Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— Давай! — сказав я йому… Я відчував, як у мені все підіймається.

— От! Засранець! Ти смієш мені заперечувати? Шмаркатий сутенер! Покидьок! Погляньте, яке нахабство! Яка ницість! Ти хочеш до нас добратися? Га? Ти насправді цього хочеш? Скажи-но скоріше!.. Маленький боягузе! Волоцюго!.. — Він виплюнув це мені в обличчя… І знову взявся голосити: — Чорт забирай всю цю гидоту! Що ми наробили, моя бідолашна жінко, коли зачали такого гада? — збоченого, як тридцять шість шибениць!.. Розпусник! Покидьок! Нероба! Усе! Він — наша найбільша напасть! Ні на що не здатний! Тільки грабувати нас! Дерти з нас три шкури! Зараза! Нещадно обдирати нас!.. Ото й уся його дяка! За життя, сповнене жертв! Два життя, сповнені страждань! Ми старі ідіоти! Весь час пикою у лайні! Весь час!.. Скажи-но ще раз! скажи, отруйна почваро! Скажи ж! Зізнайся зараз же, ти хочеш, щоб ми здохли!.. здохли від горя! від злиднів! щоб я міг це почути, перш ніж ти мене прикінчиш! Скажи, мерзенний неробо!

Тоді моя мати підвелася й, накульгуючи, пошкандибала до нас, вона хотіла стати між нами…

— Оґюсте! Оґюсте! Послухай мене! Послухай, благаю! Оґюсте! Ти доведеш себе до повного виснаження! Подумай про мене, Оґюсте! Подумай про нас! Ти остаточно зляжеш! Фердінане! Іди, мій хлопчику! йди на вулицю! Не стій тут!..

Я не зрушив з місця. А він знову сів…

Він витер піт і далі бурчав!.. Надрукував кілька літер на друкарській машинці… І знову почав бекати… Повернувся до мене і тицьнув пальцем у мій бік… Він намагався зобразити урочистість…

— От! Слухай! Сьогодні нарешті я можу зізнатися в цьому!.. Як я про це шкодую! Що мені забракло снаги! Як я винен, що як слід не вишколив тебе! Господи Боже мій! Таки не вишколив! Коли ще було можна! у дванадцять років, ти чуєш! Саме в дванадцять років і не пізніше потрібно було схопити тебе й укоськати! О, так! Але не пізніше! Та мені забракло снаги!.. Потрібно було замкнути тебе у виправному закладі… Ось! Тільки тоді я б тебе укоськав!.. І з нами не було б того, що зараз!.. Тепер уже запізно!.. Ми в полоні власної долі! Надто пізно! Ти чуєш мене, Клеманс? Надто пізно! Цей негідник невиліковний!.. Твоя мати завадила мені! Тепер доведеться розплачуватися, голубко!

Він вказував мені на те, як вона зі стогонами шкандибає по кімнаті.

— Це твоя мати! Так, це твоя мати! Ти б не докотився до цього сьогодні, якби вона послухала мене… Ох! Ні, чорт забирай! Ні! Ох! чорт мене забирай!..

Він знову накинувся на клавіатуру… ударами обох кулаків… Ледь не розбив усе до решти.

— Ти чуєш мене, Клеманс? Ти мене чуєш? Я тобі вже достатньо про це говорив!.. Я тебе попереджав? Знав, що рано чи пізно це станеться!

Він розійшовся ще більше… Його знову охопив гнів… Він весь роздувся… і голова, й очі… Вони вилізли у нього з орбіт… А вона вже ледве трималася на своїй нозі, шкутильгаючи й спотикаючись. Їй знову довелося вилізти на ліжко… Вона скорчилась… У неї знову задерлися всі спідниці… Стегна і низ живота оголилися… Вона скорчилась від болю… Й стала потихеньку масажувати себе, зігнувшись удвоє…

— Ох! ну що це таке! Прикрийся! Прикрийся, це ж бридко!..

