Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Саме в цей час завітав дядько Едуар та врятував мене… Він був у чудовому гуморі… Привітався з усіма недбало, мимохідь… Він уперше одягнув свій чудовий літній костюм у клітинку, якраз англійський, з бузковим казанком, як то було модно, з тонким шнурком, прив'язаним до бутоньєрки. Він схопив мене за руку і з силою потрусив, справжній гарячий «shakehands»! Йому дуже подобалася Англія… Він завжди мріяв поподорожувати там… Але постійно відкладав на пізніший час, оскільки спершу хотів вивчити англійською назви того, чим торгував… помпа тощо. Він розраховував на моє знання мови… Мати почала скаржитися на мою поведінку та непривітність… Він не поділяв її думки й зразу став на мій бік… Він стисло пояснив усім цим смердючим тарганам, що вони абсолютно нічого не кумекають і є повними профанами у всьому, що стосується іноземних впливів… Адже саме Англія змінює геть усіх, хто звідти повертається! Вона робить людей лаконічнішими, стриманішими, надає їм відчуття дистанції, навіть витончености, так би мовити… І це чудово!.. А! Ось! Тепер для успішної торгівлі та особливо при покупці потрібно вміти мовчати! Адже це справді найголовніше! Вища гідність прикажчиків!.. так!.. Ах! колись у минулому! колишні заслинені розхвалювання товару! підлещування! балакучість! цього тепер абсолютно не потрібно! Проститутський жанр провінційного цирку! У Парижі це зараз дуже поширено! у Сантьє вас від цього знудить! Це виглядає по-лакейському й жалюгідно! У нові часи — нові манери!.. Він мене цілком виправдовував…

Мати жадібно його слухала… Це її заспокоювало… Вона глибоко зітхала… з певним полегшенням… Але інші, брудні виродки, гівнюки, залишалися ворожими… Вони стояли на своєму… Їх годі було переконати… Вони хрипіли, як контрабаси… Вони були цілком упевнені, що з такими манерами я ніколи не піднімуся! Це було абсолютно виключено!

Дядько Едуар даремно намагався, приводив тисячі доказів… Вони залишалися при своїй думці… Були вперті, як віслюки, й твердили, що хоч би де ти служив, щоб заробити на шмат хліба, треба насамперед бути дуже люб'язним.

Збігали дні за днями, а покупців ми більше не бачили, літо було в розпалі, й усі подалися за місто. Мати безповоротно вирішила, що, незважаючи на хвору ногу і думку лікаря, вона все ж поїде до Шату й спробує продати залежаний товар. А я за її відсутности пригляну за крамницею… Іншого виходу не було… Гроші були конче потрібні! Насамперед, щоб заплатити за новий костюм та дві пари черевиків, а ще перед початком сезону слід перефарбувати наші вітрини у відповідний колір, які на тлі інших навівали тугу… Вони були брудно-сірі та темно-зелені, тоді як поруч з нами була фарбувальна майстерня Вертюн, геть чисто новісінька, розфарбована в жовті та небесно-блакитні тони, а праворуч від нас — канцелярська крамниця Ґомез, що сяяла первозданною білизною, яку підкреслювали та відтіняли чарівні пташки на гілках, намальовані тонкими штрихами… Все це вимагало великих витрат… Цим слід було всерйоз зайнятися.

Вона нічого не сказала моєму батькові й вирушила в загальному вагоні з величезним пакунком, що важив щонайменше двадцять кіло.

У Шату вона швидко зметикувала… Незаконно захопила прилавок за Мерією, біля вокзалу, в хорошому місці. Вона роздала всі свої картки, щоб зробити рекламу своїй крамниці. Після полудня, перевантажена, як мул, вона вирушила на пошуки вілл, де могли б жити покупниці… Вона повернулася ввечері в Пасаж геть знеможена, вона аж голосила, так судоми зводили їй ногу: коліно та особливо вивихнута щиколотка розпухли… Вона пластом лежала в моїй кімнаті, чекаючи повернення батька… Прикладала болезаспокійливі примочки… й дуже холодні компреси.

Так обходячи передмістя, вона майже роздавала речі задарма, аби тільки заробити хоч трішки готівки… Нам вона була конче потрібна… «Не тягти ж назад!» — казала вона… За час її відсутности в крамницю заходили дві, максимум три людини… Тобто, найкраще було б просто зачинити двері, а мені вирушати разом з нею в передмістя та нести найбільші паки. Пані Дівонн, яка раніше залишалася в крамниці, поки нас не було, вже не було, і ми повісили на дверях табличку «Скоро повернуся». Й зняли дверну ручку.

