Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

Мій батько буквально поринув у дактилографічні вправи та свої тривоги про те, що його витурять з «Коксінелі», тож навіть за обідом не полишав своїх роздумів! Я більше його не цікавив. Він мав нав'язливу ідею про ницість моєї натури! Тупий невиліковний кретин! Ось і все! Мовляв, я не здатний перейнятися тривогами й турботами піднесених натур… Я був не з тих, для кого життєві жахи — як ніж, встромлений у живу плоть! Який з кожною хвилиною занурюється в неї дедалі глибше! Ах! немає! немає! Хіба я вганятиму ніж у рану! Ще? Ще глибше? Ах! Ще дошкульніше!.. Аби волати про користь страждань! Ні! Хіба я перетворюся в Пасажі на факіра? назавжди?.. Так що ж? Стати незвичайним? так! Дивовижним? Чудовим? Досконалим? О! так! І ще в тисячу разів зануднішим і виснаженішим, маніяком!.. Вічне джерело витрат та сімейних негараздів!.. То й добре! Нехай сама плутанина! Ах! так, саме таким чином! Стати в сто тисяч разів економнішим! Гопа! Нічого подібного ви ще не бачили! ні в Пасажі, ні в жодному іншому місці! В цілому світі!.. Господи Боже мій! чудова дитина! Чудовий син! Феноменальний! Але що з мене візьмеш! У мене була мерзенна вдача… Цьому не було виправдань!.. Я не мав ні на йоту чести… Наскрізь прогнив! Огидний виродок! У мене не залишилося ні ніжности, ні майбутнього… Я зашкаруб, як тридцять шість тисяч ціпків! Я був нахабним розпусником! Гірше коров'ячого гною… Похмурий, як ворон… Від мене не можна було чекати нічого доброго! Я був породженням пекла. І я регулярно їв опівдні та ввечері ще й уранці пив каву з молоком… Свій борг щодо мене вони виконали! Я був їхнім хрестом на цій землі! Моє сумління вже ніколи не прокинеться!.. У мене залишилися лише одні інстинкти та ненаситна прірва, щоб пожирати жалюгідний раціон та пожертви родини. У певному сенсі я був справжнім вампіром… Тож не варто було звертати увагу…

* * *

У Пасажі Березіна з часу мого від'їзду всі вітрини зазнали численних змін… Поширився «стиль модерн», бузкові та помаранчеві кольори… Це була велика мода на садові в'юнки та іриси… все це вилося вздовж стін з ліпним та дерев'яним орнаментом… Відкрилися дві парфумерні крамниці й ще одна, що торгувала грамофонами… Всюди висіли однакові фотографії… що біля дверей театру «Ґреньє монден»… Що за лаштунками. Там весь час звучала «Міс Геліетт», завжди з одним і тим же тенором Піталуґа[45]… Це був чарівний голос, який святкував свій тріумф щонеділі! У Нотр-Дам де Віктуар для всіх своїх шанувальниць… Про нього говорили цілісінький рік у всіх крамницях Пасажу, особливо про «Християнське Різдво», яке цей Піталюґа ставив у церкві Сен-Есташ на Святвечір!.. З кожним роком дедалі приголомшуюче, відточеніше та надприродніше…

З'явився проект проведення електрики в усі крамниці Пасажу! Тоді можна було б прибрати газ, який струмував з четвертої години пополудні, через усі 325 конфорок, і який так сильно смердів у нашому і без того задушливому повітрі, що деяким паніям до сьомої години ставало від цього зле… (Додайте до цього запах від песиків, яких ставало щораз більше…) Подейкували, що нас збираються повністю зруйнувати! Демонтувати всю галерею! Підірвати великий скляний дах! Ось так! І прокласти вулицю завширшки 25 метрів через те саме місце, де ми жили… Ах! Але це було несерйозно, скорше, якісь вигадки доведених до відчаю жебраків!.. Над усіма чигала загроза злиднів! Завжди, і на це не було ради! Крапка!.. Такий закон виживання!..

