Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Коли я думав про надзвичайне завдання, що стояло переді мною, мене полишали сили й хотілося сісти… Грошей у мене було не так багато, а мені постійно хотілося пити… Не вистачало навіть на скляночку за десять сантимів… Я подовгу простоював у підворіттях… Там завжди був затінок і протяги… Я жахливо чхав… Це іноді заважало мені міркувати… Після постійних і тривалих роздумів я майже погодився з тим, що мій батько має рацію… досвід показував, що я геть нічого не вартий… Я мав лише згубні нахили… Я був ні на що не здатним неробою… Я не заслуговував їхньої великої доброти… жахливих жертв… Я почувався не гідним, цілковито прогнилим… Я чудово розумів усе, що мав зробити, й намагався боротись, але у мене виходило дедалі гірше… З часом я не ставав кращим… І до того ж мені дедалі більше хотілося пити… Спека — це теж драма… Якщо ти шукаєш роботу в серпні, тебе постійно діймає спрага, бо доводиться дертися сходами, й пересихає горлянка від страху, поки чекаєш на сходовому майданчику… перед дверима… Я думав про свою матір… про її ногу й про те, що, коли я знайду роботу, можна буде найняти служницю… Ці думки не додавали мені ентузіазму… Даремно я катувався, намагаючись викликати приплив шляхетної енергії, у мене нічого не виходило. Все моє завзяття до роботи пропало після випадку з Ґорложем! А шкода! І я відчував себе найнещаснішим за будь-кого з цих йолопів, навіть усіх їх разом!.. Звісно, такий егоїзм огидний! Я переймався лише власними неприємностями, я постійно пережовував їх, вони здавалися мені жахливими, вони смерділи сильніше, ніж старий зогнилий сир брі… І я теж загнивав у цій спеці, я згорав від поту й сорому, дерся по сходах, дзвонив у двері й весь спливав потом, безсоромно й відверто.

У мене трохи болів живіт, і я брів старими вулицями, не знати куди, вулиця Параді, д'Отвіль, Женер, Сантьє, дорогою я знімав не лише свою важку куртку, а й целулоїдний комірець, суперміцний, справжній собачий нашийник, потім через нього я покрився прищами. На сходовому майданчику я знову натягав усе це. Я зібрав усі адреси, я черпав їх у довіднику «Боттен». У поштовому відділенні я складав собі списки. У мене більше не залишалося грошей, щоб чогось попити. Моя мати залишала свій гаманець з дріб'язком на буфеті… Я жадібно зиркав на нього… Така спека деморалізує! Після деяких вагань я таки взяв його… Мене постійно допікала спрага, особливо коли я проходив повз фонтани. Здається, мати це помітила. Й дала мені ще два франки…

Перед поверненням у Пасаж після безплідних тривалих походів по поверхах та кварталах я мусив якось збадьоритися, щоб за обідом виглядати не надто пригніченим… Геть нічого не клеїлося. Мої старі ніколи б не пережили, ніколи б не змирилися, не змогли б збагнути того… що мені не вистачало віри та ентузіазму… Вони б цього не стерпіли… Я не мав права на скарги!.. Співчуття та драми — це щось зовсім особливе. Тільки для моїх батьків… Діти — завжди хулігани, бандити, невдячні безвідповідальні покидьки!.. Будь-яка моя скарга діяла на них, як червона ганчірка… Це розцінювалось як богохульство! Огидне клятвопорушення!..

«Що ти кажеш? Ах ти, шмаркате лайно! Ну й нахабство!» Переді мною була найкраща пора — молодість, то хіба можна викидати такі коники? Ах! просто нечувано! Ах! диявольське нахабство! Ох! ну й безсоромність! Господи Боже мій! Адже у мене все було попереду! всі радощі життя! І я смів нарікати на свою долю! на свої нікчемні негаразди! Ох! Нікчема! Яке вбивче нахабство! Повна безсоромність! Немислима зіпсутість! Вони готові були стерти мене в порох, аби я взяв свої слова назад! І нога, і абсцес, і всі страждання було забуто!.. Моя мати одразу ж випростовувалася! «Нещасний! Ану негайно! Пришелепкуватий, безсердечний лобур! Візьми назад свої образливі слова…»