— Ох! я прошу тебе! Я тебе прошу! Благаю тебе, Оґюсте! Ти нас усіх зробиш хворими!.. — Вона не могла більше… Ні про що не думала…

— Хворими? Хворими?.. — це вразило його, як грім! Магічне слово!.. — Ох! Добре! Боже мій, це вже занадто! — він розреготався… — Та це одкровення… — він знову втяг у себе повітря… Та це ж він! ти хіба не бачиш цього, моя наївна?.. це ж маленький вуркаган… Та зрозумій нарешті, Боже мій, що це він, це мале поріддя пекла робить нас усіх тут хворими! Мерзенний гад! Це ж він хоче нашої смерти! Відтоді, як він у нас з'явився! Він хоче, щоб ми вирушили на цвинтар! Він цього хоче!.. Ми йому заважаємо! Він навіть більше не приховує цього!.. Він хоче, щоб старі передохли!.. Це очевидно! Це ж абсолютно ясно! Ще й якомога раніше! Це неймовірно! Але він поспішає! Наші нещасні чотири су! Наша убога їжа, на яку він зазіхає! Значить, ти нічого не бачиш? Але це так! Так! Він добре знає, що робить, цей мерзотник! Він це розуміє, малий негідник! падлюка! Шпана! Він усе чудово бачить! Бачить, як ми гинемо! Він настільки ж зіпсований, наскільки злий! Тільки я можу тобі це сказати! Я ж це бачу, якщо ти не помічаєш! Дарма, що це й мій син!..

Ним знову затіпало, він сіпався всім своїм тілом, був у нестямі… Він стис кулаки… Його стілець скрипів і пританцьовував… Він уесь зіщулився, приготувавшись до стрибка… І знову почав вигукувати мені просто в обличчя нові образи… щораз нові… Я теж відчув, як у мені щось підіймається… А ще спека… Я схопився за голову обома руками… Раптом я зрозумів, наскільки це все смішно!.. Я вже нічого не помічав… Я зробив лише один стрибок… Я підняв його громіздку важунну машинку… Я підняв її у повітря. І гуп!.. Раз!.. Я кинув її йому прямо в пику! Він не встиг закритися!.. І гепнувся від удару, все полетіло шкереберть!.. Стіл, чоловічок, стілець, все покотилося до біса… Розсипалося на підлозі… розкотилося… Мене теж захопив цей танок… Я спіткнувся й навально напав на нього… Я вже не міг втриматися… Мені потрібно було прикінчити цю наволоч! гуп! Він знов упав… Я готовий був розквасити йому пику… Я більше не хотів його чути!.. Розірву йому пащеку… Я звалив його додолу… Він заволав… забекав… Ось так! Я вп'явся в його гладку шию… І став коліньми згори… Я заплутався в його пов'язках, мої руки виявилися зв'язаними. Я стиснув його. Він знову захрипів… засмикав ногами… Я навалився на нього… Він був огидний… Почулося якесь кавкання… Я місив його згори… Душив його… присівши… вп'явшись у його тіло… Своїми руками… Його слина… Я вчепився… і вискуб великий жмут вусів… він укусив мене, гад!.. Я заліз йому в ніздрі… Я був весь у чомусь клейкому… мої руки заковзали… Він крутнувся… Вислизнув з моїх пальців… І міцно схопив мене за горло… Я стис його сильніше. Він відбивався… Я відштовхнув його, й він гепнувся своєю макітрою об кахлі… Потім розм'як… Став геть млявим… Весь розплився піді мною… Почав смоктати мій мізинець… А потім перестав… Чорт забирай! У цей момент я підвів голову… Й побачив обличчя моєї матері якраз на рівні свого… Вона дивилася на мене, і її очі стали удвічі більшими… Вона розплющила очі так широко, що я запитав себе, де я!.. Я відпустив його… Ще одна голова з'явилася над сходинками!.. в кутку сходів… Це Ортанз! Точно! Це вона! Вона несамовито закричала… «Пробі! Рятуйте!» — волала вона… Потім теж на мене вирячилась… Я облишив мого старого… Один стрибок… І я на Ортанз!.. Зараз я задушу її! Подивлюсь, як вона буде дриґати ногами! вона вирвалася… Я забруднив їй пику… Затис їй рота долонями… Гній з фурункулів, кров — усе це розмазалося й стікало з неї… Вона захрипіла сильніше, ніж батько… Я вчепився в неї… Вона забилася в конвульсіях… Але вона міцна… Я хотів їй теж стиснути горло… Дивно… Ніби якийсь таємничий світ, що б'ється в моїх руках… Життя!.. Треба його гарненько відчути… Я б'ю її потилицею об поручні… Лунає стук… У неї на волоссі з'явилася кров… Вона волає! Я заткнув їй рота! Пхнув їй великим пальцем в око… Я її погано вхопив… Вона дряпається… вислизає… І тікає… У неї ще є сили… Вона скотилася по сходах… Я чув, як вона репетувала зовні… вона всіх сполошила… Вона лементувала… «Вбивають! Убивають!»… Я чув це, шум… Масова навала… тупіт у крамниці, гуркіт на сходах унизу… На всіх поверхах стовпотворіння… Усюди люди… Чую своє ім'я… Ось вони!.. Вони ще на другому… Я глянув… З'явився Візьйо! Він вийшов першим… Стрибнув від сходів… І застиг там, суворий та рішучий… Він націлив на мене револьвер… Просто в груди… Решта виродків обійшли мене ззаду й оточили, вони галасували і ганили мене… Викрикували погрози, образи… Старий усе ще був без тями… Він так і валявся… Цівка крови струменіла у нього з голови… У мене більше не залишилося гніву… Все стало байдуже… Візьйо нахилився й помацав його пульс, батько хрокнув і захрипів…