Слід було мати на увазі, що час від часу в цих курячих мізках починалися невеликі бродіння, найчастіше в пору відпусток… Це нагадувало бульбашки, що лускали на поверхні… перед грозами у вересні… Тоді й почали поширюватися плітки та всілякий бруд, усі марили про успіх, про чудові авантюрні угоди… У своїх галюцинаціях вони бачили, як їх експропріюють, як їх переслідує Держава! Пихкаючи від обжерливости, вони цілими годинами позіхали та морочили собі голову… зазвичай такі бліді, їхні обличчя буряковіли…

Перед сном вони обмінювалися карколомними, взятими зі стелі розрахунками! вражаючими сумами, які будуть потрібні, щойно доведеться переїжджати! О! Господи Боже мій! Вони мали б стільки клопоту! Вищій Народній Владі довелось би попрацювати, якби вона вирішила їх звідси виселити!.. Різні Державні Ради і не підозрювали, що на них чекає!.. Який Опір! Ото ж! Всі оті контори й канцелярії!.. У них би за п'ять хвилин повідвисали щелепи! Мали б з ким поговорити! Гоп! і про дебет, і про кредит!.. Ось так, а може й ще гірше! 32 тисячі кліщуків! Це б їм дорого обійшлося! Тут їм не якась дірка в дупі!.. Розщедритеся довелось би безпосередньо їм самим… Зрештою, вони мусили б сплюндрувати весь Французький Банк, аби лише побудувати їм справжню крамницю! Саме таку, як була! До міліграма! До двох десятих франка! Абсолютно! Саме таку! Або взагалі нічого! Баста! На цьому вони стояли твердо!.. Врешті… вони були згодні на велику ренту… Мабуть, вони б не відмовилися… Дуже ймовірно… Ах! але остаточну! Таку, щоб можна було жити, Господи Боже! Солідну ренту Французького Банку з ґарантією, що витрачатися вона буде лише на їхній розсуд! А вони могли б вудити рибу! Можливо, протягом 90 років! А ще цілодобові пиятики! І це ще не все!

Вони ще мали б ґарантовані «права», заміські будинки та інші відшкодування за збитки… які навіть неможливо було відразу підрахувати!

Отже? Це було справою чести! Все було чітко й неспростовно! Ніколи не слід поступатися! Так їм здавалося… Під впливом спеки, задушливої атмосфери та електричних розрядів… у розмовах про майбутні відшкодування… Вони переставали гризтися між собою… Всі погоджувалися один з одним… Усі були націлені в майбутнє… Кожний прагнув, щоб його експропріювали.

* * *

Усі сусіди в Пасажі Березіна були просто приголомшені тим, як я виріс… Я став справжнім здорованем. Майже вдвічі ширшим… Тепер знову доведеться розщедритися у «Клас Мерітант», щоб мене вдягти… Я приміряв обноски мого батька. Вони тріщали на мені, навіть серед його штанів не знайшлося таких, що пасують. Мені треба було геть усе нове. Я мав зачекати…

Пані Берюз із крамниці рукавичок, повертаючись з магазину, спеціально зайшла до нас, аби подивитися, як я виріс. «Його мама може пишатися, — так сказала вона наприкінці. — Закордон пішов йому на користь!» Вона повторювала це скрізь. Інші теж забігали, щоб мати свою думку. Старий сторож із Пасажу, Ґастон, горбань, який збирав усі плітки, теж вирішив, що я змінився, але швидше схуд! Ніхто не погоджувався один з одним, у кожного склалося своє враження. Найбільше їх цікавило, як там в Англії. Вони приходили та розпитували мене про подробиці життя англійців… Я постійно сидів у крамниці, в очікуванні одягу. Візьйо, марсовий, фахівець люльок, Шарон-позолотник та матуся Ізар з фарбувальної майстерні хотіли знати, що ще особливого було в Рочестері, в моєму пансіоні. Особливо їх цікавили овочі, чи правда, що вони їх жеруть сирими або лише ледь відварюють. А як щодо випивки й дощу? Чи пив я віскі? Чи правда, що там у жінок довгі зуби? геть як у коней? а ноги? Справжнє посміховисько? А цицьки? У них є? Все це говорилося з натяками та всілякими мавпуваннями.

Та особливо їм хотілося, щоб я виголошував англійські фрази… Вони просто зациклились на цьому, те, що вони нічого не розуміли, не мало значення… Головним був зовнішній ефект… просто почути, як я розмовляю… Моя мати не надто наполягала, але водночас і їй би дуже лестило, якби я трохи показав свої таланти… Якби я трохи здивував усе це збіговисько…

Я знав: «River… Water… No trouble… No fear…» і ще два чи три слова… Це було не так уже й мало… Але я мляво пручався… Я не відчував ані найменшого натхнення… Моя мати дуже засмучувалася через мою затятість. Я не виправдовував їхніх жертв! Сусіди були збентежені, вони починали кривитися і вважали, що я впертий віслюк… «Він ні на йоту не змінився! — зауважив горбань Ґастон. — Він ніколи не зміниться!.. Він залишився таким самим, як був тоді, коли дзюрив на мої ґрати! Я ніколи не міг йому завадити!»

