вислухав усі їхні компліменти!.. Зберіг на дупі все своє лайно!.. Я стояв на березі Сени й чекав другої години… Дивився, як купаються пси… Я навіть забув про свою систему… І блукав навмання! обходив увесь лівий берег… Від рогу вулиці Бак я волочився закутками… вулиця Жакоб, вулиця Турнон… Натрапляв на майже закинуті заклади… Прилавки зі зразками ґалантереї, якої вже не виробляли… навіть для провінції… Постачальники настільки жалюгідних предметів, що годі описати… І все-таки я намагався справити на них враження… Я спробував домогтися випробувального терміну у продавця церковного начиння… Я робив усе можливе… Показав свою завзятість гуртовому продавцеві риз… Я вже подумав, що вони візьмуть мене на фабрику кадил… Уже налаштувався… Я дійшов до того, що вважав їх чудовими… Але в останню мить усі надії розбилися! У Сен-Сюльпіс мене остаточно розчарували… Там теж переживали кризу… Мене випроваджували звідусіль…

Через надмірне ходіння по асфальту мої ноги аж пашіли… Як тільки була нагода, я ненадовго роззувався і швидко занурював їх у раковину умивальників. Я навчився роззуватися за одну секунду… Так я познайомився з офіціантом, який страждав зі своїми ногами ще більше, ніж я. Він прислужував уранці та ввечері й навіть пізніше, після півночі, на величезній терасі у дворі Круа-Нівер, у німецькій кнайпі. Його ноги часом так боліли, що він клав собі маленькі шматочки льоду просто в черевики… Я сам спробував так робити… Ненадовго це допомагало, але потім ставало ще гірше.

Мати лежала з випростаною ногою в глибині крамниці вже більше трьох тижнів. Покупців було небагато… Це теж дратувало… Вона вже зовсім не могла виходити…

Іноді лише зазирали сусіди погомоніти та скласти їй компанію… Вони приносили всі плітки… та добряче задурили їй голову… Про мене вони несли всяку маячню… Цим негідникам, бачите, діяло на нерви моє постійне вештання без діла. Чому я не знайшов роботу?.. Га? Вони весь час про це запитували… Те, що я продовжував висіти на шиї батьків, незважаючи на стільки зусиль, страшенні жертви, було просто неймовірно!.. Це перевершувало їхнє розуміння!.. Га! Ге? Загадка!.. Вони бачили, що я на мілині та користувалися з цього… А, ну так! А, чудово! Вони не такі йолопи, як мої старі!.. Вони б так не схибили!.. Вони прямо говорили про це!.. Е ні, нізащо! Вони б не стали надриватися з останнього! Заради шмаркачів, яким на це насрати… Вони б не дозволили своїм хлопчакам робити з себе дурнів! Е, що ні, то ні! Кому це потрібно?.. Особливо навчати їх мовам! О! дурні витівки, Господи Боже мій! О! курям на сміх! Щоб зробити з них хуліганів, от і все! Господи, це ні до чого не призводить!.. Доказ? це абсолютно очевидно! Варто лише поглянути на мене… Господар? Я ніколи не знайду його!.. Я вже всіх розчарував… Я не вмів поводитися, ото й усе!.. Вони знали мене з дитинства та давно переконалися в цьому!.. Так.

Ці розмови шокували мою матір і вганяли у відчай, особливо в її стані; болючий абсцес заподіював їй дедалі більші страждання. Тепер у неї розпухло все стегно… Зазвичай вона якось стримувалася і не повторювала всю цю гидоту… Але її страждання досягли такої гостроти, що вона більше не могла себе контролювати… Вона все переказала батькові, майже дослівно… У того вже дуже давно не було нападів… Він ухопився за цей привід… І знову зчинив лемент, що я здираю шкіру живцем і з нього, і з матері, що це безчестя, вічна ганьба, що я винен у всьому! у всіх нещастях! Як у минулих, так і в майбутніх! Я штовхав його на самогубство! Я був справжнім убивцею!.. Він не пояснював чому… Свистів, випускаючи пару так сильно, що між нами утворилася хмарка… Скуб на собі волосся… Поки у нього на голові не виступила кров… Він обламав собі нігті… Люто жестикулюючи, він бився об меблі… Зсунув комод… Крамниця була геть маленька… Йому ніде було розвернутися у своїй люті… Він натрапив на підставку для парасольок… Перекинув дві китайські вази. Мати хотіла їх підібрати. Її нога підвернулася! Вона видала такий пронизливий крик… такий несамовитий… що збіглися сусіди!

