Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

На вулиці я не любив, щоб на мене звертали увагу… Копав його кілька разів у дупу… Він мене розумів і давав мені спокій… Як винагороду я підгодовував його корнішонами. У мене був добрий запас, я набивав ними всі кишені… То були його улюблені лакітки. З цією приманкою я міг змусити його йти… за огірочки він був ладен убити…

Наш салон дедалі більше порожнів… Спершу позникав різний дріб'язок… потім рожевий диван, потім вази, врешті й штори… В останні два тижні посеред кімнати залишався лише великий чорний рояль Pleyel…

Мене не дуже вабило додому, адже ми більше не голодували… Про всяк випадок ми брали із собою запаси, спустошували кухню перед тим, як іти на прогулянку. Я тепер нікуди не квапився. Навіть утомлений, я краще почувався на вулиці, вештаючись туди-сюди… Ми перепочивали де доведеться… Останній привал робили біля сходів або на скелях біля дверей нашого саду… засиджувалися з Джонкіндом допізна, мовчки й зачаївшись.

Звідти ми могли добре бачити пароплави, що заходили й виходили з порту… Це нагадувало справжню чарівну гру… вода ряхтіла… лилося світло з ілюмінаторів, що наближалися й віддалялися… Тремтливе сяйво залізниці, що пірнала крізь крихітні арки… Нора, чекаючи на нас, постійно грала на роялі… Вона залишала вікно прочиненим… Ми добре чули її зі своєї схованки… Вона навіть підспівувала… впівголоса… Й сама собі акомпанувала… А співала вона зовсім тихо… Загалом це був майже шепіт… сумний романс… Я ще пригадую його мелодію… Я так ніколи й не дізнався його слів… Голос тихо підіймався, линув долиною… Повертався до нас… У повітрі над річкою він відбивався й посилювався… Він був як птах, бив крильми, ширяв скрізь у темряві, як слабке відлуння…

Усі люди, що поверталися з роботи, вже пройшли, сходи спорожніли… Ми були самі з «no fear»… Чекали, коли вона зупиниться, коли вже не співатиме, коли закриє клавіатуру… Тоді ми поверталися додому.

Рояль довго не протримався. Вантажники прийшли за ним уранці в понеділок… Його довелося розібрати на частини… Ми з Джонкіндом брали в цьому участь… Під вікном вони спорудили справжню лебідку… Але рояль погано проходив крізь вікно… Весь ранок у салоні вони розтягували мотузки, блоки… Врешті витягли здоровенний ящик через веранду в саду… У мене перед очима й досі ця чорна шафа, що здіймається вгору… над краєвидом…

Нора із самого початку роботи спустилася в місто й весь час там залишалася… Може, вона до когось ходила?.. Вона вдягла свою найгарнішу сукню!.. І повернулася дуже пізно… Була зовсім бліда…

Старий приходив поїсти рівно о восьмій… Він робив так уже декілька днів. Опісля він знову підіймався до себе… Він перестав голитися, навіть не вмивався, став брудний, як гребінь… Він був дуже дратівливий. Він сидів поряд зі мною… Починав їсти й лишав страву недоїденою… Починав нишпорити по всіх кишенях… У нього тремтіли руки… Зригнув… Позіхнув… Щось пробурмотів… Нарешті знайшов портмоне! Це був ще один лист і цього разу рекомендований… Це був, напевне, вже десятий лист, від батька з початку року… Я жодного разу не відповідав… Мерривін також… Нас поставили перед фактом… Він розгорнув листа й показав мені… Я пробіг очима, безліч сторінок… Лист був величезний, справжнісінький документ… Я знову проглянув його. Це був офіційний виклик додому!.. Не було нічого нового в тому, що мене облаювали… Ні! Але цього разу був квиток!.. Справжній квиток назад через Фолкстоун…

У мого батька урвався терпець! Ми й раніше одержували листи! Майже такі самі, з відчаєм, хрипами й погрозами… Старий складав їх після прочитання у спеціальну скриньку… Він дбайливо розкладав їх за датами… Заносив їх усі до своєї кімнати… Хитав головою й тер очі… Коментарі тут були зайві… Досить із того, що він класифікував цю балаканину!.. За днями! За ступенем збочености… Але цього разу був ультиматум… Квиток… Мені не залишалося нічого іншого, як зібрати речі… Усе, синку, пакуйся… Вже за тиждень… Місяць добігав кінця… Рахунки було сплачено!..

