Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

Якби не ця пристрасть до заковтування всього на світі, то хлопак був би не таким уже й жахливим. Він був навіть доволі покладливий. Він зовсім не був огидним, лише вигляд мав якийсь дивний. Без окулярів він на все натикався, оскільки був страшенно короткозорий, у цьому він міг би позмагатися з кротом, йому були потрібні товстезні скельця, справжні кабошони… Очі вилазили в нього з орбіт і здавались більшими, ніж усе обличчя. Він усього боявся, й пані Мерривін заспокоювала його двома словами, завжди тими самими: «No trouble, Jonkind! No trouble!..» Він повторював їх цілими днями, з будь-якого приводу, як папуга. Це була єдина фраза, яку я запам'ятав після кількох місяців у Чатемі… «No trouble, Jonkind!»

* * *

Минуло вже два чи три тижні… Вони дали мені спокій. Вони не збиралися мені надокучати. Вони просто хотіли, щоб я заговорив… щоб трохи підучив англійську. Це було очевидно. Мій батько в листах запитував, чи я докладаю зусиль, чи старанно вчуся?..

Я не піддавався… Я більше не збирався будь з ким заходити в розмову… Мені цілком моїх спогадів… Лемент у домі! Голосіння матері!.. Жодні слова на мене більше не діяли! Хай йому грець! Це не для мене! З мене годі!.. Я ситий по горло сповідями й балаканиною!.. Чого-чого, а цього добра мені було вже досить… Усе це сиділо в мене у печінках, хай би лише спробували… Так би тоді мене тут і бачили… Це якраз те, що треба! У мене з'явилася чудова можливість мовчати, просто унікальна, й я скористаюся нею до кінця… Без сентиментів! Без дурні! Вони хотіли, щоб я клюнув на їхню балаканину… Можливо, так само, як на макарони… Та варто було мені подумати про дім, як мені аж кишки вивертало…

Пан і пані Мерривін уже не знали, до чого вдатися, вони ніяк не могли збагнути, в чому причина такої німоти, такої дивної поведінки… Особливо він домагався моєї уваги за столом… коли розгортав свою серветку… Йому було важливо, щоб я чогось таки навчився. «Hello! Фердінане!» — кликав він мене… Я цим особливо не переймався… «Hallo! Hallo!» — відповідав я, і годі. На цьому все закінчувалося… Починали жерти… Він напружено розглядав мене крізь свої окуляри… В меланхолійному настрої він, напевне, казав собі: «Цей хлопець у нас не приживеться!.. Якщо йому нецікаво, він має поїхати назад!..» Але сказати це вголос він не наважувався… Лише кліпав своїми сонними очицями, тряс підборіддям, схожим на галошу, й здіймав скошені, ще й, окрім усього, різнобарвні брови. Він не міняв свого стилю з давніх часів: бакенбарди й маленькі косметичні вусики з ретельно загостреними кінцями… Він мав досить моложавий вигляд. Багато займався спортом, лазив по горах, навіть ганяв на триколісному велосипеді…

Його дружина була зовсім на нього не схожа, вона навряд чи поступилась би будь-кому в чарівності, маю визнати, що вона справді зачаровувала… Вона глибоко мене хвилювала.

Їдальня на першому поверсі з її оздобленням справляла гнітюче враження. Стіни ледь не до стелі були пофарбовані брунатним кольором. Вікна виходили в глухий кут. Коли вона вперше зайшла з Джонкіндом до цієї кімнати… неможливо передати, якою гарною вона мені здалася… Враження було приголомшливе… Я дивився на неї… не відводячи очей… Я був просто засліплений… Потім я знову занурився в процес поглинання їжі… Її звали Нора… Нора Мерривін…

Перед початком і після столування всі ставали навколішки, аби старий міг прочитати молитву… Він брався детально коментувати Біблію, а хлопчаки длубалися в носах і крутилися навсібіч…

Джонкінд не бажав стояти, а намагався проковтнути дверну ручку, що була якраз на рівні його рота. Старий повністю поринав у молитву, він полюбляв щось там бубніти… й бурчав добрі чверть години, так щоразу завершувалося столування… Врешті після слів: «ever and ever!» Bci вставали.

Стіни були вифарбувані в брунатний колір лише до середини, решту було побілено. На них висіли гравюри з біблійної історії… Йов з костуром, у лахмітті брів через пустелю… А ще Ноїв ковчег, увесь залитий водою, загублений серед хвиль та паруючих безодень… Достоту як на тому пагорбі в Рочестері. І дах такий самий. Та я переконаний, що тут траплялися й сильніші урагани… Від них могли вилетіти навіть подвійні шибки… Потім наставало затишшя, час туманів… Усе ставало чарівним… Нагадувало інший світ… У саду нічого не було видно за два кроки… Існувала лише одна велетенська хмара, вона тихо запливала до кімнати, огортала все навкруг, поступово проникала в кожну шпару, в класну кімнату, до хлопчаків…

Звуки міста, порту долинали нагору й заповнювали все відгомоном… Особливо шум річки знизу… Здавалося, що буксир прибуває прямо в сад… За будинком було чути його гудок… Потім він знову віддалявся… Знову повертався в долину… Гудки залізниці зміїсто обвивали хмари в небі… Справжнє царство привидів… Та довго тут залишатися було неможливо… Можна було впасти зі скелі…

* * *

Поки промовляли молитву, я відчував небезпечні поривання… Стоячи навколішки, я майже торкався її, Нори. Дихав їй у шию, у волосся. Мене переповнювало нездоланне бажання… Я був на межі, заледве втримувався від того, щоб не накоїти дурниць… Цікаво, що б вона сказала, якби я таки наважився?.. Увечері в дортуарі я дрочив, думаючи про неї, зовсім пізно, коли вже всі спали, а вранці в мене все ще стояв.