Я послухався. Я, на відміну від них, не дуже добре розумів, у чому полягає блаженство молодости… Вони б точно прибили мене, якби я не поступився… Варто було мені висловити хоч найменший сумнів чи щось сказати в зневажливому тоні, як вони цілковито втрачали самовладання… Вони б воліли краще бачити мене в домовині, ніж чути, як я оскверняю та відкидаю дари Неба. У відповідь на будь-яке поривання з мого боку очі моєї матері починали випромінювати обурення і жах! Вона ладна була запустити мені в довбешку будь-який предмет, що опинився під рукою… якби я і далі наполягав на своєму… Я мав право лише радіти та дякувати! Я був народжений під щасливою зіркою! яке щастя! Ось мої батьки — інша справа! От на них якраз постійно чигали різні біди й трагедії… А я був лише безсловесною скотиною. Тихо! Неймовірний тягар для родини!.. Я мав лише підкорятися… та мовчати! Аби вони забули про всі мої помилки та мерзенні схильності!.. Засмучувалися лише вони! Співчувати мали лише їм! Лише вони знали, що таке життя! Лише вони мали чутливу душу! Ну хто жахливо страждав? від таких жахливих умов? від примх долі?.. Тільки вони! Лише вони завжди та скрізь були самі! Вони не хотіли, щоб я в це втручався, не могли допустити навіть думки про те, що я їм допомагаю… що я до цього хоч якось причетний… Це був лише їхній привілей! Я вважав це вкрай несправедливим. Ми більше не могли порозумітися.

Вони могли скільки завгодно говорити та лаятися, я залишався при своїх переконаннях… Я теж вважав себе жертвою в усіх відношеннях! Сидячи на сходинках «Амбіґю», якраз там, де «Валлас», я щораз приходив до того ж висновку… Це було очевидно!..

Іноді, коли я вже вважав, що день втрачено, тоді відмовлявся від пошуків місця й просто тинявся вулицями… Викурював тонку сиґарету… балакав з іншими пациками, місцевими волоцюгами, які завжди мали купу корисних новин і пліток… Вони не скупилися на поради… Вони читали всі оголошення, всі афішки й знали про всі вакансії та всі місця для статистів… Серед них був навіть татуювальник, який також підстригав собак… Найкращі низькопробні професії… Ле-Аль, Ла-Віллетт, Берсі… Вони були брудні, як сажотруси, зашмульгані, вошиві… Всі вони вигадували різні небилиці до такої міри, що це здавалося манією! Вони постійно шахраювали, намагалися вас обмахлювати і зі шкури пнулися, розповідаючи про свої зв'язки… перемоги… та успіхи… Про всі пережиті пригоди… Меж для брехні не існувало… Розбіжності усувалися за допомогою ножа, а іноді в каналі Сен-Мартен… постійно згадувався чийсь знаменитий кузен, колишній головний радник… Вони корчили з себе казна що! Навіть «Сандвічі», найбільші диваки… трималися за деякі епізоди свого життя, насміхатися над якими було не слід… Роман штовхає на злочин дужче, ніж алкоголь… У багатьох уже нічим було жувати, вони були наскрізь трухляві, підсліпуваті… А у деяких випирали черевця… Незабаром і я так виглядатиму, думав я собі…

До шостої години вечора я, зазвичай, закінчував свої спроби… На день цілком достатньо!.. Для відпочинку місце було сприятливе, справжній пляж… Я давав відпочинок ногам… У «Амбіґю» на своєрідному пляжі збиралися всі доходяги, виснажені до межі, а також ті, хто лінувався блукати спекою, а волів ліпше випити за майбутній успіх. Я добре їх розумів… Уздовж усього театру під каштанами… Тяглася решітка, на яку вішали мотлох… Усі зручно розсідалися і передавали один одному пляшки пива… Білу шинку, що була тоді «в моді», й часник, і шмурдяк, і сир.