Здавалося, що Нора нічого не розуміє… вона сиділа, занурившись у свої думки… Ніби була деінде… Старий хотів, щоб вона знала… Він крикнув до неї досить гучно, аби вона прокинулась. Вона опам'яталася від своїх мріянь… Джонкінд скімлив… Раптом вона підвелася й почала порпатися в скриньці, щоб перечитати листа самій… Вона читали вголос…

«Я ніколи не мав жодних ілюзій щодо твого майбутнього! На жаль, ми вже декілька разів переконувалися у твоїй ницості й підлості, у твоєму жахливому егоїзмі… Нам відома твоя схильність до лінощів, марнотратства, твій нечуваний потяг до розкошів та насолод… Ми знаємо, що нас чекає… Жодна поблажливість, жодна турбота не може приборкати й пом'якшити твого свавільного і нестерпного характеру… Здається, ми вже зробили для цього все, що могли! Зараз наші сили вичерпуються, ми більше не можемо ризикувати! Наші мізерні ресурси не дозволяють нам вирвати тебе з рук лихої долі!.. Сподіваємося на Бога!..

Цим листом я хочу попередити тебе по-батьківському, по-товариському перед твоїм остаточним поверненням, востаннє застерегти тебе, поки ще є час, аби уникнути непотрібного засмучення, подиву чи обурення тим, що відтепер ти зможеш розраховувати лише на самого себе, Фердінане! Тільки на себе! Не розраховуй більше на нас! прошу тебе! Ми не спроможні більше забезпечувати твоє існування та прожиток! Ми з твоєю матір'ю на межі! Ми більше нічого не можемо для тебе!..

Ми буквально знемагаємо під вагою наших турбот, як старих, так і нових… На порозі старости наше здоров'я, підірване тривалими тривогами, виснажливою роботою, невдачами, постійними хвилюваннями, відсутністю будь-якого порядку, воно сильно похитнулося і продовжує руйнуватися… Ми in extremis[42], любий хлопчику! Матеріально у нас нічого немає!.. Від невеликого спадку, що дістався нам від твоєї бабусі, нічого не залишилося!.. абсолютно нічого!.. жодного су! Ба більше! Ми заборгували! У Пасажі твоя мати зіткнулася з новими труднощами, які здаються мені нездоланними… Несподівана зміна, неочікуваний різкий поворот моди звів у цьому сезоні до нуля наші шанси трохи поправити становище!.. Всі наші плани зруйновано… Наша передбачливість підвела нас… З великими труднощами, скорочуючи всі витрати, навіть на харчування, ми зібрали протягом цієї зими справжню колекцію «ірландських болеро». І ось удар! Покупці несподівано відвернулися від них у гонитві за новою модою… Нічого більше не можна збагнути! Це просто зла доля, що звалилася на наше бідне суденце!.. Можна було передбачити, що твоя мати не зможе позбутися всіх цих болеро! Навіть за низькою ціною! Тепер вона намагається переробити їх на абажури! для нових електричних приладів!.. Не надто корисна витівка!.. Скільки це може тривати? Що нас чекає? У свою чергу в «Коксінелі» я змушений щодня відбивати підступні, лицемірні, я б навіть сказав, витончені напади з боку молодих співробітників, які щойно отримали призначення на посаду… Багатії з престижними університетськими дипломами (деякі з них є стипендіатами), яких підтримує Генеральний директор, вони мають безліч світських та родинних зв'язків. Ці молодики, такі сучасні, вони абсолютно не гребують будь-якими засобами, мають у порівнянні з простими службовцями, як я, незрівнянні переваги… Жодного сумніву, що їм удасться (і здається, дуже скоро) не лише вижити нас із наших скромних посад, але й остаточно викинути за облавок!.. Це питання якогось місяця, навіть якщо надто не перегинати палицю! Щодо цього я не маю жодних ілюзій!

