Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Наступного дня, десь близько полудня, ми вдвох, Джонкінд і я, були в саду й чекали на обід… Була чудова погода… Якийсь тип на велосипеді… зупинився і подзвонив у двері… Телеграма… Я зірвався… це від мого батька… «повертайся негайно, мати турбується. Оґюст».

Я тихцем піднявся на другий поверх і зустрів там Нору, передав їй цидулку, вона прочитала, спустилася накривати на стіл, принесла суп, і ми почали їсти… Уф! Раптом вона розридалася… Схлипнула, не стримавшись, і втекла на кухню. Я чув, як вона плаче в коридорі… мене збентежила її поведінка! Це на неї не схоже… цього з нею ніколи не було… Та я не повів і бровою… Залишився за столом разом з недоумком та продовжував його годувати… Настав час іти на прогулянку… Я не мав ані найменшого бажання… Те, що сталося, збило мене з пантелику…

До того ж я знову подумав про Пасажі, мене невідступно переслідувала думка про моє повернення «туди»… сусіди… знову пошуки місця… Прощавай, незалежність! Бісове мовчання… Кляті прогулянки!.. Треба почати спочатку, з самого дитинства, переробити все! Терміново!.. Сволота!.. Гидота!.. Мерзенна поведінка! Дуже вихована дитина! Огидний бонза! мені набридли їхні заклинання! Варто було мені уявити своїх батьків, у мене в роті з'являвся смак пташиного посліду! Мати з її ніжкою-ходулею, батько з його вакхічними вусами та вакханаліями, всі його огидні зведення рахунків…

Джонкінд тягнув мене за рукав. Він не розумів, що відбувається. Він хотів іти. Я дивився на нього. «No trouble». Ми скоро розлучимося… Може, йому бракуватиме мене в цьому світі, цьому кумедному, всезаковтному, абсолютно ненормальному хлопчиськові… Ким я йому уявлявся? Биком? Ланґустом?.. Він уже звик, що я з ним гуляю… Йому, мабуть, пощастило… Він міг бути навіть ніжний, якщо йому не надто докучали… Мій задуманий вигляд не вельми йому подобався… Я ненадовго відвернувся до вікна… Коли я обернувся, цей пустун стрибав серед тарілок… Потім він застиг і почав мочитися! Надзюрив у суп! Він уже зробив це! Я кинувся, схопив його і змусив злізти… саме в цю мить відчинилися двері… Увійшов Мерривін… Він машинально пройшов уперед, ні на що не звертаючи уваги, риси його обличчя ніби застигли… Він ішов, як автомат… Спершу зробив коло навколо столу… два, три рази… потім знову… Він знову вдягнув свою чудову чорну адвокатську мантію… Але під нею був спортивний костюм, штани для ґольфу, що нагадують кальсони… зелена блуза його дружини… геть тупа мармиза… Так само сомнамбулічно він пройшов далі… в кілька прийомів подолав поріг… трохи прогулявся в саду… Навіть спробував відкрити ґрати… Потім завагався… Змінив своє рішення і повернувся до нас, до будинку… повністю занурений у свої мрії… Він пройшов повз Джонкінда… Урочисто привітав нас, дуже широким жестом… Його рука піднялася й упала… Щораз він злегка нахилявся… Він ніби звертався до натовпу, що був десь далеко, дуже далеко… У нього був такий вигляд, ніби він відповідав на бурхливі овації… А потім, нарешті, знову піднявся до себе… дуже повільно… з гідністю… Я чув, як він знову зачинив двері…

Джонкінда налякали ці дивні витівки… цей чоловічок на шарнірах… Він не міг більше встояти на місці. Йому хотілося втекти, його охопила паніка. Я поклацав йому язиком і зробив ось так: го! го!.. Зовсім як до коня, це зазвичай приводило його до тями… Нарешті я був змушений поступитися йому… І ми рушили полями…

Біля шотландських бараків ми перестріли хлопців з «Hopeful Academy». Вони йшли грати в крикет на інший кінець долини. Несли свої ключки, «Wickets»… Ми впізнали всіх наших давніх знайомих… Вони подавали нам дружні знаки… Вони всі поправилися, добре підросли… Були дуже веселі… Й тішилися, що зустріли нас. Їх помаранчеві та блакитні спортивні форми дуже оживляли небокрай.