…На сходах та щаблях влаштовувалася ціла Академія… Найстрокатіша публіка… Але все це я вже бачив… ще коли працював у Ґорложа… Тут були шмаркаті сутенери та солідні аґенти… пройдисвіти всіх ґатунків… і ті, хто трохи підробляв інформаторами в Поліцейському управлінні. Вони різалися в карти… Там завжди було два або три «букмекери», які намагалися впіймати щастя… Були дуже літні комівояжери, що тягали коробки зі зразками нікому не потрібних товарів… Були шмаркачі, ще занадто зелені, щоб вештатися по Булонському лісі… Один молодик, який ошивався там щодня, спеціалізувався на громадських пісуарах, заодно він підбирав там хлібні шкоринки на ґратах… він розповідав про свої пригоди… У нього був знайомий старий єврей, ковбасник з вулиці Архівів, теж пристрасний любитель… Вони пожирали їх разом… Одного разу вони влипли… Він не з'являвся два місяці… А коли повернувся, його годі було впізнати… Аґенти його так обробили, що він потрапив до лікарні… Ця прочуханка його цілковито змінила… Він став просто зовсім інший… Голос у нього перемінився на бас. Він відпустив бороду… І більше не хотів їсти різне лайно.

Там ще з'являлася звідниця, загалом доволі спокуслива. Вона вигулювала свою дочку, дівчинку в довгих червоних панчохах перед «Фолі Драматік»… Здається, це коштувало 20 монет… Я б теж не відмовився… Але в той час то було ціле багатство… У наш бік вони навіть не дивилися, такі вшиві телепні їм були не потрібні… Хоча ми й гукали до них…

Зі своїх походів я приносив газети та різні дотепи… А ще вошей, що було неприємно… Сам не знаю, як їх підчепив… Довелося вживати спеціальну мазь… Воші на «пляжі» перед «Амбіґю» були справжнім прокляттям… Особливо збирачі недопалків, що тинялися на терасах, були просто нафаршировані ними… Вони разом їздили за маззю в Сен-Луї… Потім разом ішли «мазати»…

Як зараз бачу свій солом'яний бриль, міцне канотьє… він весь час був у мене в руці й важив цілий кілограм… Він мав прослужити мені два роки, а, по можливості, й три… Я носив його до армії, тобто до дванадцятого класу. Свій комірець я знімав дедалі частіше, він залишав на шиї моторошний багряно-червоний слід… У той час всі чоловіки до самої смерти мали червону борозну довкола шиї. Це виглядало як магічний знак.

Обговоривши оголошення та запрошення на роботу, всі накидалися на спортивні колонки, де повідомлялося, що на стадіоні «Буффало» всі шість днів змагатимуться Морен та загальний улюбленець Фабер… Завсідники «Лонґшана» та кінних перегонів ховалися в протилежному кутку… Дівчата з шинку ходили туди-сюди… Ми їх не цікавили, у них були свої справи… З нами, збіговиськом жалюгідних нероб, можна було хіба що іноді погомоніти…

Саме тоді з'явилися перші автобуси, знамениті «Мадлен-Бастилія», з відкритим нижнім салоном, на цьому місці, піднімаючись рампою, вони докладали всю свою силу, всю вибухову енергію… То було першокласне видовище, справжня вакханалія! Біля Порт Сен-Мартен вони випльовували всю киплячу воду. Пасажири, що їхали на балконі, брали участь у видовищі… То було дуже сміливо. Машина ризикувала перекинутися через те, що вони збуджено перевішувалися на одну сторону… Вони чіплялися за оббивку, за стійки, за сидіння, за балконні поручні… видавали урочисті вигуки… Коней було переможено, це було видно… Тепер кіньми зможуть їздити лише по бічних вулицях… Дядько Едуар завжди про це говорив… Таким чином перед «Амбіґю» ось так, між п'ятою та сьомою годиною, я спостерігав, як насувається прогрес… але мені, як завжди, там не було місця… Я весь час вертався додому своїми ногами… Я ніяк не міг знайти господаря, щоб почати все спочатку… Як учень я їм не підходив, я вже вийшов з того віку… А для службовця був ще надто молодий… Я був у несприятливому віці… та навіть якби я добре говорив англійською, було б те ж саме!.. Їм це було не потрібно! Іноземні мови могли знадобитися лише у великих крамницях. А там новачків не брали!.. Як не крути, а все було коту під хвіст!.. Хоч на вуха встань!.. Усе марно!..

