Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

Там були скелі… Далеко внизу ряхтіла вода…

З темряви лунають голоси, з'являється ціла вервечка чоловіків зі смолоскипами, я пізнаю їх, це «менестрелі», розмальовані під негрів. Вони також підіймаються з порту… Штовхають у тумані свій візок. Ледве пхають. У них такі важезні причандали, які ще й постійно розсипаються… Якісь інструменти розгойдуються туди-сюди й деренчать… Помітивши нас, вони заговорюють із моєю дівулею… Зупиняються, розсідаються, починають сперечатися й складають увесь свій мотлох на краю лавки. Не можуть перерахувати, чи все на місці… Надто втомилися… По черзі вмивають обличчя в струмку якраз поперед нас. Й повертаються такі бліді у тьмяному передранішньому світлі, що нагадують мерців… На мить закинувши голови, вони знову схиляються й сідають на рінь… Щось там жартують з моєю кралечкою… Врешті всі починають збиратися. Рушаємо разом… Вони штовхають свій візок, тягнуть свої манатки, аби нарешті вилізти нагору. Мені йти вже не довго! Вони не хочуть розлучатися… «Meanwell College» уже за деревами, за рогом, ще один узвіз, і сад…

Світає… До хвіртки ми підходимо вже друзями. Спершу було важко розгледіти номер. Двічі-тричі довелося чиркати сірником… Нарешті!.. Дівчисько почало пхикати. Час було розлучатися!.. Я знаками дав їй зрозуміти, щоб вона тут не залишалася… йшла далі… йшла разом зі своїми приятелями… Що я обов'язково знову з нею побачуся… внизу… в порту… згодом… принагідно… Я пристрасно жестикулював. Я таки справді до неї прив'язався. Я навіть віддав їй свою ковдру, аби вона повірила… що я прийду за нею… Вона заледве могла мене зрозуміти… Я вже не знав, що б іще такого зробити… Вона обнімала мене дедалі міцніше… «Менестрелі» вмирали зі сміху, дивлячись на нашу пантоміму… Вони пародіювали наші поцілунки…

Маленьку вузьку вуличку продувало крижаним вітром… Ми вже геть виснажилися… Я ледве тримався на ногах… Наші ніжності були справді дуже кумедними… Всі вже хотіли з цим якось покінчити, це вже ставало повним ідіотизмом… ще й о такій порі… Врешті вона наважилася… Не хотіла залишатися сама й побігла вслід за комедіантами… Разом вони рушили за візком з їхніми інструментами та барабаном у величезному ящику… Дівчисько махало мені на прощання своїм ліхтариком… Нарешті вони зникли… За поворотом алеї…

Я поглянув на табличку перед дверима, в які мав увійти… Там справді було написано: «Meanwell College», ще й під цими червоними літерами: «Директор Ж. П. Мерривін». Усе сходилося, я не помилився. Я припідняв молоточок: «Цок! Цок!» Спершу ніхто не відгукнувся… Тиша… Врешті в будинку почувся якийсь порух… Я помітив, як на сходах замиготіло світло… Пробивалося крізь штори… Це викликало в мене незрозумілу відразу… Раптом мені закортіло втекти… Побігти слідом за тим дівчиськом… Наздогнати волоцюг… Ніколи не повертатись до коледжу… Я вже було розвернувся… Аж тут бац! Я ледь не наскочив на чоловічка… маленького, згорбленого, в халаті… Він випростався. Витріщився на мене… й чекав пояснень… Очевидно, це й був господар… Він виглядав схвильованим… Мав бакенбарди… руді… але вже з сивиною… На очі спадав маленький чубчик. Він невпинно повторював моє ім'я. Він вийшов до мене із саду… Це була несподіванка! Дивні манери!.. Напевне, він остерігався злодіїв… Прикриваючи свічку, він спантеличено стояв переді мною… Для бесід на вулиці було холоднувато. Він заледве підбирав потрібні слова, вітер задув його недогарок:

— Фердінане! Я… маю… вам сказати… доброго дня… Радий… що ви тут… але… ви… дуже спізнилися… що з вами трапилось?