Її руки були дивовижні, витончені, рожеві, світлі, ніжні, так само ніжні, як її обличчя, дивитися на них було справжнім маленьким святом. Та найбільше мене хвилювала й заторкувала до глибини душі особлива чарівність, що народжувалася на її обличчі, коли вона говорила… Її ніздрі ледь помітно тремтіли, щоки й губи закруглювалися… Я просто чманів від цього… То було справжнє чарівництво… Це так мене хвилювало… Що в мене іскри сипалися з очей, я не міг поворухнутися… Найменша усмішка збурювала хвилі магії… Я вже не наважувався на неї дивитися. Втуплювався у власну тарілку. Її волосся, коли вона проходила повз камін, також переливалося й вигравало… Хай йому грець! Безперечно, вона була справжнісінькою феєю!.. І мені найбільше в світі хотілося вкусити її за кутик рота.

До мене вона була так само люб'язна, як і до недоумка, перекладала мені кожне слово, все, що мовилося за столом, усі розмови цих шмаркачів… Вона все пояснювала мені французькою й промовляла дуже повільно… Вона виконувала подвійну роботу… Її старий, знай, кліпав собі за окулярами… Він більше не цвірінькав, як пташка, а задовольнявся тим, що з усім погоджувався… «Yes, Ferdinand! Yes» — підбадьорював він, припрошуючи до їжі… Він розважався тим, що ретельно длубався в зубах, потім у вухах, бавився вставною щелепою, то виймаючи, то знову вставляючи її, й чекав, коли хлопчаки закінчать і можна буде перейти до молитви.

Коли всі підвелися, пані Мерривін, перш ніж піти в класну кімнату, робила слабку спробу зацікавити мене якою-небудь річчю… «The table, стіл, ну, Фердінане!..» Я намагався не повестися на її чари. Нічого не відповідав. Пропускав її вперед… І зачаровано дивився на її стегна. У неї був чудовий задок, не лише миле личко… міцна, акуратна дупка, не велика й не маленька, туго обтягнута спідницею, м'язиста, феєрична… Божественно, цілком у моєму смаку… Цю лялечку я був ладен проковтнути, просто зжерти, їй-бо… Та мої поривання я тримав у собі. Інших вилупків у цьому закладі я цурався, як чуми. Банда шмаркачів, малих забіяк, сварливих, навіжених, дурних. Я вже втратив смак до дитячих забав… і вони не викликали в мене нічого, крім відрази… ці пацани зі своїм мавпуванням… Я вже вийшов з того віку, коли все це спокійно зносиш. Школа здавалася мені просто нестерпною… Все, що вони виробляли, всі їхні балачки… Це було просто неможливо слухати… Особливо на тлі того, що нас чекало… адже з нами швидко розберуться, як тільки ми звідси вийдемо… Якби я захотів, то трьох моїх слів, трьох жестів вистачило б, щоб розпалити цих показушних бовдурів. І від них би нічого не залишилося. Від одного вигляду того, як вони грають в cricket, у мені прокидалась ненависть… Спершу вони підстерігали мене по кутках, певна річ, щоб подражнити… Гадали, що я все-таки заговорю… Збиралися в групу чоловік з десять і курили цигарки… А я вдавав, що нічого не помічаю, чекав, коли вони підійдуть ближче. Й тоді я кидався на них з кулаками, копав по гомілці… Як у тісто! А стук, як від кеглів! Вони довго обмацували всі свої кістки… Після цього вони поводилися пристойніше… Ставали тихими, ввічливими… Часом намагалися стежити за мною… Але коли я завалив двох чи трьох… Узяли це до уваги…

Я справді був найсильнішим і, можливо, найозлобленішим… Французькі й англійські шмаркачі — однакова наволоч… Їх треба ставити на місце при першому ж знайомстві… Не можна розслаблятися ні на секунду, це треба робити зразу або ніколи! Бити! Добряче! А то вам сядуть на голову!.. Й тоді пиши пропало, гаплик. Якщо ви проґавите нагоду, тоді вам залишиться лише всиратися від страху! Якби я говорив з ними, то обов'язково пояснив би їм, що таке справжній «business»!.. Чим насправді є життя, навчання… Я б їх швидко напоумив, цих сцикунів! Вони ще нічого не знали, дітвора… Не мали зеленого поняття… Знали лише футбол… та роздивлятися свій член… а цього замало…

* * *

Заняття тривали недовго, уроки були лише вранці… Усі предмети, релігія, різні види спорту викладав пан Мерривін, він брав на себе все, він був один, він не мав інших викладачів.

Удосвіта в сандалях та в халаті він приходив нас будити. Він уже пахкав своєю маленькою глиняною люлькою. Тряс над ліжками своїм довгим ціпком, часом вдаряв, але завжди несильно. «Hello, boys! Hello, boys!» — вигукував він своїм бабським голосом. Усі йшли за ним до ванної кімнати. Там було кілька кранів, якими намагалися користуватися якомога рідше. Було надто холодно, щоб митися. А дощ не вгавав. Починаючи з грудня він перетворився на справжню повінь. Не було видно ні міста, ні порту, ні річки вдалині… Суцільний туман, велетенська вата… Часом дощі розчиняли навіть його, спершу ще було видно вогні, а потім і вони зникали. Іноді долунали гудки, позивні суден, шум починався на світанку… Скреготіла лебідка, вздовж набережної рухався куценький потяг, задихаючись і попискуючи…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 57. Приємного читання.