Дядько Едуар справді любив свою сестру. Він страшенно засмучувався, коли бачив, як вона страждає, сохне й дедалі більше знемагає від непосильної праці. Її здоров'я дуже турбувало його, настрій теж… Він усе думав про неї. У такі дні, повертаючись з Шату, вона вже не могла стриматися, нога завдавала їй жахливих страждань, усе її обличчя спотворювалося. Вона скімлила, як собака, скорчившись просто на лінолеумі… Коли батько йшов з дому, вона лежала пластом на підлозі, їй здавалося, що так прохолодніше, ніж у ліжку. Коли батько повертався з контори й заставав її, бліду, змарнілу, виснажену, як вона, задерши спідниці до підборіддя, масувала свою ногу в цебрі з водою, він тихцем одним стрибком підіймався нагору, прошмигнувши, як блискавка, і вдаючи, що її не помічає. І заглиблювався у свої акварелі. Продати вдавалося лише окремі, зокрема «Кораблі під вітрилами», цілу серію, та «Собор кардиналів»… Кольори були щонайстрокатіші!.. Нескінченно переливчасті. Таке завжди добре виглядає в інтер'єрі. У ту пору він тужив… Наближався кінець місяця… Щоб надолужити згаяне під час наших походів до Шату, ми не зачинялися допізна… Люди заходили після вечері… Особливо під час грози… Коли з’являвся покупець, мати швидко, різким рухом заштовхувала всі свої мисочки й компреси під диван… і з усмішкою випростувалася… Починалася розмова… Навколо шиї, я це добре пам'ятаю, вона пов'язувала собі великий бант із мусліну… Тоді це було модно… Від цього її голова видавалася просто величезною.

Дядько Едуар теж добряче надривався, але не мав про що шкодувати, йому усміхалася фортуна… Він дедалі більше процвітав завдяки виготовленню деталей та запчастин для велосипеда… Це заняття ставало прибутковим, ба навіть більше. Незабаром він з приятелем купив гараж біля виїзду з Леваллуа.

У нього була підприємницька жилка й талант винахідника… в галузі механіки… це його надихало… Чотири тисячі франків свого спадку він одразу ж вклав у патент на винахід велосипедних помп нової системи, які складалися так, що їх можна було носити в кишені… І він завжди носив із собою дві або три, щоб мати можливість продемонструвати їх на місці. Він дмухав з них вам просто в ніс… Ця авантюра ледве не коштувала йому всіх чотирьох тисяч. Продавці виявилися шахраями… Але він все ж вивернувся завдяки своїй спритності та ще телефонній розмові… перехопленій в останній момент!.. Нечуване везіння!.. Ще б трохи!.. А то би пропав!..

Моя мати захоплювалася дядьком. Вона хотіла, щоб я був схожий на нього… Мені потрібен був приклад для наслідування!.. Мій дядько, на відміну від батька, безперечно був ідеалом… Вона не говорила мені цього відверто, але натякала. Щодо Едуара батько дотримувався іншої думки, він вважав його звичайним ідіотом, надто вульгарним, з приземленими інтересами… Весь цей механічний, автомобільний базар, триколісні машини та безглузді помпи діяли йому на нерви!.. Він страшенно дратувався… Варто було йому лише почути його голос!..

Коли мама іноді починала хвалити свого брата, розповідаючи всім про його задуми, його успіхи та його хитрощі, він її обривав… Він не міг цього стерпіти! Ні! Йому тут все було ясно. Він приписував усе везінню… «Йому просто щастить, та й годі!» Такою була думка батька. І він більше не бажав говорити про це… Він не міг прямо його лаяти, бо ми були винні йому гроші… І він стримувався, щоб його не сварити… Едуар, звичайно, все розумів… Це було очевидно… Але він терпів цю антипатію, не хотів нічого загострювати, весь час пам'ятаючи про свою сестру…

Він був дуже скромний, і заходив лише на хвилинку, дізнатися про новини… чи не ліпше мамі? Його дуже непокоїв колір її обличчя та ще те, з якими величезними паками вона блукала вулицями… Через це вона потім цілими днями лежала й стогнала… Це хвилювало його щораз більше… А оскільки її стан погіршувався, зрештою він зважився переговорити з батьком… Побесідувавши втрьох, вони дійшли висновку, що їй вже давно пора відпочити… що так більше тривати не може…