— Абсолютно нічого… — відповів я.

Він не став наполягати й задріботів поперед мене… Нарешті він відчинив двері… Вставив ключа у замкову шпарину й ніяк не міг його витягти, так він квапився. Коли ми увійшли, він показав на мигах, аби я зачекав, посидів тут на своїй валізі… поки він прибере нагорі. На сходах він раптом щось згадав, перехилився через поручні й тицьнув у мене пальцем:

— Завтра, Фердінане! Завтра… я говоритиму з вами тільки англійською! Га! What?.. — він уже наперед розсміявся, подумавши про це… — Зачекайте трохи на мене! Wait! Один момент! Га! Бачите! Вже! Фердінане! Вже…

Він клеїв дурня…

* * *

Безкінечно довго він порпався в шухлядах, відчиняв і зачиняв двері, пересував якісь скрині. Я вже казав собі: «Він надто старається! Врешті я засну!..» Й чекав далі… В глибині коридору я бачив, як пурхає нічний метелик.

Коли очі трохи призвичаїлися до темряви, я помітив великий годинник… здоровенний настінний дзиґар… справді чудовий… а на мідному циферблаті крихітний фрегат невпинно витанцьовував секунди… тік! так!.. тік! так!.. Так і плив собі далі… навіваючи на мене дрімоту…

Старий і далі щось там вовтузився… Боровся з якимись речами… Пускав воду… Говорив з якоюсь жінкою… Врешті він знову спустився… Він попрацював на славу!.. Вмитий, поголений, повністю причепурений… ще й намагався тримати стиль!.. Щось на кшталт адвоката… за ним розвівалася чорна накидка… спадала з його плечей… складки… брижі… а на маківці красувалася шапчина з китичкою… Гадаю, все це було потрібно для того, щоб гідно мене зустріти. Він вочевидь хотів справити на мене враження… Жестом запросив… Я підвівся… похитуючись… Направду, я вже ледве тримався на ногах… Він намагався добирати відповідні фрази щодо моєї подорожі… Чи зразу я його знайшов… Я нічого не відповідав… Тільки йшов за ним слідом… Спершу через салон… попри фортепіано… Потім через пральню, ванну… кухню… І ось він відчиняє ще одні двері… І що я бачу… Постіль!.. Я навіть не чекав на запрошення!.. Кинувся на неї!.. Розлігся просто у верхньому одязі!.. Раптом цей малий краб оскаженів і кинувся до мене… Це на нього було геть не схоже. Став страшенно збудженим!.. Підстрибував!.. Метушився навколо ліжка!.. Він далебі не чекав такого!.. Схопив мене за черевики… Й спробував стягти…

— Черевики! Черевики! Boots! Boots! — репетував він, усе більше розпалюючись!.. Він став просто жахливим! Я забруднив його гарне ліжко… ще й покривало з квітами! Від цього йому стало зовсім зле, в нього почався напад епілепсії! «Ану відчепися! Щоб ти провалився, засранець!» — послав я його подумки… Він навіть намагався битися… Гасав по коридорах… Кликав на підмогу!.. Якби він мене лише торкнув, я не знаю, що зробив би з ним!.. Я б тоді схопився й влаштував йому добрячу прочуханку, цьому блазневі! Просто зараз!.. Я вже налаштувався!.. Наважився!.. Він був худорлявий і миршавий! Усе ще напосідав на мене зі своїми дурницями!.. Я би вивернув його, як рукавичку! Але менше з тим!.. Незважаючи на те, що він і далі розпинався, я заснув.