Він завжди мене терпіти не міг… «На щастя, тут нема його батька!» — втішала себе мама. «Ох! У нього б розлилася жовч від цього! У ньому все б перевернулося! Якби він побачив, як мало ти вивчив! Який ти невдячний! Ти впираєшся проти всіх! Постійно такий непривітний! Не вмієш поводитися з людьми! Як ти збираєшся досягти успіху в житті? Особливо тепер у торгівлі? при такій конкуренції! не ти один шукаєш собі місце! А він ще говорив мені вчора: «Господи, хоч би він влаштувався! Ми на межі катастрофи!»

Саме в цей час завітав дядько Едуар та врятував мене… Він був у чудовому гуморі… Привітався з усіма недбало, мимохідь… Він уперше одягнув свій чудовий літній костюм у клітинку, якраз англійський, з бузковим казанком, як то було модно, з тонким шнурком, прив'язаним до бутоньєрки. Він схопив мене за руку і з силою потрусив, справжній гарячий «shakehands»! Йому дуже подобалася Англія… Він завжди мріяв поподорожувати там… Але постійно відкладав на пізніший час, оскільки спершу хотів вивчити англійською назви того, чим торгував… помпа тощо. Він розраховував на моє знання мови… Мати почала скаржитися на мою поведінку та непривітність… Він не поділяв її думки й зразу став на мій бік… Він стисло пояснив усім цим смердючим тарганам, що вони абсолютно нічого не кумекають і є повними профанами у всьому, що стосується іноземних впливів… Адже саме Англія змінює геть усіх, хто звідти повертається! Вона робить людей лаконічнішими, стриманішими, надає їм відчуття дистанції, навіть витончености, так би мовити… І це чудово!.. А! Ось! Тепер для успішної торгівлі та особливо при покупці потрібно вміти мовчати! Адже це справді найголовніше! Вища гідність прикажчиків!.. так!.. Ах! колись у минулому! колишні заслинені розхвалювання товару! підлещування! балакучість! цього тепер абсолютно не потрібно! Проститутський жанр провінційного цирку! У Парижі це зараз дуже поширено! у Сантьє вас від цього знудить! Це виглядає по-лакейському й жалюгідно! У нові часи — нові манери!.. Він мене цілком виправдовував…

Мати жадібно його слухала… Це її заспокоювало… Вона глибоко зітхала… з певним полегшенням… Але інші, брудні виродки, гівнюки, залишалися ворожими… Вони стояли на своєму… Їх годі було переконати… Вони хрипіли, як контрабаси… Вони були цілком упевнені, що з такими манерами я ніколи не піднімуся! Це було абсолютно виключено!

Дядько Едуар даремно намагався, приводив тисячі доказів… Вони залишалися при своїй думці… Були вперті, як віслюки, й твердили, що хоч би де ти служив, щоб заробити на шмат хліба, треба насамперед бути дуже люб'язним.

* * *

Збігали дні за днями, а покупців ми більше не бачили, літо було в розпалі, й усі подалися за місто. Мати безповоротно вирішила, що, незважаючи на хвору ногу і думку лікаря, вона все ж поїде до Шату й спробує продати залежаний товар. А я за її відсутности пригляну за крамницею… Іншого виходу не було… Гроші були конче потрібні! Насамперед, щоб заплатити за новий костюм та дві пари черевиків, а ще перед початком сезону слід перефарбувати наші вітрини у відповідний колір, які на тлі інших навівали тугу… Вони були брудно-сірі та темно-зелені, тоді як поруч з нами була фарбувальна майстерня Вертюн, геть чисто новісінька, розфарбована в жовті та небесно-блакитні тони, а праворуч від нас — канцелярська крамниця Ґомез, що сяяла первозданною білизною, яку підкреслювали та відтіняли чарівні пташки на гілках, намальовані тонкими штрихами… Все це вимагало великих витрат… Цим слід було всерйоз зайнятися.

Вона нічого не сказала моєму батькові й вирушила в загальному вагоні з величезним пакунком, що важив щонайменше двадцять кіло.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 67. Приємного читання.