Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

Я застиг спантеличений!.. Стояв разом з Джонкіндом перед цими дивами!.. ні він, ні вона не спускалися… Ми обидва зголодніли. Скуштували спершу всього потроху… а потім зважилися, схопили… накинулися… Залізли в тарелі пальцями… головне почати… і це було чудово! Джонкінд буквально качався від задоволення, був щасливий, як король… Ми навіть трохи залишили… Ніхто так і не спустився.

Утамувавши голод, ми пішли в сад… Саме час справити нужду… Я озирнувся навсібіч… Пустка, непроглядна темрява… ні душі… Все-таки це було дивно!.. Угорі, на фасаді, я помітив світло… в кімнаті старого… Він, мабуть, замкнувся… Я сказав собі, що нічого гаяти час, мені набридла ця невизначеність… Оскільки квиточок я вже мав, то вирішив складати валізу… Завтра вранці я здимію з першим же потягом о 7:30… Ха! Ось так! Виставу закінчено! Я ніколи не любив прощань…

Водночас… мені хотілося б дістати ще трохи грошей, один-два шилінги, щоб купити собі «ginger beer»[43], це приємно в дорозі… Для початку я поклав спати ідіота, щоб він дав мені спокій… Я його трохи поколисав, від цього він зазвичай заспокоювався… і легко засинав… Але цього вечора він був збуджений усіма несподіванками дня й ні на мить не заплющував очей… Я марно робив йому «го! го!»… Він шаленів, стрибав, бешкетував у своїй клітці. Гарчав, як справжній звір! Попри свою недоумкуватість, він таки розумів незвичність ситуації… Він боявся, що я просто кину його в темряві ночі… Він вередував! Не міг стримати свого страху… дідько б його ухопив!

Дортуар був справді великий… Він займав величезну площу… Ми залишилися тут лише вдвох, а раніше нас було дванадцять, навіть чотирнадцять…

Я зібрав свої чотири пари шкарпеток, знайшов носові хустинки та склав усю свою жалюгідну білизну, тепер від неї залишилося саме лахміття і діри… Мене знову доведеться десь прилаштовувати… Знову почнуться крики!.. Нічого не скажеш, приваблива перспектива!.. А ще мене будуть виховувати… Майбутнє — це не жарти… Коли я раптом знову подумав про Пасаж, по тілу у мене пробігли огидні мурашки!..

Відтоді як я поїхав, минуло вже вісім місяців… Що відбулося з ними усіма там, під скляним дахом?.. Не сумніваюся! Вони зробилися ще більшими йолопами!.. Ще докучливішими!.. Цих пінчерів з Рочестера я ніколи більше не побачу! Крізь велику гільйотину вікна я ще раз кинув погляд на широку панораму… Погода була ясна, ідеальна… Добре було видно всі сходи, освітлені доки… вогні кораблів, що маневрують… барви вигравали… ніби світляки, які шукають один одного серед пітьми… Звідси я бачив, як вирушало безліч кораблів з пасажирами… вітрила, дим… Вони були вже казна-де… по той бік… у Канаді… А деякі в Австралії… розгорнувши вітрила… Полювали на китів… Я ніколи цього більше не побачу… Я повернуся в Пасаж… на вулицю Рішельє, вулицю Меюль… Дивитимусь, як батько хрустить комірцем… А мати волочить свою ногу… Я шукатиму роботу… Розмовлятиму, пояснюватиму, що і як! Знову буду зморений, як щур… Вони чекали на мене, знемагаючи від цікавости… Я мав пробитися… Мене вже заздалегідь нудило від усього цього…

У кімнаті стало зовсім темно, я задув світильник… Розтягся на ліжку просто в одязі, щоб відпочити… Так і заснув… Я сказав собі: «Малий, дивись, не знімай своїх лахів… Ти зможеш звалити звідси, як тільки розвидниться…» Мені більше тут нічого було ловити… всі мої речі було зібрано… Я прихопив навіть рушники… Джонкінд нарешті заснув… Я чув, як він хропе. Я не збирався ні з ким прощатися!.. Тихцем собі — і геть!.. Я хотів уникнути будь-яких виявів почуттів!.. Я задрімав!.. Потроху заспокоївся… І раптом почув скрип дверей… Мені кров ударила в голову!.. Я сказав собі: «Ось тобі й маєш! Малий! Двадцять проти одного, що це прощання! Ти все-таки влип, мій голубе!..»

