Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Мій батько переживав набагато трагічніше через свій темперамент і чутливість. Йому слід було відпочити декілька місяців та ще й прямо зараз, він потребував тривалої відпустки в спокійному та віддаленому місці, в селі… Капрон наполегливо це рекомендував! Він довго його прослуховував… У нього шалено билося серце… Були навіть перебої… Вони обидва, Капрон і мій батько, були одного віку, 42 роки і шість місяців… Він ще додав, що чоловіки набагато слабші за жінок у період клімаксу… необхідно зважати на тисячі пересторог… Але всі поради були марні! Навпаки, саме зараз потрібно було докладати всіх сил!.. На четвертому поверсі було чути, як він друкує на величезній машинці з гігантською, як фабрика, клавіатурою… Від тривалого друкування у нього починало дзвеніти у вухах, клацання літер переслідувало його ночами… Або заважало заснути. Він приймав ножні ванни з гірчицею. Це трохи заспокоювало.

Я почав усвідомлювати, що мати завжди вважала мене безсердечною дитиною, егоїстичним, вередливим монстром, малим легковажним грубіяном… Хай би що вони випробовували… все було намарно… З моїми похмурими, невиправними схильностями годі було щось вдіяти… Вона мусила визнати, що батько мав слушність… При мені вони ще більше бурчали… Були настільки заклопотані самі собою, що кожен мій крок їм страшенно діяв на нерви! Щораз, коли я підіймався сходами, батько кривився.

Ця клята справа з болеро стала останньою краплею… Ще й на довершення всього друкарська машинка дратувала його неймовірним чином, він ніяк не міг до неї призвичаїтися!.. Він сидів за нею цілісінькі дні, намагаючись передруковувати копії… Він щосили молотив по клавіатурі… Марнував купу аркушів… Можливо, він бив надто сильно або, навпаки, заслабо, але дзвіночок не стихав. Моє ліжко було зовсім поряд… Я бачив, як він мордується… Як обмацує клавіші, як зачіпляється за літерні важелі… Це заняття не відповідало його темпераменту… Він обливався потом… Проклинав усе на світі й посилав під три чорти… Пан Лепрент в конторі постійно діймав його й весь час переслідував. Він, безперечно, шукав лише приводу… «Ви ніколи не припините виводити свої рисочки, палички! Ох, мій бідолашний друже! Лише погляньте на своїх колег! Вони вже давно закінчили! Ви просто каліграф! Добродію! Ви пропадете!..» Він явно йому не підходив… Він намагався напитати місце деінде… Він передбачав крах і розпитував колишніх колег… Він знав помічника касира в конкуруючій компанії… «Конніванс-Енсанді». Йому ніби обіцяли випробовувальний термін у січні… Але там також потрібно було друкувати… Він брався за це щодня, як тільки повертався з достави замовлень.

Та машинка була дерев'яним інструментом, надзвичайно міцним, спеціально для прокату, вона дзвеніла на кожній комі. Батько сидів біля кватирки й несамовито тренувався з обіду до півночі.

Мати після миття посуду підіймалася до себе, готувала собі компрес і клала ногу на стілець… Вона не мала розмовляти, це дратувало батька… Від спеки можна було зійти з глузду… Початок літа був дуже спекотний.

Час для пошуку роботи було вибрано невдало… Напередодні мертвого сезону торгівля майже завмерла. Трохи порозпитували… Покрутилися тут і там… серед знайомих комівояжерів… Ті не мали нічого путнього на прикметі. Пошуки слід було відновити після періоду відпусток… навіть в іноземних крамницях.

У певному сенсі цей період бездіяльности був навіть корисний, оскільки жодного пристойного вбрання… та перш ніж я знову візьмуся за пошук роботи, мене слід було спорядити… З гардеробом справи були досить кепські!.. На взуття та пальто я міг розраховувати не раніше вересня!.. Я був дуже радий цій відстрочці… я міг ще перепочити перед тим, як продемонструю їм свою англійську!.. Як тільки вони дізнаються правду, знову почнуться зведення рахунків… Зрештою, це відбудеться трохи пізніше!.. У мене залишилася лише одна сорочка… Я одягнув батькову… Мені куплять піджак та двоє штанів одразу… Але тільки наступного місяця… Зараз на це не було коштів… їх ледь вистачало на харчі… Платити треба було восьмого, а рахунок за газ запізнювався! А ще податки! І батькова машинка!.. З цього неможливо було виборсатися!.. по всій квартирі валялися неоплачені рахунки! Їх знаходили на всіх меблях, фіолетові, червоні, блакитні!..

Отже відтермінування я таки отримав! Не міг же я припертися до нових господарів у зношеному, залатаному, обшарпаному костюмчику, з рукавами до ліктів… Це було неможливо! Особливо в крамницях модних товарів та роздрібної торгівлі, де всі одягаються як справжні фраєри.

