Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Я сказав їй: «Та вернись же!..» Я намагався таким чином повернути її до себе. Вона, здається, раптом розлютилася! Закричала, як божевільна… Відступала до дверей… Казала мені якісь фрази, сволота!.. «Good bye, Ferdinand!» — лементувала вона. — «Good bye! Live well, Ferdinand! Live well!» Хіба ж це арґументи…

Знову скандал! Бісова курва! Вистрибую з ліжка… Ну я їй покажу… Вона не чекала на мене, чорт забирай! Вона вже втекла вниз!.. Я чув, як двері внизу відчинилися й голосно грюкнули!.. Я підбіг! Підняв ґільйотину вікна… Й ледве встиг помітити, як вона прошмигнула краєм провулка… під газовими ліхтарями… Я бачив, як вона рухається, як тріпоче на вітрі її сорочка… Вона втекла по сходах… Божевільна! Куди вона мчить?

Мій мозок раптово, як спалах, пронизало передчуття, що зараз трапиться справжнє лихо!.. Я сказав собі: «Ось тепер маєш! Догрався! Це катастрофа! Ти дочекався пригод на свою дулу! Це тобі не жарти, чорт забирай! Трах-тарарах!.. Зараз вона кинеться у воду!..» Я відчув, що цьому вже годі запобігти! Вона несамовита! Хай йому біс!.. Чи зможу я її звідти витягти?.. Але я був безсилий!.. Нічого не міг вдіяти!.. Я зупинився на майданчику… Прислухався… Визирнув через двері коридору… аби роздивитися що-небудь на набережній… Вона, напевне, вже спустилася в долину… Ще один удар! знову крики!.. знову «Фердінане»!.. Чорт забирай! крики розривали небеса!.. Тепер ця курка голосила знизу!.. вона захекалася… Прокляття! я чув її, стоячи біля самих дверей! Мене почало ковбасити!.. Я весь скорчився! Так і знав!.. Ясно, що тепер мене заберуть!.. Я не вирвусь… одягнуть кайданки! Я не тямив себе від хвилювання… Взявся термосити ідіота в його клітці… якщо залишити його самого хоч на хвилину, його охопить паніка!.. він наробить великих дурниць… підпалить усю спальню… Свинство!.. Я став трясти його… витяг його з-під ґрат… прямо так, в кімоно… І потяг до сходів…

Уже на вулиці я нахилився над скелями, намагаючись розгледіти міст, вогні… Де вона може вештатись? Справді, я її помітив… пляма… Промайнуло в темряві… Щось біле… Точно, це моя божевільна! Пурхала від ліхтаря до ліхтаря… Просто як метелик, ну падло!.. Час від часу щось вигукувала, вітер доносив відлуння… А потім раптом пролунав оглушливий крик, потім інший, пронизливий, що заповнив усю долину… «Поквапся, малий! Вона стрибнула, наша Лізетта! Її більше ніколи не буде! А нам доведеться розхльобувати! Ось побачиш, малий! Ось побачиш!»

Я кинувся, перестрибуючи через сходинки… Плиг! Ось так! Одразу!.. Прямо на середину сходів! Кров у моїх жилах застигла!.. Раптом я спохопився. Я замерзаю! Я тремчу! Годі! Вистачить! Більше не зроблю жодного кроку!.. Ще б пак! Я передумав! Спізнився!.. Я перехилився через поруччя! Й побачив… Місце на набережній, звідки це долинало, було набагато нижче… Тепер навколо все гуло… Люди збігалися звідусіль!..

Площа була переповнена рятувальниками! Підбігали ще й інші. Всі перемовлялися… Метушилися у всіх кутках з гаками, палицями, човнами… Водночас завили всі свистки та сирени… Ґвалт, метушня!.. Вони стараються, докладають зусиль… Але нічого не можуть виловити!.. Маленька біла плямка в хвилях… її відносило все далі…

Я ще бачив її звідти, де стояв, прямо на середині річки… вона пропливла посеред понтонів… Я навіть чув, як вона ковтала воду… Виразно чув її булькання… Чув також сирени… чув, як вона захлиналася… Її підхопив відплив… Засмоктував вир… Крихітний білий шматочок зник за дамбою! Мамо рідна! От прокляття! Вона точно захлинулася!.. Мені треба скоріше мотати звідси! Дати по макітрі цьому недоумку! Нас не повинні тут заскочити!.. Мусимо сховатися, коли вони прийдуть… Це ж треба!