Я почув легкі кроки… шелест… це вона! Дихання! Ну й щастить же мені! Дременути я вже не зможу!.. вона без зволікання кинулася просто до мене на ліжко! Ось так!.. Я був приголомшений, розпростертий, розчавлений, приплюснутий під її ласками… Я був знищений, мене більше не існувало… Залишалася лише вона, вся ця маса, яка навалилася на мене… все стало липким… Моя макітра була затиснута, я задихався… протестував… благав… Але я боявся кричати надто гучно… Старий міг почути!.. Я смикався… Хотів звільнитися знизу!.. корчився… вигинався дугою! Повзав під власними уламками… І знову був розпластаний, оглушений, аж у голові загуло… Ціла лавина ніжностей… На мене впали шалені поцілунки, сильні ривки, вона лизала мене… Моє обличчя було все в компоті… Я більше не міг знайти отворів, щоб дихати… «Фердінане! Фердінане!..» — благально повторювала вона… Й ридала мені прямо у вухо… Вона була в нестямі… Я запхав їй у горлянку весь язик, аби вона так не горлала… Стариган точно зараз же вистрибне зі свого ліжка!.. Я панічно боявся рогоносців… Серед них трапляються моторошні типи…

Я намагався втамувати її душевний біль, хотів, щоб вона трохи стримувалася… Обережно навмання я обмацував її… силкувався… викручувався, як міг… я вдався до всіх хитрощів… Але мене вже переповнювало… Вона нестримно обіймала мене… та раптом почала відбиватися, як несамовита… Я продовжував… У мене набрякли руки, так сильно я вчепився в її сідниці! Я хотів зупинити їй! Щоб вона більше не рухалася! Зроблено! Ось! Тепер вона мовчала! Хай йому біс! Я ввійшов у неї, як дихання! Я скам'янів від кохання!.. Приріс до її краси! Застиг і здригався… щосили кусаючи її груди! Вона стогнала… туркотіла… Я злизував усе… Шукав на її обличчі місце біля рота, те, яке мене так дражнило, де була зосереджена вся чарівність її усмішки… Ось-ось я вкушу її там, саме там… Одну руку я засунув їй у дірку і там ворушив… глибоко застромив… руйнував себе у світлій плоті… Відчував хіть, як віслюк… Я весь змокрів… Вона різко вивернулася… Вивільнилася з моїх обіймів… відскочила назад, от курва… Чорт забирай! Вона була вже на ногах!.. На середині кімнати!.. Вона зверталася до мене з промовою!.. Я бачив її в білому світлі ліхтаря!.. В нічній сорочці… на повен зріст… її волосся розметлялося… А я залишився лежати збуджений зі своїм стояком…

Я сказав їй: «Та вернись же!..» Я намагався таким чином повернути її до себе. Вона, здається, раптом розлютилася! Закричала, як божевільна… Відступала до дверей… Казала мені якісь фрази, сволота!.. «Good bye, Ferdinand!» — лементувала вона. — «Good bye! Live well, Ferdinand! Live well!» Хіба ж це арґументи…

Знову скандал! Бісова курва! Вистрибую з ліжка… Ну я їй покажу… Вона не чекала на мене, чорт забирай! Вона вже втекла вниз!.. Я чув, як двері внизу відчинилися й голосно грюкнули!.. Я підбіг! Підняв ґільйотину вікна… Й ледве встиг помітити, як вона прошмигнула краєм провулка… під газовими ліхтарями… Я бачив, як вона рухається, як тріпоче на вітрі її сорочка… Вона втекла по сходах… Божевільна! Куди вона мчить?

