За ті вісім місяців, моєї відсутности, зовні вони дуже змінилися, геть згорбилися, їхні обличчя зморщилися, хода стала нетвердою… Батькові штани повитягалися на колінах та спадали великими складками, як у слона. Обличчя стало блідим, він втратив майже все своє волосся й тонув у морському кашкеті. Його очі майже знебарвилися, вони вже були не блакитними, а сірими, такими ж блідими, як і лице… У нього тепер виділялися лише зморшки, глибокі та яскраві борозни від носа до рота… Він виглядав набагато гірше… Говорив зі мною неохоче… лише запитав, чому з Англії не відповіли… Чи не були вони невдоволені мною в «Meanwell College»?.. Як мої успіхи?.. Чи вловив я вимову?.. Чи розумів я швидку мову англійців?.. Я пробурчав щось невиразне… більше він про це не питав…
Зрештою, він мене навіть не слухав… Був надто схвильований, щоб цікавитися тим, що минуло. Він більше не сперечався… З його доволі похмурих листів я дізнався ще не все!.. Далеко не все!.. Залишалася ще сила-силенна всього! Халепи! Зовсім недавні, про які ще не встигли розповісти! Тепер я міг дізнатися усі подробиці!.. Вони справді з останніх сил послали мене на шість місяців у пансіон… Повне зубожіння!.. Через катастрофу з болеро вони опинилися на бобах… І це було справді так!.. Батьків хронометр уже не полишав ломбард!.. Перстень моєї матері теж… Вони взяли нові іпотеки в Аньєр… На оті руїни…
Через те, що у батька більше не було хронометра, він геть збожеволів… Відсутність власного годинника пришвидшила його крах. Він, завжди такий пунктуальний, такий організований, був змушений щохвилини дивитися на годинник у Пасажі… Для цього він виходив на поріг… за двері… Пані Юссель з ґалантерейної крамниці чекала його в один і той же час… І говорила йому — тік! так! тік! так!.. щоб вивести його з себе… Вона навіть висолоплювала язика…
З'явилися й інші труднощі… Вони тяглися одна за одною, як сосиски у зв'язці… Їх було надто багато, щоб з ними боротися… Батьки просто сохли, катувалися з розпачу, буквально танули, силкуючись підставити під удари меншу поверхню. Вони намагалися непомітно втекти від катастроф… Але все було намарно! На них сипалися нові й нові удари та халепи.
Пані Еронд, їхня робітниця, не могла більше працювати, вона не виходила з лікарні… Її замінила пані Жасмен, зовсім не схожа на неї, геть несерйозна!.. Одне слово, справжня марнотратка, вся в боргах! Вона любила хильнути чарчину. Жила в Кліші. Моя мати більше не вилазила з омнібуса, їздила до неї вранці та ввечері… Але знаходила її лише в бістро… Пані Жасмен була одружена з французом з колоній і пристрастилася до абсенту… Клієнти, які приносили їй речі, щоб полагодити, змушені були чекати цілими місяцями!.. Від нетерплячки та обурення вони влаштовували шалені скандали… Тепер стало ще гірше, ніж раніше… Вони були постійно збурені через вічні відтермінування й запізнення!.. А потім знову в призначений час починалася та сама брехня, виверти, недомовки!.. Фурр! І покупниця зникала! Більше ніхто не приходив… Або ж, якщо було вибито невеликий аванс, вони так хрипіли та верещали, доскіпливо вивчаючи рахунок, що моя мати у кінці розрахунку не знала, що й сказати… Чи варто було задихатися, кульгати, харкати кров’ю, битися в судомах, подихати через якусь пані Жасмен, навіть через усіх нас… Гра більше не була варта заходу!
Мати, певна річ, розуміла й часто в сльозах зізнавалася в цьому вголос: смак до красивих речей був уже не той… цього не повернеш… Тут годі було чимось зарадити, лише даремно самому катуватися… Більшість людей уже не мають тої витончености… Ані колишньої вишуканости… Ні поваги до речей тонкої роботи, до творів, виконаних вручну… Тільки збочена пристрасть до машинної гидоти, до вишиття, з якого вилазять нитки й яке розмивається та линяє при пранні… Навіщо нам Прекрасне? Ось що думають сучасні панії! Вони прагнуть лише чогось викличного! Якась вермішель! Нагромадження жахів! Мотлох з ринку! Чудове мереживо померло!.. Навіщо було старатися? Моїй матері теж потрібно було слідувати цій манії! Вона мусила діставати ці мерзенні ганчірки… які менше ніж за місяць перетворювалися на справжнє лахміття… Це вже точно!.. Вся вітрина була буквально забита ними!.. Коли вона бачила, що тепер і в неї з усіх карнизів та полиць звисають кілометри подібної гидоти, це не просто засмучувало її, а викликало справжні кольки!.. Але тепер було не до тонкощів… За чотири кроки від нас, на розі вулиці Женер, євреї нагромадили величезні купи того ж самого, перед їхньою крамницею розкладки були завалені, як на ярмарку, бобінами… кілометрами, цілими тоннами!..