Вона майже зомліла… Їй дали понюхати соли… Нарешті вона опритомніла… І знову почала дихати, її примостили на стільцях… «Ох! — сказала вона нам, — він прорвався!» Її абсцес!.. Вона була щаслива, Візьйо сам випустив гній. Він мав досвід, бо часто робив це на облавку корабля.

Я одягався надзвичайно акуратно, мій комірець був просто залізним, черевики аж блищали… Але моя мати, обдумуючи мій туалет у задній кімнаті крамниці, дійшла до висновку, що це ще не все… Мені не вистачало чогось дуже важливого, навіть незважаючи на мій годинник з полірованим ланцюжком… Попри всі вмовляння у мене залишалися вихватки хулігана… Це одразу впадало в очі, коли я запускав руку в кишеню, аби витягти звідти монету!.. Жест видавав у мені хулігана! Бандита! Це всіх лякало!

Вона швидко зорієнтувалася… Відправила Ортанз на базар Вів'єн… Щоб та купила мені солідного гаманця… Міцний, ручної роботи, з численними відділеннями, здебільшого непотрібними… На додачу до нього вона подарувала мені чотири монети по п'ятдесят сантимів… Але я не мав їх витрачати!.. Ніколи!.. Економія… Я повинен звикати до ощадливости!.. Вона вклала туди й мою адресу, на випадок, якщо зі мною щось трапиться на вулиці… Це приносило їй задоволення. Я не опирався.

Я швидко витратив ці гроші на питво… кожна скляночка коштувала 2 су… Все літо 1910 року стояла жахлива спека. На щастя, поруч з Тампль завжди було де втамувати спрагу… На прилавках уздовж вулиць продавали недорогий лимонад просто на тротуарі, а також у бістро біля ринку…

Я відновив пошуки роботи в ювелірних крамницях. Це заняття я хоч трохи знав… Знову повернувся в Маре… На Бульварах я вже все прочесав! Перед брамою Сен-Дені була страшна штовханина! Всі товклися в цьому пеклі… Курява в сквері Мистецтв була ще більшою!.. Найкраще було не сідати, скрізь клубилися густі хмари пилу… тільки зітхнеш і починаєш кашляти!.. Там ховалися всі навколишні комівояжери зі своїми скриньками, коробочками… та учнями, які штовхали візки… Вони всі сиділи на узбіччі, знесилені, чекаючи години, коли можна буде повернутися до господаря… Вони не надто старалися! був мертвий сезон, і робити їм було нічого… Ніде, в жодному будинку не хотіли бачити їхніх зразків!.. Їхня хода була непевною… Вони тонули в піщаному тумані… До 15 жовтня у них точно не буде жодного замовлення! Це мене теж не надихало… Їхні записники були їм більше не потрібні! Я з цікавістю спостерігав за їхнім відчаєм…