Він більше не міг бігти… Я відштовхнув його… відкинув убік… Він нічого не бачив без окулярів… навіть ліхтарів. Він на все натикався… Хекав, як пес… Я схопив його, підняв і поніс нагору!.. Вкинув його в ліжко… Підбіг до дверей старого!.. І з силою гупнув! У відповідь ні слова!.. Давай! Я постукав знову! Щосили… Тоді я наліг на двері! І вдерся!.. Готово! Він був там!.. Такий самий, як я його бачив тоді… розсівся перед каміном, весь червоний… Спокійно погладжував себе по череву… Він втупився у мене, оскільки я перервав його… закліпав очима… Він нічого не тямив… «Вона втопилася! Вона втопилася!..» — закричав я йому… Я повторив це ще гучніше!.. Надривався… жестикулював… показував: буль-буль-буль… Тицяв униз… У долину… через вікно! «Внизу! внизу! Medway! River! River! Внизу! Water!..» Він вирішив підвестися… від зусилля навіть відригнув… похитнувся й знову гепнувся на стілець… «О! Любий Фердінане! — сказав він мені… — Любий Фердінане!» Він навіть простяг до мене руку… Але його іграшка більбоке… застрягла у кріслі… Він сіпнувся щосили… Поперекидав усі пляшки… Все віскі розлилося… Слоїк з джемом перекинувся… все шкереберть… Справжній водоспад, це його розсмішило… Він скорчився від сміху… Спробував усе підняти… Все тече… валиться… тарілка теж покотилася… він поповз прямо по черепках… заповз під лавку… І застиг у нерухомості… Влаштувався біля каміна… Закликав мене робити, як він… Засопів… загарчав… взявся масажувати живіт коловими рухами… бгав складки одягу… Чухався… Потім випростав з-під халата руку… І поправив одяг…

Я вже й забув, що збирався сказати… Я волів ні на чому не наполягати. Зачинив двері та повернувся в дортуар… Я сказав собі: «Треба звалювати, як тільки почне світати…» Мій багаж тут, він готовий!.. Я ненадовго приліг на ліжко… але майже одразу ж схопився… Мене знову охопила паніка… Я навіть не міг зрозуміти чому. Весь час думав про дівчисько… Я знову втупився у вікно… Прислухався… Не було чутно жодного шуму… На набережній не залишилося нікого… Невже всі розійшлися?

Тоді, попри страх, мене раптом охопила страшенна втома… Та я не міг втриматися. Мені захотілося сходити вниз і подивитися, витягли її з води чи ні?.. Я знову натяг штани, куртку, сорочку… Пацан міцно спав… Я замкнув його в дортуарі на ключ… Мав намір одразу ж повернутися… Тільки збігаю… Я дійшов до нижніх щаблів… І зауважив поліцейського, що робив обхід… потім моряка, який гукнув мене… Я аж похолов… Це мене налякало… Я зачаївся в закутку… От, падло! Я не ворушився! Це вже було понад мої сили! Я більше не міг цього стерпіти! Я ще трохи зачекав… Більше ніхто не проходив. Міст, з якого вона стрибнула, був там, унизу… Я бачив довгу вервечку червоних вогнів, що ряхтіли у відблисках води… Я вирішив піти далі… Швидше!.. Поліцейські, можливо, вже там, нагорі!.. Я думав, уявляв собі все… Я цілком знемігся… падав з ніг від утоми… Мені було зле!.. Я, далебі, не міг навіть поворухнутися… Я не міг знову піднятися в «Мінвелл»… Навіть більше не намагався… Притулився до стіни… Я нічого не міг вдіяти!.. Моя присутність тут немає жодного сенсу! жодного!.. Я вирішив змитися просто так, без усього… Повільно поплентався до вокзалу… Щільно загорнувся в пальто… мені не хотілося, щоб мене впізнали… Я тихо йшов попід стінами… Правда, я нікого не зустрів… зал очікування був відчинений… А! Ось це добре!.. Я приліг на лавку… Поруч з пічкою… Мені стало краще… Навколо було темно… Перший поїзд на Фолкстоун вирушав о 5 годині… Зі свого багажу я не взяв нічого… Речі залишилися там, нагорі, на ліжку… Та байдуже!.. Я їх кину… Я не хотів повертатися… Це було вже неможливо… Треба було якомога швидше тікати… Щоб не заснути, я сів. Я точно поїду п'ятигодинним… Я сів під розкладом… Прямо під ним… потім розлігся на лавці… «5 o'clock. Folkstone via Canterbury»[44].