Це був справжній крах для справжніх знавців… Моїй матері було соромно конкурувати з таким мотлохом!.. Але врешті вона просто не мала вибору… Вона б воліла взагалі облишити це заняття та зосередитися на інших колекціях, наприклад, на маленьких меблях, шкіряних виробах, пудреницях, овальних столиках, дамських секретерах або речах з вітрини, дрібничках, фаянсових цяцьках, ну, хоч би й на голландських люстрах, які майже не давали прибутку і з якими так важко було тягатися… Тільки вона була надто слабка, надто хвороблива, її надто турбувала нога… ніколи б вона не змогла бігати з такою вагою по Парижу… Це було неможливо! Але саме це й слід було робити, щоб не втрачати коштовний час. А потім ще годинами сидіти як сторожовий пес… у «Залі аукціонів». А ще ж була й крамниця!.. Все це не приносило втіхи… Наш лікар, доктор Капрон з ринку Сент-Оноре, приходив двічі й усе з приводу її ноги… Він був дуже суворий… Прописав їй повний відпочинок! Заборонив дертися по поверхах, навантаженою як тридцять шість мулів! Вона мусила залишити господарство й навіть кухню… Він говорив без натяків… сказав чітко і категорично! Якщо вона буде і надалі перевтомлюватися, він її попереджає… У неї почнеться справжній абсцес… Усередині коліна, він навіть указав їй місце… Її стегно й литка від постійних навантажень стали прямими й не згиналися, становили тепер ніби одну кістку. Здавалося, що це просто палиця, а на ній якісь валики… Це були вже не м'язи… Коли вона силувала свою ногу йти, зверху ніби смикали за мотузку… Було видно, як вони натягуються… Це завдавало їй гострого болю… пекельні судоми! Особливо увечері, наприкінці робочого дня, коли вона поверталася після своєї біганини… Вона показувала її лише мені… Ставила собі теплі компреси… Намагалася, щоб її не бачив мій батько… Вона зауважила, що він впадає в страшенну лють, коли вона шкутильгала за ним…
Якщо ми були зовсім одні… я сидів у крамниці… вона користувалася нагодою й знову повторювала мені дуже тихо і лагідно, але з глибоким переконанням, що це через мене все геть погано і у них неприємності в крамниці та в конторі… Моя поведінка та мої вчинки у Ґорложа й Берлопа так на них подіяли, що вони вже ніколи не оговтаються… Це їх змінило… Вони, звичайно, нічого від мене не хотіли… Не тримали на мене зла! Все це було в минулому!.. Але все ж, принаймні, я сам повинен був розуміти становище, в яке я їх загнав… Мій батько зазнав такого удару, що не міг більше контролювати свої нерви… Він схоплювався серед ночі… Прокидався в холодному поту… Й годинами ходив по кімнаті…
Ну, а щодо неї, то я ж бачив її ногу!.. це була найгірша з усіх напастей!.. це було гірше найтяжчої хвороби, тифу або бешихи! І вона знову почала радити мені найніжнішим голосом… спробувати в інших господарів стати розсудливим, урівноваженим, сміливим, наполегливим, вдячним, старанним, ввічливим… ніколи більше не бути легковажним, лайдаком, лінтюхом… спробувати стати добрішим… Особливо це! Доброта!.. Я мав завжди пам'ятати, що вони позбавили себе всього ще й попсували собі багато крови з самого мого народження… та особливо останнього разу, коли послали мене до Англії!.. А якщо зі мною станеться нещастя або я зроблю якийсь мерзенний вчинок, це буде справжнім крахом!.. Мій батько, звісно, більше не витримає… не переживе, бідолаха! Він отримає неврастенію… йому доведеться піти з контори… А в неї, якщо знову хвилюватиметься… через мою поведінку… це відіб'ється на нозі… І потім один абсцес, другий… Кінчиться тим, що її відріжуть… так сказав Капрон.