Поступово, дуже обережно, я почав ділитися з матір'ю думками, які навідували мене, про те, що мої перспективи не такі вже й райдужні… Але переконати її було неможливо… Тепер вона будувала інші плани, що стосувалися лише її, вона збиралася створити нове підприємство, набагато вигідніше. Їй давно вже муляло, а тепер вона нарешті зважилася!.. «Знаєш, мій любий, я поки не розповідатиму про це твоєму батькові, тримай усе це при собі… Я не хотіла б його розчаровувати, бідолаху!.. Він і так страждає, коли бачить, які ми нещасні… Але, між нами, Фердінане, я думаю, що наша бідна крамниця… Тсс! Тсс! Тсс!.. Вона не зможе більше піднятися… Гм! Гм! я боюся гіршого, ти знаєш!.. Це справа вирішена!.. З нашими мереживами ми вже не можемо витримувати конкуренцію!.. Твій батько не годен цього усвідомити. Він не має з цим справи, як я, щодень… І слава Богу! Тепер, щоб мати відповідний вибір, нам потрібно товару не на кілька сотень, а вже на тисячі й мільйони франків! Де ж узяти такі статки? Звідки взяти кредит, Боже мій? Усе це під силу лише великим підприємцям! З велетенським штатом!.. Наша крамничка, як бачиш, приречена!.. Це питання лише кількох років… А може й місяців!.. Опиратися безглуздо… Великі універмаги розчавлять нас… Я вже давно бачу, як це насувається… З часів Кароліни… ставало все гірше й гірше… це не вчора почалося! Мертві сезони йдуть один за одним… і з кожним роком усе частіше… Вони стають дедалі довшими… Та й я, ти знаєш, мій хлопчику… не скажеш, що мені бракує енергії!.. Ми маємо якось викрутитися!.. Ось що я спробую зробити, щойно мені стане краще… як тільки зможу встати на ноги. Тоді я одразу буду шукати роботу у великому магазині… Мені не важко буде її знайти!.. Вони знають мене давно!.. Знають, як я борюся! Мужности мені не позичати… Вони знають, що ми, твій батько і я, люди бездоганні… нам можна довіряти… що завгодно!.. Це я можу тобі точно сказати… Марескаль!.. Батай!.. Рубік!.. Вони знають мене ще з часів Бабусі!.. Я не початківець у цій справі… Вони знають мене вже тридцять років, усе життя я була продавщицею та комерсанткою… Мені не важко буде знайти… Нічиїх рекомендацій мені не треба… Я не люблю працювати на інших… Та наразі вибору немає… Твій батько нічого не запідозрить… абсолютно… Я скажу йому, що йду до покупниці… Він побачить у цьому лише мій ентузіазм!.. Я буду йти, як звичайно, і завжди повертатимуся вчасно… Йому, бідоласі, було б соромно бачити, що я працюю в інших… Він був би принижений, неборака… Я хочу позбавити його від усього цього!.. Будь-якою ціною!.. Він би цього не витримав!.. Я не змогла б його втішити!.. його дружина служить у інших!.. Боже мій!.. Навіть те, що я працювала у Кароліни, на нього погано діяло… Зрештою, він ні про що не здогадається!.. Я буду ходити один день однією вулицею, другий день — іншою… це буде не так уже й складно… але таки краще, ніж ця постійна непевність!.. Гидке балансування, від якого ми гинемо!.. Постійні зусилля!.. Потрібно всюди затикати діри! Це справжнє пекло, зрештою! Ми заплатимо за це власною шкурою! У нас буде набагато менше клопотів! Платити тут! Платити там! Скільки можна! Який жах! Нескінченна мука… У нас буде невеликий, але постійний дохід… Більше не буде різких коливань! Кошмарів! Ось чого нам не вистачало! Завжди!.. Чогось надійного! Гірше не буде, ніж усі ці двадцять років! Постійне відбріхування! Боже мій! Вічна гонитва за сотнею су, а покупниці ніколи не платять! Тільки одну дірку заткнули, з'являється інша!.. О! Незалежність — це чудово! Я завжди цінувала її, моя мати теж! Але я не можу більше… Все у нас буде добре, ти побачиш, якщо ми візьмемося за це разом, ми одразу зможемо звести кінці з кінцями!.. Буде й прислужниця! Раз йому так цього хочеться!.. Не кажучи вже про те, що мені вона дуже потрібна! це не розкіш!»

