Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

«Hello, Nora! Hello, boys» — гукав він, коли проїздив попри нас… Ні на мить не збавляючи швидкости. «Hello, Peter» — відповідала вона йому ніжним голосом. Вони люб'язно усміхалися один до одного. «Good day, mister Merrywinn!» — хором гукали хлопчаки… Він наддавав швидкости. Ми дивилися, як він віддаляється, тисне на педалі, аж поки не губили його з очей. Він повертався раніше за нас…

З того, як розгорталися події, я відчував, що мій від'їзд наближається… Я вже перестав писати… Більше не знав, що ще казати. Що вигадати… Я вже вичерпався… Мені набридли постійні вигадки… Справа не варта заходу… Мені ліпше було насолоджуватися тим, що мені залишилося, без листів, якими мене постійно задовбували. Але відтоді як поїхав Жак, у дортуарі вже було не так весело… Малий негідник ссав сильно й добре…

Я надто часто дрочив через Нору, від цього мій прутень ніби аж усох… У тиші я уявляв собі все нові картини… щораз зухваліші, спокусливіші й, звичайно, ніжніші… Перш ніж поїхати з «Meanwell», я хотів би побачити, як ця лялечка обробляє свого старого… Це гризло мене… Мені так кортіло подивитися на них разом… Сама лише думка про це позбавляла мене спокою. Що він міг з нею робити?

Я вже був потонув у своєму гріху… Та заскочити їх удвох було не так просто… Вони мали окремі кімнати… Його кімната була праворуч по коридору, одразу за газовим світильником… То було досить практично… Проте щоб підглядати за Норою, довелося б вийти з іншого боку дортуару, а потім ще й піднятися сходами… За ванною кімнатою… То було непросто… таки досить складно…

Як же вони кохалися? У нього? У неї? Якось я наважився… Мені хотілося таки втамувати цікавість… Я надто довго чекав…

Оскільки пансіонерів залишалося лише п’ятеро, пересуватися було нескладно… Зрештою, старий уже навіть не приходив на вечірню молитву… Хлопці засинали дуже швидко, як тільки зігрівалися… Я зачекав, поки вони поснуть, почув хропіння й натяг штани, вдаючи, що йду до вбиральні… й навшпиньки…

Проходячи повз кімнату старигана, я різко пригнувся… й швидко зиркнув у замкову шпарину… Дідька лисого!.. Ключ стирчав у замку… Я продовжив свою прогулянку… Ніби йду відлити… Я хутко повернувся… знову ліг… Але це ще було не все! Я сказав собі: «Зараз чи ніколи!» В домі не було чути ані звуку… Я вдав, що сплю… Завмер на кілька хвилин… мною аж тіпало, але я лежав тихо… Я не збожеволів!.. Я добре бачив світло у кватирці… Якраз над дверима… Як на вулиці Ельзевір… Я подумав: «Ну, якщо тебе застукають, дорогенький, доведеться вислухати чимало нудних проповідей!» Я діяв дуже обережно… Переніс стілець у коридор… Якби мене застукали, я вдавав би із себе сновиду… Я приставив стілець упритул до його дверей. Й, вичікуючи, на мить зачаївся… Влип у стіну… Почув там ніби якийсь порух… Наче дерев'яний стукіт… один… ще один… Може, це його ліжко?.. Тримаючи рівновагу, я підсунувся ще на кілька міліметрів… тихо-тихо… Добрався до рівня віконця… А! Ось! Ти диви! Якраз я побачив! Побачив усе!.. Побачив свого голуба… Він лежав… розлігся ось так у просидженому фотелі… Він був сам-самісінький! Кралі я не бачив!.. А він майже голий, це ж треба!.. Розлігся, либиться на вогонь… Від цього він був весь яскраво-червоний! І хекав так, ніби йому було жарко… Голий до пояса, в одних кальсонах з розпіркою спереду… а ще його накидка-плісе, та сама, магістерська, звисала ззаду до підлоги…

Вогонь яскравий і сильний… тріщав на всю кімнату!.. Цього старого шкарбана було добре видно! Був весь освітлений!.. З його вигляду не скажеш, що йому було нудно… у нього був ковпачок… на членові… А! Падло! Член хитнувся, ковпачок зісковзнув і впав… Він зловив його й знову начепив на голівку… Він зовсім не такий похмурий, як на уроках… Розважається собі наодинці… Розмахує своїм членом, немов більбоке[40]. Великим! Колосальним!

