Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

У Шату вона швидко зметикувала… Незаконно захопила прилавок за Мерією, біля вокзалу, в хорошому місці. Вона роздала всі свої картки, щоб зробити рекламу своїй крамниці. Після полудня, перевантажена, як мул, вона вирушила на пошуки вілл, де могли б жити покупниці… Вона повернулася ввечері в Пасаж геть знеможена, вона аж голосила, так судоми зводили їй ногу: коліно та особливо вивихнута щиколотка розпухли… Вона пластом лежала в моїй кімнаті, чекаючи повернення батька… Прикладала болезаспокійливі примочки… й дуже холодні компреси.

Так обходячи передмістя, вона майже роздавала речі задарма, аби тільки заробити хоч трішки готівки… Нам вона була конче потрібна… «Не тягти ж назад!» — казала вона… За час її відсутности в крамницю заходили дві, максимум три людини… Тобто, найкраще було б просто зачинити двері, а мені вирушати разом з нею в передмістя та нести найбільші паки. Пані Дівонн, яка раніше залишалася в крамниці, поки нас не було, вже не було, і ми повісили на дверях табличку «Скоро повернуся». Й зняли дверну ручку.

Дядько Едуар справді любив свою сестру. Він страшенно засмучувався, коли бачив, як вона страждає, сохне й дедалі більше знемагає від непосильної праці. Її здоров'я дуже турбувало його, настрій теж… Він усе думав про неї. У такі дні, повертаючись з Шату, вона вже не могла стриматися, нога завдавала їй жахливих страждань, усе її обличчя спотворювалося. Вона скімлила, як собака, скорчившись просто на лінолеумі… Коли батько йшов з дому, вона лежала пластом на підлозі, їй здавалося, що так прохолодніше, ніж у ліжку. Коли батько повертався з контори й заставав її, бліду, змарнілу, виснажену, як вона, задерши спідниці до підборіддя, масувала свою ногу в цебрі з водою, він тихцем одним стрибком підіймався нагору, прошмигнувши, як блискавка, і вдаючи, що її не помічає. І заглиблювався у свої акварелі. Продати вдавалося лише окремі, зокрема «Кораблі під вітрилами», цілу серію, та «Собор кардиналів»… Кольори були щонайстрокатіші!.. Нескінченно переливчасті. Таке завжди добре виглядає в інтер'єрі. У ту пору він тужив… Наближався кінець місяця… Щоб надолужити згаяне під час наших походів до Шату, ми не зачинялися допізна… Люди заходили після вечері… Особливо під час грози… Коли з’являвся покупець, мати швидко, різким рухом заштовхувала всі свої мисочки й компреси під диван… і з усмішкою випростувалася… Починалася розмова… Навколо шиї, я це добре пам'ятаю, вона пов'язувала собі великий бант із мусліну… Тоді це було модно… Від цього її голова видавалася просто величезною.

* * *

Дядько Едуар теж добряче надривався, але не мав про що шкодувати, йому усміхалася фортуна… Він дедалі більше процвітав завдяки виготовленню деталей та запчастин для велосипеда… Це заняття ставало прибутковим, ба навіть більше. Незабаром він з приятелем купив гараж біля виїзду з Леваллуа.

У нього була підприємницька жилка й талант винахідника… в галузі механіки… це його надихало… Чотири тисячі франків свого спадку він одразу ж вклав у патент на винахід велосипедних помп нової системи, які складалися так, що їх можна було носити в кишені… І він завжди носив із собою дві або три, щоб мати можливість продемонструвати їх на місці. Він дмухав з них вам просто в ніс… Ця авантюра ледве не коштувала йому всіх чотирьох тисяч. Продавці виявилися шахраями… Але він все ж вивернувся завдяки своїй спритності та ще телефонній розмові… перехопленій в останній момент!.. Нечуване везіння!.. Ще б трохи!.. А то би пропав!..

Моя мати захоплювалася дядьком. Вона хотіла, щоб я був схожий на нього… Мені потрібен був приклад для наслідування!.. Мій дядько, на відміну від батька, безперечно був ідеалом… Вона не говорила мені цього відверто, але натякала. Щодо Едуара батько дотримувався іншої думки, він вважав його звичайним ідіотом, надто вульгарним, з приземленими інтересами… Весь цей механічний, автомобільний базар, триколісні машини та безглузді помпи діяли йому на нерви!.. Він страшенно дратувався… Варто було йому лише почути його голос!..