Мій батько буквально поринув у дактилографічні вправи та свої тривоги про те, що його витурять з «Коксінелі», тож навіть за обідом не полишав своїх роздумів! Я більше його не цікавив. Він мав нав'язливу ідею про ницість моєї натури! Тупий невиліковний кретин! Ось і все! Мовляв, я не здатний перейнятися тривогами й турботами піднесених натур… Я був не з тих, для кого життєві жахи — як ніж, встромлений у живу плоть! Який з кожною хвилиною занурюється в неї дедалі глибше! Ах! немає! немає! Хіба я вганятиму ніж у рану! Ще? Ще глибше? Ах! Ще дошкульніше!.. Аби волати про користь страждань! Ні! Хіба я перетворюся в Пасажі на факіра? назавжди?.. Так що ж? Стати незвичайним? так! Дивовижним? Чудовим? Досконалим? О! так! І ще в тисячу разів зануднішим і виснаженішим, маніяком!.. Вічне джерело витрат та сімейних негараздів!.. То й добре! Нехай сама плутанина! Ах! так, саме таким чином! Стати в сто тисяч разів економнішим! Гопа! Нічого подібного ви ще не бачили! ні в Пасажі, ні в жодному іншому місці! В цілому світі!.. Господи Боже мій! чудова дитина! Чудовий син! Феноменальний! Але що з мене візьмеш! У мене була мерзенна вдача… Цьому не було виправдань!.. Я не мав ні на йоту чести… Наскрізь прогнив! Огидний виродок! У мене не залишилося ні ніжности, ні майбутнього… Я зашкаруб, як тридцять шість тисяч ціпків! Я був нахабним розпусником! Гірше коров'ячого гною… Похмурий, як ворон… Від мене не можна було чекати нічого доброго! Я був породженням пекла. І я регулярно їв опівдні та ввечері ще й уранці пив каву з молоком… Свій борг щодо мене вони виконали! Я був їхнім хрестом на цій землі! Моє сумління вже ніколи не прокинеться!.. У мене залишилися лише одні інстинкти та ненаситна прірва, щоб пожирати жалюгідний раціон та пожертви родини. У певному сенсі я був справжнім вампіром… Тож не варто було звертати увагу…

У Пасажі Березіна з часу мого від'їзду всі вітрини зазнали численних змін… Поширився «стиль модерн», бузкові та помаранчеві кольори… Це була велика мода на садові в'юнки та іриси… все це вилося вздовж стін з ліпним та дерев'яним орнаментом… Відкрилися дві парфумерні крамниці й ще одна, що торгувала грамофонами… Всюди висіли однакові фотографії… що біля дверей театру «Ґреньє монден»… Що за лаштунками. Там весь час звучала «Міс Геліетт», завжди з одним і тим же тенором Піталуґа[45]… Це був чарівний голос, який святкував свій тріумф щонеділі! У Нотр-Дам де Віктуар для всіх своїх шанувальниць… Про нього говорили цілісінький рік у всіх крамницях Пасажу, особливо про «Християнське Різдво», яке цей Піталюґа ставив у церкві Сен-Есташ на Святвечір!.. З кожним роком дедалі приголомшуюче, відточеніше та надприродніше…

З'явився проект проведення електрики в усі крамниці Пасажу! Тоді можна було б прибрати газ, який струмував з четвертої години пополудні, через усі 325 конфорок, і який так сильно смердів у нашому і без того задушливому повітрі, що деяким паніям до сьомої години ставало від цього зле… (Додайте до цього запах від песиків, яких ставало щораз більше…) Подейкували, що нас збираються повністю зруйнувати! Демонтувати всю галерею! Підірвати великий скляний дах! Ось так! І прокласти вулицю завширшки 25 метрів через те саме місце, де ми жили… Ах! Але це було несерйозно, скорше, якісь вигадки доведених до відчаю жебраків!.. Над усіма чигала загроза злиднів! Завжди, і на це не було ради! Крапка!.. Такий закон виживання!..

Слід було мати на увазі, що час від часу в цих курячих мізках починалися невеликі бродіння, найчастіше в пору відпусток… Це нагадувало бульбашки, що лускали на поверхні… перед грозами у вересні… Тоді й почали поширюватися плітки та всілякий бруд, усі марили про успіх, про чудові авантюрні угоди… У своїх галюцинаціях вони бачили, як їх експропріюють, як їх переслідує Держава! Пихкаючи від обжерливости, вони цілими годинами позіхали та морочили собі голову… зазвичай такі бліді, їхні обличчя буряковіли…