Оскільки я повертався без багажу, нічого не прихопивши зі свого мотлоху, то чекав, що зустріч почнеться з прочуханки… Та ні!.. Мої старі мали задоволений вигляд, навіть раділи, що я приїхав… Вони, правда, дивувалися, що я не привіз жодної сорочки, жодних шкарпеток, але не чіплялися… цього разу обійшлося без сцен… Були надто заглиблені у власні турботи…

За ті вісім місяців, моєї відсутности, зовні вони дуже змінилися, геть згорбилися, їхні обличчя зморщилися, хода стала нетвердою… Батькові штани повитягалися на колінах та спадали великими складками, як у слона. Обличчя стало блідим, він втратив майже все своє волосся й тонув у морському кашкеті. Його очі майже знебарвилися, вони вже були не блакитними, а сірими, такими ж блідими, як і лице… У нього тепер виділялися лише зморшки, глибокі та яскраві борозни від носа до рота… Він виглядав набагато гірше… Говорив зі мною неохоче… лише запитав, чому з Англії не відповіли… Чи не були вони невдоволені мною в «Meanwell College»?.. Як мої успіхи?.. Чи вловив я вимову?.. Чи розумів я швидку мову англійців?.. Я пробурчав щось невиразне… більше він про це не питав…

Зрештою, він мене навіть не слухав… Був надто схвильований, щоб цікавитися тим, що минуло. Він більше не сперечався… З його доволі похмурих листів я дізнався ще не все!.. Далеко не все!.. Залишалася ще сила-силенна всього! Халепи! Зовсім недавні, про які ще не встигли розповісти! Тепер я міг дізнатися усі подробиці!.. Вони справді з останніх сил послали мене на шість місяців у пансіон… Повне зубожіння!.. Через катастрофу з болеро вони опинилися на бобах… І це було справді так!.. Батьків хронометр уже не полишав ломбард!.. Перстень моєї матері теж… Вони взяли нові іпотеки в Аньєр… На оті руїни…

Через те, що у батька більше не було хронометра, він геть збожеволів… Відсутність власного годинника пришвидшила його крах. Він, завжди такий пунктуальний, такий організований, був змушений щохвилини дивитися на годинник у Пасажі… Для цього він виходив на поріг… за двері… Пані Юссель з ґалантерейної крамниці чекала його в один і той же час… І говорила йому — тік! так! тік! так!.. щоб вивести його з себе… Вона навіть висолоплювала язика…

З'явилися й інші труднощі… Вони тяглися одна за одною, як сосиски у зв'язці… Їх було надто багато, щоб з ними боротися… Батьки просто сохли, катувалися з розпачу, буквально танули, силкуючись підставити під удари меншу поверхню. Вони намагалися непомітно втекти від катастроф… Але все було намарно! На них сипалися нові й нові удари та халепи.

Пані Еронд, їхня робітниця, не могла більше працювати, вона не виходила з лікарні… Її замінила пані Жасмен, зовсім не схожа на неї, геть несерйозна!.. Одне слово, справжня марнотратка, вся в боргах! Вона любила хильнути чарчину. Жила в Кліші. Моя мати більше не вилазила з омнібуса, їздила до неї вранці та ввечері… Але знаходила її лише в бістро… Пані Жасмен була одружена з французом з колоній і пристрастилася до абсенту… Клієнти, які приносили їй речі, щоб полагодити, змушені були чекати цілими місяцями!.. Від нетерплячки та обурення вони влаштовували шалені скандали… Тепер стало ще гірше, ніж раніше… Вони були постійно збурені через вічні відтермінування й запізнення!.. А потім знову в призначений час починалася та сама брехня, виверти, недомовки!.. Фурр! І покупниця зникала! Більше ніхто не приходив… Або ж, якщо було вибито невеликий аванс, вони так хрипіли та верещали, доскіпливо вивчаючи рахунок, що моя мати у кінці розрахунку не знала, що й сказати… Чи варто було задихатися, кульгати, харкати кров’ю, битися в судомах, подихати через якусь пані Жасмен, навіть через усіх нас… Гра більше не була варта заходу!