Я вже набрид усім своїми запитаннями про роботу, я перечитав усі оголошення, переглянув усі довідники. Пройшов усю вулицю В'єй дю Тампль… Протягом тижня я прогулювався уздовж каналу Сен-Мартен та милувався на баржі… повільний рух шлюзів… Потім я знову взявся блукати вулицею Ельзевір. Я навіть почав прокидатися серед ночі… У мене з'явилась нав'язлива ідея, яка опановувала мною дедалі дужче… Від неї просто вибухала голова… Я хотів повернутися до Ґорложа… Раптом відчув докори сумління та нездоланний сором… Мені в голову лізли думки про арешт та різні нав'язливі ідеї… Я хотів знову піднятися до Ґорложа, відверто зізнатися… звинуватити себе… перед усіма… Це я вкрав! — скажу я… «Це я взяв коштовну шпильку! Шакья-Муні із щирого золота!.. Це я! Справді я!..» Я був ніби у лихоманці! Хай йому біс! Після цього я напевне влаштуюся, смуга невезіння мине… Наді мною тяжіє зла доля… над усім моїм життям! Часом мене охоплював такий жах, що я починав тремтіти… Я не міг цього позбутися… Курва! Зрештою, я все ж прийшов до їхнього будинку… незважаючи на спеку у мене по спині пробіг мороз… Я вже заздалегідь відчував панічний жах! я помітив консьєржку… Вона уважно подивилася на мене й упізнала здалеку… Тоді я, намагаючись усвідомити, відчути свою провину… наблизився до її будки… Я збирався заговорити з нею!.. Хай йому біс!.. Але не зміг… Я зніяковів… Нараз розвернувся… Й закрокував геть… Я знову побіг Бульварами… Та краще мені не стало!.. Я поводився як справжній плут! А хвалився… випендрювався… Я перестав приходити додому до обіду… Брав із собою сир і хліб… Через безсоння вночі я постійно куняв… Весь час мене переслідували якісь видива… Я мав іти не зупиняючись, адже варто було мені сісти, як засинав… Я так до кінця й не збагнув, у чому ж була моя вина? Має ж бути хоч якесь пояснення? Простіше… У мене не вистачало освіти, щоб зрозуміти це… Я знайшов ще одне місце для прогулянок після полудня. У Нотр-Дам де Віктуар, там, де ліворуч від входу стояли маленькі каплички… Місце доволі спокійне… Я відчував себе розчавленим постійними невдачами… У темряві мені було найкраще… Ногам так приємно на плитах… Це добре бадьорило… Я тихенько роззувався… І сидів так, причаївшись… Свічки були дуже гарні, як тендітні гілки, що шелестять у величезних оксамитових сутінках склепінь… Це викликало галюцинації… Я потихеньку засинав… І прокидався від дзвіночків… Там ніколи не зачиняли… Це було найкраще місце.

Я весь час знаходив приводи, щоб повертатися якомога пізніше… Одного разу повернувся близько десятої години… Їздив відрекомендуватися аж в Антоні… на фабрику шпалер. Їм були потрібні кур'єри в центрі… Це мене влаштовувало… Я ходив туди двічі або тричі… Їхня фабрика була ще недобудована!.. Ще не зовсім закінчена… Одні розмови!

Щоразу, повертаючись у Пасаж, я відчував страх. Усі свої гроші на транспорт я витрачав на пиво… Мені доводилося ходити пішки… Стояло незвичайне літо! Дощу не було вже два місяці!..

Мій батько, як тигр, накидався на свою машинку… Я ніяк не міг заснути, так він молотив по клавіатурі… На початку вересня у нього вискочило безліч фурункулів, спершу під пахвами, а потім ще один здоровенний ззаду, на шиї, який майже одразу ж перетворився на карбункул. Фурункули — це було серйозно, він відчував постійну слабкість… Проте й далі ходив у контору… На нього, всуціль обмотаного бинтами з ватою, озиралися на вулиці… Він постійно брав пивні дріжджі, але поліпшення не було видно.

Мати була дуже стурбована тим, що він увесь покрився висипом… Сама ж вона відчувала себе трохи краще, лише тоді, коли ставила собі компреси й не робила жодних рухів. Абсцес щедро гноївся, але помітно йшов на спад. Гній продовжував виділятися… Коли нарешті вона встала, не чекаючи, поки рана загоїться, то відразу знову почала метушитися по квартирі й шкутильгати навколо меблів та стільців… Вона дивилася за Ортанз, сама підіймалася всіма сходами й більше не бажала, щоб її переносили. Долала сходинки самостійно, чіпляючись за перила, й поки нас не було, їй удавалося підійматися з поверху на поверх… Вона хотіла знову зайнятися господарством та прибирати в крамниці…