Перед сном вони обмінювалися карколомними, взятими зі стелі розрахунками! вражаючими сумами, які будуть потрібні, щойно доведеться переїжджати! О! Господи Боже мій! Вони мали б стільки клопоту! Вищій Народній Владі довелось би попрацювати, якби вона вирішила їх звідси виселити!.. Різні Державні Ради і не підозрювали, що на них чекає!.. Який Опір! Ото ж! Всі оті контори й канцелярії!.. У них би за п'ять хвилин повідвисали щелепи! Мали б з ким поговорити! Гоп! і про дебет, і про кредит!.. Ось так, а може й ще гірше! 32 тисячі кліщуків! Це б їм дорого обійшлося! Тут їм не якась дірка в дупі!.. Розщедритеся довелось би безпосередньо їм самим… Зрештою, вони мусили б сплюндрувати весь Французький Банк, аби лише побудувати їм справжню крамницю! Саме таку, як була! До міліграма! До двох десятих франка! Абсолютно! Саме таку! Або взагалі нічого! Баста! На цьому вони стояли твердо!.. Врешті… вони були згодні на велику ренту… Мабуть, вони б не відмовилися… Дуже ймовірно… Ах! але остаточну! Таку, щоб можна було жити, Господи Боже! Солідну ренту Французького Банку з ґарантією, що витрачатися вона буде лише на їхній розсуд! А вони могли б вудити рибу! Можливо, протягом 90 років! А ще цілодобові пиятики! І це ще не все!

Вони ще мали б ґарантовані «права», заміські будинки та інші відшкодування за збитки… які навіть неможливо було відразу підрахувати!

Отже? Це було справою чести! Все було чітко й неспростовно! Ніколи не слід поступатися! Так їм здавалося… Під впливом спеки, задушливої атмосфери та електричних розрядів… у розмовах про майбутні відшкодування… Вони переставали гризтися між собою… Всі погоджувалися один з одним… Усі були націлені в майбутнє… Кожний прагнув, щоб його експропріювали.

Усі сусіди в Пасажі Березіна були просто приголомшені тим, як я виріс… Я став справжнім здорованем. Майже вдвічі ширшим… Тепер знову доведеться розщедритися у «Клас Мерітант», щоб мене вдягти… Я приміряв обноски мого батька. Вони тріщали на мені, навіть серед його штанів не знайшлося таких, що пасують. Мені треба було геть усе нове. Я мав зачекати…

Пані Берюз із крамниці рукавичок, повертаючись з магазину, спеціально зайшла до нас, аби подивитися, як я виріс. «Його мама може пишатися, — так сказала вона наприкінці. — Закордон пішов йому на користь!» Вона повторювала це скрізь. Інші теж забігали, щоб мати свою думку. Старий сторож із Пасажу, Ґастон, горбань, який збирав усі плітки, теж вирішив, що я змінився, але швидше схуд! Ніхто не погоджувався один з одним, у кожного склалося своє враження. Найбільше їх цікавило, як там в Англії. Вони приходили та розпитували мене про подробиці життя англійців… Я постійно сидів у крамниці, в очікуванні одягу. Візьйо, марсовий, фахівець люльок, Шарон-позолотник та матуся Ізар з фарбувальної майстерні хотіли знати, що ще особливого було в Рочестері, в моєму пансіоні. Особливо їх цікавили овочі, чи правда, що вони їх жеруть сирими або лише ледь відварюють. А як щодо випивки й дощу? Чи пив я віскі? Чи правда, що там у жінок довгі зуби? геть як у коней? а ноги? Справжнє посміховисько? А цицьки? У них є? Все це говорилося з натяками та всілякими мавпуваннями.

Та особливо їм хотілося, щоб я виголошував англійські фрази… Вони просто зациклились на цьому, те, що вони нічого не розуміли, не мало значення… Головним був зовнішній ефект… просто почути, як я розмовляю… Моя мати не надто наполягала, але водночас і їй би дуже лестило, якби я трохи показав свої таланти… Якби я трохи здивував усе це збіговисько…

Я знав: «River… Water… No trouble… No fear…» і ще два чи три слова… Це було не так уже й мало… Але я мляво пручався… Я не відчував ані найменшого натхнення… Моя мати дуже засмучувалася через мою затятість. Я не виправдовував їхніх жертв! Сусіди були збентежені, вони починали кривитися і вважали, що я впертий віслюк… «Він ні на йоту не змінився! — зауважив горбань Ґастон. — Він ніколи не зміниться!.. Він залишився таким самим, як був тоді, коли дзюрив на мої ґрати! Я ніколи не міг йому завадити!»

Він завжди мене терпіти не міг… «На щастя, тут нема його батька!» — втішала себе мама. «Ох! У нього б розлилася жовч від цього! У ньому все б перевернулося! Якби він побачив, як мало ти вивчив! Який ти невдячний! Ти впираєшся проти всіх! Постійно такий непривітний! Не вмієш поводитися з людьми! Як ти збираєшся досягти успіху в житті? Особливо тепер у торгівлі? при такій конкуренції! не ти один шукаєш собі місце! А він ще говорив мені вчора: «Господи, хоч би він влаштувався! Ми на межі катастрофи!»