Коли мама іноді починала хвалити свого брата, розповідаючи всім про його задуми, його успіхи та його хитрощі, він її обривав… Він не міг цього стерпіти! Ні! Йому тут все було ясно. Він приписував усе везінню… «Йому просто щастить, та й годі!» Такою була думка батька. І він більше не бажав говорити про це… Він не міг прямо його лаяти, бо ми були винні йому гроші… І він стримувався, щоб його не сварити… Едуар, звичайно, все розумів… Це було очевидно… Але він терпів цю антипатію, не хотів нічого загострювати, весь час пам'ятаючи про свою сестру…

Він був дуже скромний, і заходив лише на хвилинку, дізнатися про новини… чи не ліпше мамі? Його дуже непокоїв колір її обличчя та ще те, з якими величезними паками вона блукала вулицями… Через це вона потім цілими днями лежала й стогнала… Це хвилювало його щораз більше… А оскільки її стан погіршувався, зрештою він зважився переговорити з батьком… Побесідувавши втрьох, вони дійшли висновку, що їй вже давно пора відпочити… що так більше тривати не може…

Але як їй відпочити? Вони знайшли вихід… можна було б найняти хатню робітницю, наприклад, на дві-три години на день… це вже було б полегшенням… Матері не треба було б так часто підійматися сходами… Не підмітати під меблями… Не ходити по крамницях… Але в нашому теперішньому становищі такі витрати були неможливі!.. Просто безумство, повітряні замки! От якби я знайшов роботу… Тоді з мого заробітку виділяли б гроші на служницю… Тоді мати мала б таку можливість… Вона б так не надривалася, не бігала б стільки… Вони самі до цього докумекали… Їм подобалося таке рішення… Вони зверталися до мого доброго серця! Мене слід було випробувати, годі бути зіпсованим, нахабним егоїстом… У мене теж має бути своя роль, свій шлях у житті! Полегшити мамині страждання!.. Presto!.. Я мав кинутися, впрягтись у справу! Ох! Ох! Одразу, як тільки залагодять проблему з моїм одягом… Швиденько найнятися куди-небудь і — вперед, гарувати! Жодних помилок! Жодних вивертів! Повна гармонія! Без зайвих запитань! Особиста відповідальність! Наполегливість! Її у мене вистачить, Боже мій! Це чудово! Можна вважати, що вже все зроблено!..

Для початку мені потрібні були черевики! Ми вирушили до «Пренс Консор»… У «Брумфілді» таки було дорогувато… особливо за дві пари на ґудзиках!.. Адже як тільки ми розвернемося, знадобляться й три, й чотири такі пари!

* * *

За новим костюмом і штанами я пішов у «Клас Мерітант» біля Ле-Аль, то був солідний будинок зі столітньою репутацією, особливо славився у них одяг з шевйоту та різних «вихідних» тканин, який практично ніхто не носив… Це називалося: «робочий одяг»… Ціни на нього кусалися! Ще одна жахлива жертва!..

Був лише серпень, а мене спорядили по-зимовому. Спека не триватиме вічно!.. І все таки, саме в той момент, було дуже спекотно! Та треба лише трохи перечекати! І настануть безкінечні холоди!.. Негода!.. А наразі я походжу так, якщо не задихнуся остаточно… Можна нести куртку, перекинувши через руку!.. А перед тим як подзвонити, я її одягну… От і все!..

Моя мати не сказала, у скільки обійдеться нам моє спорядження… Це було нечувано порівняно з нашими фінансами… Ми вишкребли все з дна шухляд… Даремно вона докладала стільки зусиль, ламала собі голову, тряслася в поїздах до Везіне, і ще далі, в Нейї, в Шату, торгувала цілими днями, везла туди все своє шмаття, весь найменш привабливий залежаний товар… І за найнижчими цінами вона нічого не могла продати… Їй весь час бракувало грошей до потрібної суми… Просто безвихідь! Постійно не вистачало то 20 франків, то 25 чи 35. І плюс ще податки, які щораз нараховувалися, тож платню для прибиральниці довелося затримати на два місяці… Замкнене коло!.. Вона ні про що не говорила батькові… Намагалася комбінувати… Вона віддала матусі Ерґон Ґюстав, брудній лахмітниці з вулиці Абукір, п'ять хороших акварелей батька… найкращих, якщо чесно, за чверть звичайної суми. Само собою зрозуміло, «за домовленістю»… Щоб набрати потрібну суму, вона йшла на найхитромудріші виверти… Вона нічого не хотіла брати в кредит… Після кількох тижнів старань, хитрощів та жебрання мене, нарешті, вдягнули, я просто палав, так мені було жарко, зате я був одягнений добротно… Коли я побачив себе вбраним у все нове, я трохи розгубився! Чорт забирай! Це справляло смішне враження! Бажання працювати у мене ще залишалося, але мене гризли сумніви… Може, я просто занадто пітнів у цьому зимовому вбранні? Я був, як ходяча пічка…

Насправді я зовсім не відчував себе ні гордим, ні щасливим… Напевне, через перспективу одразу ж постати перед очима господарів… і молоти різні дурниці! А варто було мені уявити, як потім я цілими днями сидітиму під замком у них в будинку, мене просто вивертало. У тій клятій Англії я відвик сидіти в ув'язненні… Я мусив знову звикати! Та тільки мені не дуже хотілося! Щойно я бачив можливого господаря, у мене ноги підгиналися! Слова застрягали в горлі. Я ще тільки йшов по вулиці, а мене вже наперед нудило… Таблички з прізвищами на дверях плавилися від спеки… Було 39,2!