Мій мозок раптово, як спалах, пронизало передчуття, що зараз трапиться справжнє лихо!.. Я сказав собі: «Ось тепер маєш! Догрався! Це катастрофа! Ти дочекався пригод на свою дулу! Це тобі не жарти, чорт забирай! Трах-тарарах!.. Зараз вона кинеться у воду!..» Я відчув, що цьому вже годі запобігти! Вона несамовита! Хай йому біс!.. Чи зможу я її звідти витягти?.. Але я був безсилий!.. Нічого не міг вдіяти!.. Я зупинився на майданчику… Прислухався… Визирнув через двері коридору… аби роздивитися що-небудь на набережній… Вона, напевне, вже спустилася в долину… Ще один удар! знову крики!.. знову «Фердінане»!.. Чорт забирай! крики розривали небеса!.. Тепер ця курка голосила знизу!.. вона захекалася… Прокляття! я чув її, стоячи біля самих дверей! Мене почало ковбасити!.. Я весь скорчився! Так і знав!.. Ясно, що тепер мене заберуть!.. Я не вирвусь… одягнуть кайданки! Я не тямив себе від хвилювання… Взявся термосити ідіота в його клітці… якщо залишити його самого хоч на хвилину, його охопить паніка!.. він наробить великих дурниць… підпалить усю спальню… Свинство!.. Я став трясти його… витяг його з-під ґрат… прямо так, в кімоно… І потяг до сходів…

Уже на вулиці я нахилився над скелями, намагаючись розгледіти міст, вогні… Де вона може вештатись? Справді, я її помітив… пляма… Промайнуло в темряві… Щось біле… Точно, це моя божевільна! Пурхала від ліхтаря до ліхтаря… Просто як метелик, ну падло!.. Час від часу щось вигукувала, вітер доносив відлуння… А потім раптом пролунав оглушливий крик, потім інший, пронизливий, що заповнив усю долину… «Поквапся, малий! Вона стрибнула, наша Лізетта! Її більше ніколи не буде! А нам доведеться розхльобувати! Ось побачиш, малий! Ось побачиш!»

Я кинувся, перестрибуючи через сходинки… Плиг! Ось так! Одразу!.. Прямо на середину сходів! Кров у моїх жилах застигла!.. Раптом я спохопився. Я замерзаю! Я тремчу! Годі! Вистачить! Більше не зроблю жодного кроку!.. Ще б пак! Я передумав! Спізнився!.. Я перехилився через поруччя! Й побачив… Місце на набережній, звідки це долинало, було набагато нижче… Тепер навколо все гуло… Люди збігалися звідусіль!..

Площа була переповнена рятувальниками! Підбігали ще й інші. Всі перемовлялися… Метушилися у всіх кутках з гаками, палицями, човнами… Водночас завили всі свистки та сирени… Ґвалт, метушня!.. Вони стараються, докладають зусиль… Але нічого не можуть виловити!.. Маленька біла плямка в хвилях… її відносило все далі…

Я ще бачив її звідти, де стояв, прямо на середині річки… вона пропливла посеред понтонів… Я навіть чув, як вона ковтала воду… Виразно чув її булькання… Чув також сирени… чув, як вона захлиналася… Її підхопив відплив… Засмоктував вир… Крихітний білий шматочок зник за дамбою! Мамо рідна! От прокляття! Вона точно захлинулася!.. Мені треба скоріше мотати звідси! Дати по макітрі цьому недоумку! Нас не повинні тут заскочити!.. Мусимо сховатися, коли вони прийдуть… Це ж треба!