* * *

Годі було й уявити собі щось краще за «Meanwell College» щодо повітря і краєвиду. Місцевість була просто чудова… Із саду і навіть з вікон класної кімнати відкривався чудовий краєвид. У ясні дні було видно все довкола, панораму річки й міста, порт і доки, що громадилися біля самої води… Колії залізниць… кораблі, що відпливають… і виринають знову й знов… за пагорбом, за луками, прямуючи до моря… за Чатем… Це створювало неперевершене враження… Щоправда, коли я приїхав, був страшенний холод, а оскільки все це розташовувалося нагорі, на відкритій скелі, утримати тепло тут було практично неможливо… Вітер бився прямо об будинок… Усі зливи, всі урагани наштовхувалися на цей пагорб… У кімнатах завивав протяг, двері грюкали день і ніч. Ми жили серед справжнього смерчу. Під час бурі хлопчаки кричали, як кричать глухим, ніхто нічого не чув… Сам Господь Бог був тут безсилий! Усе це мало або провалитися крізь землю, або розвалитися. Дерева гнулися та так і залишалися зігнутими, всі галявини були завалені поламаним гіллям. Зі сказаного вже все зрозуміло… У такому суворому кліматі, серед спустошення розгоряється дикий апетит… Хлопчики стають тілистими, справжніми здорованями! Якщо, звичайно, харчів вистачає! Тільки в «Meanwell College» з цим було кепсько!.. Як то зазвичай і буває. У проспекті добряче перебільшували. За столом разом зі мною було чотирнадцять чоловік! Та ще господар з господинею… Щонайменше вісім зайвих ротів! Судячи з їдла, його подужали б і шестеро! Особливо в ті дні, коли такий сильний вітер… А рагу було як кіт наплакав!

У хлопчачому гурті я був набільшим і найголоднішим. Я був якраз у кінцевій фазі росту. До кінця місяця я став майже вдвічі вищим. Шалена сила стихій розбурхала справжню революцію в моїх легенях і тілі. Через те, що я все пожирав і вилизував тарілки, не чекаючи на запрошення, я становив за столом серйозну небезпеку. Хлопчаки зиркали на мою ложку й кидали на мене люті погляди, ми були в стані війни, це очевидно… Та мені було байдуже, я ні з ким не розмовляв… Якби мені хтось щось сказав, я, напевне, взяв би ще більше макаронів, такий я був голодний… Коледж, в якому б їли від пуза, неминуче мав би скоро закритися… Тут весь час треба було пильнувати! Я кидався на вівсянку, я був безпощадний… Я зловживав своєю пожадливістю, з джемом було ще гірше… На чотирьох хлопців було розраховане одне маленьке блюдечко, яке я заковтував сам… воно просто зникало, його не встигали угледіти… Інші могли хрипіти від злости, я, певна річ, на це не відповідав… Чай кожен наливав сам собі, він зігрівав, заспокоював, ця приємна запашна рідина ще більше збуджує апетит. Коли негода затягувалася й пагорб трусило протягом кількох днів, я залазив у цукерницю ложкою й навіть повними пригорщами, цей жовтуватий цукор-кандіс мене втішав.

За столом пан Мерривін сідав просто перед великою тацею, він усе роздавав сам… Він намагався змусити мене заговорити… Але йому це не вдалося… Говорити зі мною!.. Кожна спроба викликала в мене лють!.. Я був неслухом… Лише його вродлива дружина, яка мене вже трохи причарувала, можливо, могла б мене розговорити. Я сидів поряд із нею… Вона справді була чарівна. Саме так! Обличчя, усмішка, руки, кожен рух — просто все. Вона весь час займалася годуванням малого Джонкінда, особливої «відсталої» дитини. Після кожної чи майже кожної ложки вона мала допомагати йому, підбадьорювати, витирати рот. То була нелегка робота.

Батьки цього кретина залишилися в Індії, вони його навіть не навідували. Від такого недоумка можна було чекати чого завгодно, особливо під час їжі: він заковтував усе, що було на столі — ложечки, кільця від серветок, перечницю, пляшечки з олією й оцтом і навіть ножі… Заковтувати все, що бачиш, — то була його пристрасть… Коли він з'являвся, рот його вже був роззявлений, розтягнутий, як у справжньої змії. Він засмоктував найменші предмети, обслинював їх. При цьому він завивав і пускав піну. Пані Мерривін, завжди така вишукана, причепурена, все в нього відбирала. Й ніколи жодного різкого слова…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 56. Приємного читання.