Але як їй відпочити? Вони знайшли вихід… можна було б найняти хатню робітницю, наприклад, на дві-три години на день… це вже було б полегшенням… Матері не треба було б так часто підійматися сходами… Не підмітати під меблями… Не ходити по крамницях… Але в нашому теперішньому становищі такі витрати були неможливі!.. Просто безумство, повітряні замки! От якби я знайшов роботу… Тоді з мого заробітку виділяли б гроші на служницю… Тоді мати мала б таку можливість… Вона б так не надривалася, не бігала б стільки… Вони самі до цього докумекали… Їм подобалося таке рішення… Вони зверталися до мого доброго серця! Мене слід було випробувати, годі бути зіпсованим, нахабним егоїстом… У мене теж має бути своя роль, свій шлях у житті! Полегшити мамині страждання!.. Presto!.. Я мав кинутися, впрягтись у справу! Ох! Ох! Одразу, як тільки залагодять проблему з моїм одягом… Швиденько найнятися куди-небудь і — вперед, гарувати! Жодних помилок! Жодних вивертів! Повна гармонія! Без зайвих запитань! Особиста відповідальність! Наполегливість! Її у мене вистачить, Боже мій! Це чудово! Можна вважати, що вже все зроблено!..

Для початку мені потрібні були черевики! Ми вирушили до «Пренс Консор»… У «Брумфілді» таки було дорогувато… особливо за дві пари на ґудзиках!.. Адже як тільки ми розвернемося, знадобляться й три, й чотири такі пари!

За новим костюмом і штанами я пішов у «Клас Мерітант» біля Ле-Аль, то був солідний будинок зі столітньою репутацією, особливо славився у них одяг з шевйоту та різних «вихідних» тканин, який практично ніхто не носив… Це називалося: «робочий одяг»… Ціни на нього кусалися! Ще одна жахлива жертва!..

Був лише серпень, а мене спорядили по-зимовому. Спека не триватиме вічно!.. І все таки, саме в той момент, було дуже спекотно! Та треба лише трохи перечекати! І настануть безкінечні холоди!.. Негода!.. А наразі я походжу так, якщо не задихнуся остаточно… Можна нести куртку, перекинувши через руку!.. А перед тим як подзвонити, я її одягну… От і все!..

Моя мати не сказала, у скільки обійдеться нам моє спорядження… Це було нечувано порівняно з нашими фінансами… Ми вишкребли все з дна шухляд… Даремно вона докладала стільки зусиль, ламала собі голову, тряслася в поїздах до Везіне, і ще далі, в Нейї, в Шату, торгувала цілими днями, везла туди все своє шмаття, весь найменш привабливий залежаний товар… І за найнижчими цінами вона нічого не могла продати… Їй весь час бракувало грошей до потрібної суми… Просто безвихідь! Постійно не вистачало то 20 франків, то 25 чи 35. І плюс ще податки, які щораз нараховувалися, тож платню для прибиральниці довелося затримати на два місяці… Замкнене коло!.. Вона ні про що не говорила батькові… Намагалася комбінувати… Вона віддала матусі Ерґон Ґюстав, брудній лахмітниці з вулиці Абукір, п'ять хороших акварелей батька… найкращих, якщо чесно, за чверть звичайної суми. Само собою зрозуміло, «за домовленістю»… Щоб набрати потрібну суму, вона йшла на найхитромудріші виверти… Вона нічого не хотіла брати в кредит… Після кількох тижнів старань, хитрощів та жебрання мене, нарешті, вдягнули, я просто палав, так мені було жарко, зате я був одягнений добротно… Коли я побачив себе вбраним у все нове, я трохи розгубився! Чорт забирай! Це справляло смішне враження! Бажання працювати у мене ще залишалося, але мене гризли сумніви… Може, я просто занадто пітнів у цьому зимовому вбранні? Я був, як ходяча пічка…

Насправді я зовсім не відчував себе ні гордим, ні щасливим… Напевне, через перспективу одразу ж постати перед очима господарів… і молоти різні дурниці! А варто було мені уявити, як потім я цілими днями сидітиму під замком у них в будинку, мене просто вивертало. У тій клятій Англії я відвик сидіти в ув'язненні… Я мусив знову звикати! Та тільки мені не дуже хотілося! Щойно я бачив можливого господаря, у мене ноги підгиналися! Слова застрягали в горлі. Я ще тільки йшов по вулиці, а мене вже наперед нудило… Таблички з прізвищами на дверях плавилися від спеки… Було 39,2!

Усе, що говорили мої старі, загалом, було цілком розумним… Настав вирішальний момент, потрібно докласти максимум зусиль… ухопити щастя… та влаштувати свою Долю… Тепер або ніколи я мусив знайти господаря… Все це було чудово… Головне, дуже піднесено… Я марно знімав свій піджак, комірець, навіть черевики, я пітнів щораз більше… Піт стікав з мене струмками… Я вибирав знайомі дороги. Йшов повз Ґорложа… Варто було мені побачити їхній будинок, як мене проймав дрож… Досить було згадати той випадок, у мене починалися спазми в задньому проході… Хай йому біс! Що за спогади!..