Його ковпачок знову падає… Намагається його вхопити… Промахується, сміється… Він не розізлився… Накидка падає також… Він усе знову піднімає… Відригує, зітхає… Ненадовго залишає свою іграшку вбік… Наливає собі якогось напою… Повільно цмулить… Ага! Ось де віскі! Перед ним на підлозі стоять аж дві пляшки… І ще два сифони… Під рукою… ще й слоїк джему, повний!.. Він запхав туди велику ложку… Підніс до рота… Весь заляпався… жере!.. Потім знову взявся за більбоке… Спорожнив ще одну склянку… Шнурок від накидки випав з рук і заплутався навколо коліщатка крісла… Він потяг за нього, ще більше заплутав… щось крекнув… він був задоволений… Не може вивільнити свої руки… Він виявився зв'язаним… Захихотів, брудний покидьок… Годі!.. Я зліз… Тихцем узяв стілець… Прослизнув у коридор… Ніхто й не ворухнувся… Я стрибнув у постіль!..

Сяк-так дотягли до пасхальних вакацій… Були страшенні обмеження… на їжу… на свічки… на опалення… Протягом останніх тижнів хлопці, ті п'ятеро, що залишилися, не слухали вже нікого… Робили що хотіли… Старий навіть не проводив уроків… Залишався просто в себе… або їхав сам на своєму триколісному велосипеді… на тривалі екскурсії.

З'явилася нова покоївка… Вона протрималася лише тиждень… Хлопчаки були просто нестерпні, їх годі було зносити, вони перевернули догори дриґом усю кухню… Погодинна прислуга заміняла покоївку, але лише вранці. Нора допомагала їй прибирати в кімнатах та мити посуд… Для цього вона одягала рукавички… Ховала своє чудове волосся під вишитою хусткою, з якої робила своєрідний тюрбан…

По обіді я прогулювався з недоумком, тепер я займався ним сам. Нора більше не могла ходити, вони мала готувати їжу… Вона не казала нам, куди йти… Вирішував я сам… Ми гуляли скільки хотіли… Обійшли всі вулиці, набережні, тротуари. Я роззирався, виглядаючи своє дівчисько, з яким хотів зустрітися. Ні її, ні візка ніде в місті більше не було видно… Ні в порту, ні на базарі… ні біля нових казарм… Ніде…

Тяглися тихі години прогулянок. Джонкінд був досить слухняним… Лише не варто було його хвилювати… Його годі було втримати, наприклад, коли нам траплялися військові, фанфари, гучна музика… Навколо Чатема їх було повно… і моряків також… Повертаючись з навчань, вони виводили вигадливі мелодії, якісь войовничі ріґодони[41], Джонкінд від того просто чманів… Він кидався в стрій, як дротик… Він не міг встояти… Це діяло на нього, як футбол… Мелодія манила його за собою!

Полк за кольором і ритмом добре вирізняється на тлі пейзажу… Військові музики були гранатового кольору… вони різко виділялися на тлі неба… та брунатних стін. Ці шотландці грали рішуче, доладно, сильно, м'язисто… Волинки в цих пелехатих мавп звучали доволі кумедно…

Ми йшли за ними до «бараків», до їхніх наметів у полі… По дорозі ми натрапляли на нові села… За Струдом, ще далі… на протилежному березі іншої річки. Ми поверталися попри школу для дівчаток за вокзалом і чекали, поки вони будуть виходити… Нічого не говорили, просто дивилися, вбирали в себе купу різних візій… Потім знову спускалися до Арсеналу, до спеціального майданчика для тренування футболістів… Вони готувалися до змагань на кубок Нельсона. Вони лупили так сильно, що лускали м'ячі…

Ми поверталися якомога пізніше… Я чекав, коли вже зовсім посутеніє, щоб побачити, як запалюють світло на всіх вулицях, тоді я йшов по High Street, тій, що закінчувалася перед сходами, які вели до нас. Часто вже було після восьмої… Старий чекав нас у коридорі, намагався ні про що не думати й читав газету…

Як тільки ми приходили, всі сідали до столу… Подавала Нора… Мерривін більше не розмовляв… Нікому нічого не казав… життя стало по-справжньому спокійне… Джонкінд якраз до супу починав пускати слину. Його не зупиняли. Витирали лише після їжі.

Ніхто з вилупків не повернувся після вакацій. У коледжі Meanwell залишалися лише я та Джонкінд. Наша спальня нагадувала пустелю.

Аби заощадити кошти, вони закрили весь поверх. Меблі зникли, їх збули за безцінь, предмет за предметом, спершу стільці, потім столи, дві шафи й навіть ліжко. Окрім двох наших ліжок. Це була повна самоліквідація… Зате з харчами стало ліпше, жодного порівняння!.. Був джем! Навіть у банках — скільки завгодно… Можна було ще раз взяти пудинг… Щодо їжі — повний достаток, повна метаморфоза… Такого я ще не бачив… Нора робила найтяжчу роботу, але не переставала кокетувати. За столом я бачив її дуже привітною, ба навіть радісною.

Старого майже не було видно, він швидко набивав свого кендюха та їхав кудись на своєму триколісному велосипеді. Усі розмови провадив лише Джонкінд, сам один! «No trouble!» Він вивчив ще одне слово «No fear!» Він дуже цим тішився й радів… Від нього тільки й чути було після кожного ковтка: «Ferdinand! No fear!»