Ми дивилися їм услід… Повернулися дуже рано… Джонкінд усе ще тремтів.

Ми з Джонкіндом були на верхній дорозі, на «Willow Walk», на тій самій, що вела до коледжу, коли зустріли віз, великий фургон, з трьома кіньми… Це були вантажники…

Щоб об'їхати крутий спуск, вони прямували через сади й вивозили речі… Цього разу забрали геть усе, вимели під мітлу… Ми зазирнули всередину фургона, фіранки було піднято… Два ліжка служниць, одна шафа, маленька скриня для посуду, триколісний велосипед старого телепня… і ще купа мотлоху… Вони, напевне, спустошили горище! Повністю весь будинок! Здається, не залишилося більше нічого!.. Вони вивозили навіть пляшки, було чутно, як ті перекочуються в глибині ящика… Судячи з усього, залишилося не дуже багато…

Я всерйоз почав побоюватися за мою одежину та черевики! Якщо вже вони зважилися на такий грабіж, то слід бути готовим до всього!.. Це вже насправді «повний розпродаж»! Я кинувся щодуху, аби подивитися, що залишилось! До того ж уже був обідній час… Стіл було накрито врочисто… Найкращими наборами… Тарілки у квіточках, кришталь!.. У голій кімнаті ця пишнота особливо впадала у вічі!..

Картопля в олії, артишоки в оцті, заспиртовані вишні, соковитий пиріг, шинка… Загалом, повний достаток, і на довершення всього — розсипи квітів просто на скатертині, між чашками! Це ж треба! Такого я не очікував!

Я застиг спантеличений!.. Стояв разом з Джонкіндом перед цими дивами!.. ні він, ні вона не спускалися… Ми обидва зголодніли. Скуштували спершу всього потроху… а потім зважилися, схопили… накинулися… Залізли в тарелі пальцями… головне почати… і це було чудово! Джонкінд буквально качався від задоволення, був щасливий, як король… Ми навіть трохи залишили… Ніхто так і не спустився.

Утамувавши голод, ми пішли в сад… Саме час справити нужду… Я озирнувся навсібіч… Пустка, непроглядна темрява… ні душі… Все-таки це було дивно!.. Угорі, на фасаді, я помітив світло… в кімнаті старого… Він, мабуть, замкнувся… Я сказав собі, що нічого гаяти час, мені набридла ця невизначеність… Оскільки квиточок я вже мав, то вирішив складати валізу… Завтра вранці я здимію з першим же потягом о 7:30… Ха! Ось так! Виставу закінчено! Я ніколи не любив прощань…

Водночас… мені хотілося б дістати ще трохи грошей, один-два шилінги, щоб купити собі «ginger beer»[43], це приємно в дорозі… Для початку я поклав спати ідіота, щоб він дав мені спокій… Я його трохи поколисав, від цього він зазвичай заспокоювався… і легко засинав… Але цього вечора він був збуджений усіма несподіванками дня й ні на мить не заплющував очей… Я марно робив йому «го! го!»… Він шаленів, стрибав, бешкетував у своїй клітці. Гарчав, як справжній звір! Попри свою недоумкуватість, він таки розумів незвичність ситуації… Він боявся, що я просто кину його в темряві ночі… Він вередував! Не міг стримати свого страху… дідько б його ухопив!

Дортуар був справді великий… Він займав величезну площу… Ми залишилися тут лише вдвох, а раніше нас було дванадцять, навіть чотирнадцять…

Я зібрав свої чотири пари шкарпеток, знайшов носові хустинки та склав усю свою жалюгідну білизну, тепер від неї залишилося саме лахміття і діри… Мене знову доведеться десь прилаштовувати… Знову почнуться крики!.. Нічого не скажеш, приваблива перспектива!.. А ще мене будуть виховувати… Майбутнє — це не жарти… Коли я раптом знову подумав про Пасаж, по тілу у мене пробігли огидні мурашки!..