Усе, що говорили мої старі, загалом, було цілком розумним… Настав вирішальний момент, потрібно докласти максимум зусиль… ухопити щастя… та влаштувати свою Долю… Тепер або ніколи я мусив знайти господаря… Все це було чудово… Головне, дуже піднесено… Я марно знімав свій піджак, комірець, навіть черевики, я пітнів щораз більше… Піт стікав з мене струмками… Я вибирав знайомі дороги. Йшов повз Ґорложа… Варто було мені побачити їхній будинок, як мене проймав дрож… Досить було згадати той випадок, у мене починалися спазми в задньому проході… Хай йому біс! Що за спогади!..

Коли я думав про надзвичайне завдання, що стояло переді мною, мене полишали сили й хотілося сісти… Грошей у мене було не так багато, а мені постійно хотілося пити… Не вистачало навіть на скляночку за десять сантимів… Я подовгу простоював у підворіттях… Там завжди був затінок і протяги… Я жахливо чхав… Це іноді заважало мені міркувати… Після постійних і тривалих роздумів я майже погодився з тим, що мій батько має рацію… досвід показував, що я геть нічого не вартий… Я мав лише згубні нахили… Я був ні на що не здатним неробою… Я не заслуговував їхньої великої доброти… жахливих жертв… Я почувався не гідним, цілковито прогнилим… Я чудово розумів усе, що мав зробити, й намагався боротись, але у мене виходило дедалі гірше… З часом я не ставав кращим… І до того ж мені дедалі більше хотілося пити… Спека — це теж драма… Якщо ти шукаєш роботу в серпні, тебе постійно діймає спрага, бо доводиться дертися сходами, й пересихає горлянка від страху, поки чекаєш на сходовому майданчику… перед дверима… Я думав про свою матір… про її ногу й про те, що, коли я знайду роботу, можна буде найняти служницю… Ці думки не додавали мені ентузіазму… Даремно я катувався, намагаючись викликати приплив шляхетної енергії, у мене нічого не виходило. Все моє завзяття до роботи пропало після випадку з Ґорложем! А шкода! І я відчував себе найнещаснішим за будь-кого з цих йолопів, навіть усіх їх разом!.. Звісно, такий егоїзм огидний! Я переймався лише власними неприємностями, я постійно пережовував їх, вони здавалися мені жахливими, вони смерділи сильніше, ніж старий зогнилий сир брі… І я теж загнивав у цій спеці, я згорав від поту й сорому, дерся по сходах, дзвонив у двері й весь спливав потом, безсоромно й відверто.

У мене трохи болів живіт, і я брів старими вулицями, не знати куди, вулиця Параді, д'Отвіль, Женер, Сантьє, дорогою я знімав не лише свою важку куртку, а й целулоїдний комірець, суперміцний, справжній собачий нашийник, потім через нього я покрився прищами. На сходовому майданчику я знову натягав усе це. Я зібрав усі адреси, я черпав їх у довіднику «Боттен». У поштовому відділенні я складав собі списки. У мене більше не залишалося грошей, щоб чогось попити. Моя мати залишала свій гаманець з дріб'язком на буфеті… Я жадібно зиркав на нього… Така спека деморалізує! Після деяких вагань я таки взяв його… Мене постійно допікала спрага, особливо коли я проходив повз фонтани. Здається, мати це помітила. Й дала мені ще два франки…

Перед поверненням у Пасаж після безплідних тривалих походів по поверхах та кварталах я мусив якось збадьоритися, щоб за обідом виглядати не надто пригніченим… Геть нічого не клеїлося. Мої старі ніколи б не пережили, ніколи б не змирилися, не змогли б збагнути того… що мені не вистачало віри та ентузіазму… Вони б цього не стерпіли… Я не мав права на скарги!.. Співчуття та драми — це щось зовсім особливе. Тільки для моїх батьків… Діти — завжди хулігани, бандити, невдячні безвідповідальні покидьки!.. Будь-яка моя скарга діяла на них, як червона ганчірка… Це розцінювалось як богохульство! Огидне клятвопорушення!..

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 68. Приємного читання.