Мати, певна річ, розуміла й часто в сльозах зізнавалася в цьому вголос: смак до красивих речей був уже не той… цього не повернеш… Тут годі було чимось зарадити, лише даремно самому катуватися… Більшість людей уже не мають тої витончености… Ані колишньої вишуканости… Ні поваги до речей тонкої роботи, до творів, виконаних вручну… Тільки збочена пристрасть до машинної гидоти, до вишиття, з якого вилазять нитки й яке розмивається та линяє при пранні… Навіщо нам Прекрасне? Ось що думають сучасні панії! Вони прагнуть лише чогось викличного! Якась вермішель! Нагромадження жахів! Мотлох з ринку! Чудове мереживо померло!.. Навіщо було старатися? Моїй матері теж потрібно було слідувати цій манії! Вона мусила діставати ці мерзенні ганчірки… які менше ніж за місяць перетворювалися на справжнє лахміття… Це вже точно!.. Вся вітрина була буквально забита ними!.. Коли вона бачила, що тепер і в неї з усіх карнизів та полиць звисають кілометри подібної гидоти, це не просто засмучувало її, а викликало справжні кольки!.. Але тепер було не до тонкощів… За чотири кроки від нас, на розі вулиці Женер, євреї нагромадили величезні купи того ж самого, перед їхньою крамницею розкладки були завалені, як на ярмарку, бобінами… кілометрами, цілими тоннами!..

Це був справжній крах для справжніх знавців… Моїй матері було соромно конкурувати з таким мотлохом!.. Але врешті вона просто не мала вибору… Вона б воліла взагалі облишити це заняття та зосередитися на інших колекціях, наприклад, на маленьких меблях, шкіряних виробах, пудреницях, овальних столиках, дамських секретерах або речах з вітрини, дрібничках, фаянсових цяцьках, ну, хоч би й на голландських люстрах, які майже не давали прибутку і з якими так важко було тягатися… Тільки вона була надто слабка, надто хвороблива, її надто турбувала нога… ніколи б вона не змогла бігати з такою вагою по Парижу… Це було неможливо! Але саме це й слід було робити, щоб не втрачати коштовний час. А потім ще годинами сидіти як сторожовий пес… у «Залі аукціонів». А ще ж була й крамниця!.. Все це не приносило втіхи… Наш лікар, доктор Капрон з ринку Сент-Оноре, приходив двічі й усе з приводу її ноги… Він був дуже суворий… Прописав їй повний відпочинок! Заборонив дертися по поверхах, навантаженою як тридцять шість мулів! Вона мусила залишити господарство й навіть кухню… Він говорив без натяків… сказав чітко і категорично! Якщо вона буде і надалі перевтомлюватися, він її попереджає… У неї почнеться справжній абсцес… Усередині коліна, він навіть указав їй місце… Її стегно й литка від постійних навантажень стали прямими й не згиналися, становили тепер ніби одну кістку. Здавалося, що це просто палиця, а на ній якісь валики… Це були вже не м'язи… Коли вона силувала свою ногу йти, зверху ніби смикали за мотузку… Було видно, як вони натягуються… Це завдавало їй гострого болю… пекельні судоми! Особливо увечері, наприкінці робочого дня, коли вона поверталася після своєї біганини… Вона показувала її лише мені… Ставила собі теплі компреси… Намагалася, щоб її не бачив мій батько… Вона зауважила, що він впадає в страшенну лють, коли вона шкутильгала за ним…

Якщо ми були зовсім одні… я сидів у крамниці… вона користувалася нагодою й знову повторювала мені дуже тихо і лагідно, але з глибоким переконанням, що це через мене все геть погано і у них неприємності в крамниці та в конторі… Моя поведінка та мої вчинки у Ґорложа й Берлопа так на них подіяли, що вони вже ніколи не оговтаються… Це їх змінило… Вони, звичайно, нічого від мене не хотіли… Не тримали на мене зла! Все це було в минулому!.. Але все ж, принаймні, я сам повинен був розуміти становище, в яке я їх загнав… Мій батько зазнав такого удару, що не міг більше контролювати свої нерви… Він схоплювався серед ночі… Прокидався в холодному поту… Й годинами ходив по кімнаті…

Ну, а щодо неї, то я ж бачив її ногу!.. це була найгірша з усіх напастей!.. це було гірше найтяжчої хвороби, тифу або бешихи! І вона знову почала радити мені найніжнішим голосом… спробувати в інших господарів стати розсудливим, урівноваженим, сміливим, наполегливим, вдячним, старанним, ввічливим… ніколи більше не бути легковажним, лайдаком, лінтюхом… спробувати стати добрішим… Особливо це! Доброта!.. Я мав завжди пам'ятати, що вони позбавили себе всього ще й попсували собі багато крови з самого мого народження… та особливо останнього разу, коли послали мене до Англії!.. А якщо зі мною станеться нещастя або я зроблю якийсь мерзенний вчинок, це буде справжнім крахом!.. Мій батько, звісно, більше не витримає… не переживе, бідолаха! Він отримає неврастенію… йому доведеться піти з контори… А в неї, якщо знову хвилюватиметься… через мою поведінку… це відіб'ється на нозі… І потім один абсцес, другий… Кінчиться тим, що її відріжуть… так сказав Капрон.