Для матері ця жахлива вигадка, ця нова божевільна фантазія була просто бальзамом на душу… Для неї ніколи нічого не було надто складним, надто важким! У глибині душі вона б хотіла виконувати роботу за всіх, тягти крамницю зовсім одна… і ще цілу родину з прислужницею на додачу… Вона ніколи ні в кого не шукала співчуття та розуміння, лише самій собі зізнавалася в тому, як їй іноді важко й тоскно… Навіть якби я рвав пупа на роботі й мав успіх, це нічого не змінило б… Я був певен, що з прислугою вона працювала б ще в п'ятдесят разів більше… Вона дуже любила своє важке життя… А я не мав від цього жодного кайфу… Як хробак у яблуці. Я був просто утриманцем та й годі… Може, ця риса з'явилася після мого перебування в Рочестері, після того як я бив байдики у Мерривіна?.. І став відвертим неробою? Замість того, щоб бігти на вулицю, я поринав у годинні мріяння… Власне, я робив лише жалюгідні зусилля, щоб знайти роботу… Перед кожним дзвінком на мене нападало ніби якесь заціпеніння… Я не мав крови мучеників… Хай йому трястя! Мені бракувало нетерпіння, властивого молодості!.. Я все відкладав на завтра… Я спробував щастя в іншому кварталі, мені хотілося шукати роботу в місцях не таких задушливих… а радше тінистих, де гуляє вітерець… Я обійшов крамниці навколо Тюїльрі… Під чудовими арками… на широких проспектах… Я напитував у ювелірів, чи не потрібен їм помічник?.. Я прів у своїй куртці… але вони нікого не потребували… Врешті, я так і залишився в Тюїльрі… Я розмовляв із шльондрами, які шастали навколо… Гаяв час, лежачи у кущах, справді по-англійському, нічого не роблячи… лише попивав з кружки пивко… Там був ще продавець лимонаду та оркестр із цимбалами поряд з каруселлю…

Як це було давно… Якось надвечір я помітив батька… Він ішов уздовж огорожі. На доставу… Відтоді, щоб не ризикувати, я став частіше залишатися в саду Карузель… Я ховався між статуй… Якось зайшов до музею. У той час це було безкоштовно… Картин я не зрозумів, але, коли піднявся на четвертий поверх, натрапив на музей морського флоту. І залишився там. Потім я вчащав туди регулярно. Проводив там цілісінькі дні… Я знав усі ці моделі… Стояв на самоті перед картинами… й забував усі нещастя, пошуки місця, господарів, їжу… Думав лише про кораблі… Від вітрильників я просто чманію… Мені б хотілося стати моряком… Батькові теж… Це погано обернулося для нас обох!.. Я його майже розумів…

Коли я приходив на вечерю, він запитував мене, що я робив?.. Чому запізнився?.. — Шукав! — відповідав я… Мама змирилася з цим. Батько бурчав у тарілку. Він більше не наполягав.

Матері порадили негайно спробувати щастя на ринку в Пек або навіть в Сен-Жермен, це слід було робити тепер або ніколи, бо через недавню моду всі заможні люди переселялися туди у вілли… Вони напевно захочуть купити її мережива на фіранки в кімнатах, покривала для ліжок та серветочки… Нагода була сприятлива…

Вона відразу кинулася туди… За тиждень оббігала всі дороги зі своєю пакою, набитою мільйоном ганчірок… Від вокзалу в Шату майже до Мелан… Весь час поспішаючи й накульгуючи… На щастя, була чудова погода! Дощ став би справжньою катастрофою! Вона вже була щаслива, оскільки їй вдалося продати велику партію залежаного товару, гіпюру з тороками та важкі кастильські шалі, які не носили з часів Імперії! Вілли чинили добродійний вплив на своїх мешканців! Потрібно було швидше облаштовуватись… І вони дозволяли себе трохи піддурити… Добросердість, гарний настрій, панорама Парижа. Мати не пропускала свого, вона користувалася нагодою, але одного чудового ранку її нога взагалі перестала рухатись. І з поїздками було покінчено… Навіть друге коліно пашіло… Воно теж роздулося вдвічі…