Що ж до мене, то я намагатимуся протриматись якомога довше… не втрачаючи самовладання і гідности… Я намагатимуся звести до мінімуму можливість грубого інциденту, наслідки якого легко собі уявити… Всі можливі наслідки! Я докладаю максимум зусиль!.. стримуюся!.. намагаюся тримати себе в руках, щоб не дати ані найменшого приводу для лайки! шкода, далеко не завжди це вдається… У своїй ретельності ці молоді парвеню доходять до справжніх провокацій!.. Я стаю мішенню, метою для їхніх інтриг! Я відчуваю, що вони переслідують мене своїми вивертами, знущаннями та постійними кпинами… вони мене дістають… Чому? Я гублюся в здогадах… Чи, здається, тільки через мою присутність? Можеш собі уявити, що таке сусідство й постійна ворожість для мене надзвичайно болючі. Більш того, зваживши все як слід, я усвідомлюю, що приречений у цьому змаганні у спритності, хитрості та підступності!.. Що я можу їм протиставити? Я не маю жодних особистих або політичних зв'язків, моє життя добігає кінця, у мене не має ні статків, ні родичів, у цій грі я маю лише один козир! Це чесна бездоганна служба в «Коксінелі» протягом ДВАДЦЯТИ ДВОХ РОКІВ БЕЗПЕРЕРВНО, моє чисте сумління, моя порядність та чітке непохитне уявлення про обов'язок… Чого ж мені чекати? Очевидно, гіршого! Тяжкий тягар моїх чеснот мені зарахують, боюся, скорше в дебет, ніж у кредит, коли настане час зводити зі мною рахунки!.. Я бачу це наперед, мій любий сину!..

Якщо моє становище стане зовсім нестерпним (а воно стає таким дедалі швидше), якщо мене викинуть раз і назавжди? (А привід знайдеться! Все частіше ставиться питання про повну реорганізацію наших служб.) Що тоді буде з нами? Ми не можемо думати про це з твоєю матір'ю, не здригаючись від жаху! Нас охоплює страх!..

Про всяк випадок, у намаганні знайти захист, я вирішив опанувати (остання спроба) друкування на машинці, не в бюро, певна річ, а в ті кілька годин, які залишалися вільними від доставок та біганини у справах, пов'язаних з нашою крамницею. Ми взяли напрокат цей інструмент (американський) на кілька місяців (нові витрати). Але й щодо цього я не тішу себе особливими ілюзіями!.. У моєму віці, ти це знаєш, нелегко пристосовуватися до нової техніки, до інших методів, інших манер, інших думок! Особливо людям, що знеможені, як ми, тривалими злигоднями життя, вкрай знеможені… Все це змушує нас дивитися в майбутнє, мій любий сину, з важким серцем! і ми не маємо права, безперечно, це не буде перебільшенням, навіть на одну помилку, навіть на найменшу необережність!.. Якщо ми, твоя мати і я, не хочемо закінчити життя в цілковитих злиднях!..

Ми цілуємо тебе, мій любий хлопчику! Твоя мати приєднується до мене! Вона закликає! Благає тебе! заклинаю тебе перед поверненням з Англії (не заради нас, не заради любови до нас, а в твоїх особистих інтересах) зважитися нарешті остаточно та повністю віддати всі сили для досягнення успіху в твоїй справі.

Твій люблячий батько Оґюст.

P. S. Твоя мати просить мене повідомити тобі про смерть пані Дівонн, що настала минулого понеділка в Кремлен-Бісетр.

Вона злягла і не вставала вже кілька тижнів. У неї була емфізема та серцева недостатність. Вона не дуже страждала, всі останні дні постійно спала… Вона не відчула приходу смерти. Ми бачили її напередодні, незадовго до її кінця».