Відтоді як я поїхав, минуло вже вісім місяців… Що відбулося з ними усіма там, під скляним дахом?.. Не сумніваюся! Вони зробилися ще більшими йолопами!.. Ще докучливішими!.. Цих пінчерів з Рочестера я ніколи більше не побачу! Крізь велику гільйотину вікна я ще раз кинув погляд на широку панораму… Погода була ясна, ідеальна… Добре було видно всі сходи, освітлені доки… вогні кораблів, що маневрують… барви вигравали… ніби світляки, які шукають один одного серед пітьми… Звідси я бачив, як вирушало безліч кораблів з пасажирами… вітрила, дим… Вони були вже казна-де… по той бік… у Канаді… А деякі в Австралії… розгорнувши вітрила… Полювали на китів… Я ніколи цього більше не побачу… Я повернуся в Пасаж… на вулицю Рішельє, вулицю Меюль… Дивитимусь, як батько хрустить комірцем… А мати волочить свою ногу… Я шукатиму роботу… Розмовлятиму, пояснюватиму, що і як! Знову буду зморений, як щур… Вони чекали на мене, знемагаючи від цікавости… Я мав пробитися… Мене вже заздалегідь нудило від усього цього…

У кімнаті стало зовсім темно, я задув світильник… Розтягся на ліжку просто в одязі, щоб відпочити… Так і заснув… Я сказав собі: «Малий, дивись, не знімай своїх лахів… Ти зможеш звалити звідси, як тільки розвидниться…» Мені більше тут нічого було ловити… всі мої речі було зібрано… Я прихопив навіть рушники… Джонкінд нарешті заснув… Я чув, як він хропе. Я не збирався ні з ким прощатися!.. Тихцем собі — і геть!.. Я хотів уникнути будь-яких виявів почуттів!.. Я задрімав!.. Потроху заспокоївся… І раптом почув скрип дверей… Мені кров ударила в голову!.. Я сказав собі: «Ось тобі й маєш! Малий! Двадцять проти одного, що це прощання! Ти все-таки влип, мій голубе!..»

Я почув легкі кроки… шелест… це вона! Дихання! Ну й щастить же мені! Дременути я вже не зможу!.. вона без зволікання кинулася просто до мене на ліжко! Ось так!.. Я був приголомшений, розпростертий, розчавлений, приплюснутий під її ласками… Я був знищений, мене більше не існувало… Залишалася лише вона, вся ця маса, яка навалилася на мене… все стало липким… Моя макітра була затиснута, я задихався… протестував… благав… Але я боявся кричати надто гучно… Старий міг почути!.. Я смикався… Хотів звільнитися знизу!.. корчився… вигинався дугою! Повзав під власними уламками… І знову був розпластаний, оглушений, аж у голові загуло… Ціла лавина ніжностей… На мене впали шалені поцілунки, сильні ривки, вона лизала мене… Моє обличчя було все в компоті… Я більше не міг знайти отворів, щоб дихати… «Фердінане! Фердінане!..» — благально повторювала вона… Й ридала мені прямо у вухо… Вона була в нестямі… Я запхав їй у горлянку весь язик, аби вона так не горлала… Стариган точно зараз же вистрибне зі свого ліжка!.. Я панічно боявся рогоносців… Серед них трапляються моторошні типи…

Я намагався втамувати її душевний біль, хотів, щоб вона трохи стримувалася… Обережно навмання я обмацував її… силкувався… викручувався, як міг… я вдався до всіх хитрощів… Але мене вже переповнювало… Вона нестримно обіймала мене… та раптом почала відбиватися, як несамовита… Я продовжував… У мене набрякли руки, так сильно я вчепився в її сідниці! Я хотів зупинити їй! Щоб вона більше не рухалася! Зроблено! Ось! Тепер вона мовчала! Хай йому біс! Я ввійшов у неї, як дихання! Я скам'янів від кохання!.. Приріс до її краси! Застиг і здригався… щосили кусаючи її груди! Вона стогнала… туркотіла… Я злизував усе… Шукав на її обличчі місце біля рота, те, яке мене так дражнило, де була зосереджена вся чарівність її усмішки… Ось-ось я вкушу її там, саме там… Одну руку я засунув їй у дірку і там ворушив… глибоко застромив… руйнував себе у світлій плоті… Відчував хіть, як віслюк… Я весь змокрів… Вона різко вивернулася… Вивільнилася з моїх обіймів… відскочила назад, от курва… Чорт забирай! Вона була вже на ногах!.. На середині кімнати!.. Вона зверталася до мене з промовою!.. Я бачив її в білому світлі ліхтаря!.. В нічній сорочці… на повен зріст… її волосся розметлялося… А я залишився лежати збуджений зі своїм стояком…