Решта скотиняк знову почали штурхати мене, вони сильніші за мене… Поводяться вкрай грубо… виштовхують мене на сходи… Навіть не слухають мою матір… Замикають мене в кімнатці внизу… Я покірно приймаю всі удари, що сиплються на мене… Більше не чиню опору… Удари зусібіч… особливо болючі копняки по яйцях… Я більше нічим не можу відповісти… Візьйо найлютіший!.. Я отримую від нього удар черевиком просто в живіт… Перечіпляюся… згинаюсь… І стою так, притулившись до стіни… Вони розходяться… На прощання плюють мені в пику… І замикають на ключ.

Щойно вони пішли і я залишився сам, у мене почалися судоми. Руки… ноги… обличчя… та зсередини, скрізь… Огидне смикання… Справжня кишкова вакханалія… Здавалося, що все перевертається і розлітається на шматки… Все труситься, як під час землетрусу, тіло тремтить, зуби цокотять… Сили полишають мене!.. У мене судомить отвір у дупі… Я наклав у штани… моє серце так калатає, що я не чую… що там відбувається… У мене тремтять коліна… Я лягаю на підлогу… Я більше не знаю, що там коїться… Мені страшно… Хочеться кричати… Все-таки я його не прикінчив? чорт забирай! Мені це байдуже, але отвір у дупі то відкривається, то закривається… Судоми… Це жахливо…

Я знову думаю про батька… З мене струменить холодний піт… Я ковтаю його… У мене кров… Він виривався, покидьок!.. Я не так сильно натис… Ніколи не думав, що він такий слабкий і кволий… Дивно… Стискати було зовсім легко… Уявляю, як я виглядав із стисненими руками, весь у слині… бо він мене смоктав… Я вже негоден угамувати тремтіння… Трясуся всім тілом… стиснутись ось так! У мене щось дрижить у горлі… Починаю стогнати! Відчув нарешті всі удари та стусани цих скотиняк… Відчуваю нестерпний жах!.. Найбільше болить у мене дірка в дупі… Її вивертає та скручує… Просто жахливі судоми.

Зачинений у кімнатці, розпластаний на плитках підлоги, я ще довго тремтів, а коли підвівся, то весь час натикався на стіни… Як у тісній шафі… Я дрижав, як кастаньєти… Ніколи не думав, що в мені може бушувати такий шторм… Важко було уявити такі поштовхи… Я шкутильгав, як ланґуста… Тремтіння йшло звідкись ізсередини… «Я прикінчив його!» — повторював я собі… Я дедалі більше бажав цього, та раптом почув кроки… голоси людей… Гуркіт ліжка, яке підіймають нагору…