Мій батько переживав набагато трагічніше через свій темперамент і чутливість. Йому слід було відпочити декілька місяців та ще й прямо зараз, він потребував тривалої відпустки в спокійному та віддаленому місці, в селі… Капрон наполегливо це рекомендував! Він довго його прослуховував… У нього шалено билося серце… Були навіть перебої… Вони обидва, Капрон і мій батько, були одного віку, 42 роки і шість місяців… Він ще додав, що чоловіки набагато слабші за жінок у період клімаксу… необхідно зважати на тисячі пересторог… Але всі поради були марні! Навпаки, саме зараз потрібно було докладати всіх сил!.. На четвертому поверсі було чути, як він друкує на величезній машинці з гігантською, як фабрика, клавіатурою… Від тривалого друкування у нього починало дзвеніти у вухах, клацання літер переслідувало його ночами… Або заважало заснути. Він приймав ножні ванни з гірчицею. Це трохи заспокоювало.
* * *
Я почав усвідомлювати, що мати завжди вважала мене безсердечною дитиною, егоїстичним, вередливим монстром, малим легковажним грубіяном… Хай би що вони випробовували… все було намарно… З моїми похмурими, невиправними схильностями годі було щось вдіяти… Вона мусила визнати, що батько мав слушність… При мені вони ще більше бурчали… Були настільки заклопотані самі собою, що кожен мій крок їм страшенно діяв на нерви! Щораз, коли я підіймався сходами, батько кривився.
Ця клята справа з болеро стала останньою краплею… Ще й на довершення всього друкарська машинка дратувала його неймовірним чином, він ніяк не міг до неї призвичаїтися!.. Він сидів за нею цілісінькі дні, намагаючись передруковувати копії… Він щосили молотив по клавіатурі… Марнував купу аркушів… Можливо, він бив надто сильно або, навпаки, заслабо, але дзвіночок не стихав. Моє ліжко було зовсім поряд… Я бачив, як він мордується… Як обмацує клавіші, як зачіпляється за літерні важелі… Це заняття не відповідало його темпераменту… Він обливався потом… Проклинав усе на світі й посилав під три чорти… Пан Лепрент в конторі постійно діймав його й весь час переслідував. Він, безперечно, шукав лише приводу… «Ви ніколи не припините виводити свої рисочки, палички! Ох, мій бідолашний друже! Лише погляньте на своїх колег! Вони вже давно закінчили! Ви просто каліграф! Добродію! Ви пропадете!..» Він явно йому не підходив… Він намагався напитати місце деінде… Він передбачав крах і розпитував колишніх колег… Він знав помічника касира в конкуруючій компанії… «Конніванс-Енсанді». Йому ніби обіцяли випробовувальний термін у січні… Але там також потрібно було друкувати… Він брався за це щодня, як тільки повертався з достави замовлень.
Та машинка була дерев'яним інструментом, надзвичайно міцним, спеціально для прокату, вона дзвеніла на кожній комі. Батько сидів біля кватирки й несамовито тренувався з обіду до півночі.
Мати після миття посуду підіймалася до себе, готувала собі компрес і клала ногу на стілець… Вона не мала розмовляти, це дратувало батька… Від спеки можна було зійти з глузду… Початок літа був дуже спекотний.
* * *
Час для пошуку роботи було вибрано невдало… Напередодні мертвого сезону торгівля майже завмерла. Трохи порозпитували… Покрутилися тут і там… серед знайомих комівояжерів… Ті не мали нічого путнього на прикметі. Пошуки слід було відновити після періоду відпусток… навіть в іноземних крамницях.
У певному сенсі цей період бездіяльности був навіть корисний, оскільки жодного пристойного вбрання… та перш ніж я знову візьмуся за пошук роботи, мене слід було спорядити… З гардеробом справи були досить кепські!.. На взуття та пальто я міг розраховувати не раніше вересня!.. Я був дуже радий цій відстрочці… я міг ще перепочити перед тим, як продемонструю їм свою англійську!.. Як тільки вони дізнаються правду, знову почнуться зведення рахунків… Зрештою, це відбудеться трохи пізніше!.. У мене залишилася лише одна сорочка… Я одягнув батькову… Мені куплять піджак та двоє штанів одразу… Але тільки наступного місяця… Зараз на це не було коштів… їх ледь вистачало на харчі… Платити треба було восьмого, а рахунок за газ запізнювався! А ще податки! І батькова машинка!.. З цього неможливо було виборсатися!.. по всій квартирі валялися неоплачені рахунки! Їх знаходили на всіх меблях, фіолетові, червоні, блакитні!..
Отже відтермінування я таки отримав! Не міг же я припертися до нових господарів у зношеному, залатаному, обшарпаному костюмчику, з рукавами до ліктів… Це було неможливо! Особливо в крамницях модних товарів та роздрібної торгівлі, де всі одягаються як справжні фраєри.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 66. Приємного читання.