Він більше не міг бігти… Я відштовхнув його… відкинув убік… Він нічого не бачив без окулярів… навіть ліхтарів. Він на все натикався… Хекав, як пес… Я схопив його, підняв і поніс нагору!.. Вкинув його в ліжко… Підбіг до дверей старого!.. І з силою гупнув! У відповідь ні слова!.. Давай! Я постукав знову! Щосили… Тоді я наліг на двері! І вдерся!.. Готово! Він був там!.. Такий самий, як я його бачив тоді… розсівся перед каміном, весь червоний… Спокійно погладжував себе по череву… Він втупився у мене, оскільки я перервав його… закліпав очима… Він нічого не тямив… «Вона втопилася! Вона втопилася!..» — закричав я йому… Я повторив це ще гучніше!.. Надривався… жестикулював… показував: буль-буль-буль… Тицяв униз… У долину… через вікно! «Внизу! внизу! Medway! River! River! Внизу! Water!..» Він вирішив підвестися… від зусилля навіть відригнув… похитнувся й знову гепнувся на стілець… «О! Любий Фердінане! — сказав він мені… — Любий Фердінане!» Він навіть простяг до мене руку… Але його іграшка більбоке… застрягла у кріслі… Він сіпнувся щосили… Поперекидав усі пляшки… Все віскі розлилося… Слоїк з джемом перекинувся… все шкереберть… Справжній водоспад, це його розсмішило… Він скорчився від сміху… Спробував усе підняти… Все тече… валиться… тарілка теж покотилася… він поповз прямо по черепках… заповз під лавку… І застиг у нерухомості… Влаштувався біля каміна… Закликав мене робити, як він… Засопів… загарчав… взявся масажувати живіт коловими рухами… бгав складки одягу… Чухався… Потім випростав з-під халата руку… І поправив одяг…

Я вже й забув, що збирався сказати… Я волів ні на чому не наполягати. Зачинив двері та повернувся в дортуар… Я сказав собі: «Треба звалювати, як тільки почне світати…» Мій багаж тут, він готовий!.. Я ненадовго приліг на ліжко… але майже одразу ж схопився… Мене знову охопила паніка… Я навіть не міг зрозуміти чому. Весь час думав про дівчисько… Я знову втупився у вікно… Прислухався… Не було чутно жодного шуму… На набережній не залишилося нікого… Невже всі розійшлися?

Тоді, попри страх, мене раптом охопила страшенна втома… Та я не міг втриматися. Мені захотілося сходити вниз і подивитися, витягли її з води чи ні?.. Я знову натяг штани, куртку, сорочку… Пацан міцно спав… Я замкнув його в дортуарі на ключ… Мав намір одразу ж повернутися… Тільки збігаю… Я дійшов до нижніх щаблів… І зауважив поліцейського, що робив обхід… потім моряка, який гукнув мене… Я аж похолов… Це мене налякало… Я зачаївся в закутку… От, падло! Я не ворушився! Це вже було понад мої сили! Я більше не міг цього стерпіти! Я ще трохи зачекав… Більше ніхто не проходив. Міст, з якого вона стрибнула, був там, унизу… Я бачив довгу вервечку червоних вогнів, що ряхтіли у відблисках води… Я вирішив піти далі… Швидше!.. Поліцейські, можливо, вже там, нагорі!.. Я думав, уявляв собі все… Я цілком знемігся… падав з ніг від утоми… Мені було зле!.. Я, далебі, не міг навіть поворухнутися… Я не міг знову піднятися в «Мінвелл»… Навіть більше не намагався… Притулився до стіни… Я нічого не міг вдіяти!.. Моя присутність тут немає жодного сенсу! жодного!.. Я вирішив змитися просто так, без усього… Повільно поплентався до вокзалу… Щільно загорнувся в пальто… мені не хотілося, щоб мене впізнали… Я тихо йшов попід стінами… Правда, я нікого не зустрів… зал очікування був відчинений… А! Ось це добре!.. Я приліг на лавку… Поруч з пічкою… Мені стало краще… Навколо було темно… Перший поїзд на Фолкстоун вирушав о 5 годині… Зі свого багажу я не взяв нічого… Речі залишилися там, нагорі, на ліжку… Та байдуже!.. Я їх кину… Я не хотів повертатися… Це було вже неможливо… Треба було якомога швидше тікати… Щоб не заснути, я сів. Я точно поїду п'ятигодинним… Я сів під розкладом… Прямо під ним… потім розлігся на лавці… «5 o'clock. Folkstone via Canterbury»[44].

* * *

Оскільки я повертався без багажу, нічого не прихопивши зі свого мотлоху, то чекав, що зустріч почнеться з прочуханки… Та ні!.. Мої старі мали задоволений вигляд, навіть раділи, що я приїхав… Вони, правда, дивувалися, що я не привіз жодної сорочки, жодних шкарпеток, але не чіплялися… цього разу обійшлося без сцен… Були надто заглиблені у власні турботи…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 65. Приємного читання.