Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Окрім моїх молитов, я випробував ще й інше… Лукавий дух злягання дерся по всіх стежках, ховався за кожним кущем… Ми влаштовували довжелезні прогулянки з ідіотом і кралечкою, я обійшов усі села Рочестера…

Ми знали всі долини, всі дороги й мости. Я часто дивився на небо, аби відволіктися. Під час припливів воно міняло колір… У годину затишшя на землі на небокраї з'являлися зовсім рожеві хмарки… а потім поля ставали блакитними…

Місто було розташоване так, що дахи будинків ніби перекочувалися берегом річки, здавалося, ніби це лавина, якісь тварини… величезне чорне стадо, що збилося докупи в тумані й спускається з села… Все це парувало в жовтому й бузковому серпанку…

Даремно обирала вона манівці й робила довгі зупинки, це не надихало мене на зізнання… навіть коли прогулянки тривали годинами, навіть коли ми поверталися додому маленькими вуличками… Якось пізньої пори, коли вечір переходив у ніч, на мосту через Струд… ми просто дивилися на річку… на чорториї попід арками мосту… вдалині було чути відлуння дзвонів… ген-ген… із сіл… Тоді вона взяла мене за руку й поцілувала її… Я був дуже схвильований і не забирав руки… Я навіть не поворухнувся… Ніхто не міг бачити… Я нічого не сказав, стояв, не рухаючись… Вона ні про що не здогадалася… Головне, що я вистояв… Що дорожче це мені давалося, то сильнішим я ставав… Вона не одержить мене, вампірка! Навіть якби вона була в тисячу разів кльовіша! Почнімо з того, що вона спала з іншим, з тим куцим макакою! Що людина молодша, то огиднішими виглядають для неї старигани, які трахаються… Якби я заговорив з нею, то спробував би дізнатися, чому він? Чому саме він, такий потворний? Тут була якась невідповідність!.. Можливо, я трохи ревнував?.. Безперечно! Та й справді, на це неможливо було спокійно дивитися… а ще ці його куценькі ручки, що теліпалися, як кукси… без сенсу… без упину… Він так розмахував ними, що здавалося, їх у нього з десяток… Варто було на нього подивитися, як тебе аж пересмикувало… Він неугавно то поклацував пальцями, то поплескував руками, то знову брався крутити ними, то схрещував їх… на секунду… Потім — фррр! І знову те саме… справжнісінька «бімба»… що за поріддя… що за сіпання… що за сомнамбула… що за півень…

Вона, навпаки, випромінювала гармонію, всі її рухи були вишукані… Це були справжні чари, марево… Коли вона проходила з однієї кімнати в іншу, в душі немов утворювалась порожнеча, смуток опускався на поверх нижче… Вона могла би бути стурбованішою, частіше виказувати свій поганий настрій. У перші місяці я завжди бачив її задоволеною, вона була терплячою, невтомною з цими гівнюками та ідіотом… Вони далеко не завжди були кумедними, це залежало від ситуації… з її вродою вона легко могла б вийти заміж за якого-небудь Креза… її, мабуть, було зачаровано… можливо, вона дала обітницю. А він, точно, був небагатий! Ця обставина не давала мені спокою, я постійно думав про це…

З недоумком Нора мала безліч клопотів, від яких під вечір можна було впасти без сил… Витирати йому шмарклі, водити його в туалет, щомиті утримувати його, щоб він не потрапив під машини, не зжер, не проковтнув казна-що — це було пекельною роботою…

Вона ніколи не квапилася… Якщо погода була не зовсім мерзенною, ми почали повертатися ще пізніше, прогулюючись селом та вздовж берега річки… Під час прогулянки Джонкінд менше пускав слину, ніж удома, де постійно тягав різні предмети й цупив сірники… Варто було на якусь мить залишити його самого, як він підпалював штори… Без жодного лихого наміру, бо він одразу біг нас попередити… Він показував нам, які гарні маленькі язички полум'я…

Місцеві крамарі добре нас знали, оскільки часто бачили, як ми проходимо попри них… Це були grocers… так називалися ці заклади, щось на кшталт бакалійної крамнички… Я таки вивчив цю назву… Вони вибудовували у вітринах хиткі гори з яблук і буряків, а на нескінченних прилавках — справжні поля шпинату… Все громадилося аж до самої стелі… від крамниці до крамниці… цвітна капуста, маргарин, артишоки… Джонкінд був просто щасливий, коли бачив усе це. Він стрибав на гарбуз і впивався в нього зубами, як кінь…

Мене постачальники також вважали прибацнутим… Вони запитували про мене у Нори… подавали їй знаки, коли я стояв до них спиною… Крутили пальцем біля голови, ось так… «Better? Better?» — шепотіли вони. «No! No!» — сумно відповідала вона… Мені не було краще, о Господи! Ніколи мені не буде better!.. Такі манери мене сильно дратували!.. жаліють… турбуються…

Під час походів на закупи я завжди звертав увагу на один невеличкий нюанс… і це мене дуже цікавило… Пляшки з віскі… Ми їх брали принаймні одну або дві на тиждень… а часто ще більше — бренді… А от на столі їх я ніколи не бачив!.. ні в салоні!.. ні в склянках!.. ні краплі!.. Ми всі регулярно пили чисту водицю… Куди ж дівалося оте бухло? Хіба в домі був ще хтось? Я в цьому сильно сумнівався! Я був певен, що дехто тут частенько прикладається!.. Розбещений тип, йому, напевне, не холодно!.. Йому навіть узимку нічого боятися ревматизму!.. Ось так!

Потроху стало випогоджуватися, зима відступала… Вона минула в прогулянках, спортивних змаганнях, забігах, у зливах та онанізмі…

Щоб урізноманітнити звичайний харч, я потроху тягав лакітки у крамарів… Вони вважали мене таким невинним, що їм і на гадку не спадало в чомусь мене запідозрити… Я клеїв із себе дурника й зникав… Я грався у хованки з Джонкіндом за прилавками. Й цупив потроху то ковбасу, то яйце, то те, то се, трохи печива, бананів… так, різні дрібниці… Й жодного разу мене не застукали…

У березні знову задощило, небо стало важким, воно діяло на нерви настільки, що до кінця місяця просто тиснуло на нас… Воно висіло на всьому, на будинках, на деревах, спускалося аж до землі… отак ідеш по ньому весь змоклий, йдеш крізь хмари, в тумані, в якому тонуть, мов у болоті, в каші, в якихось уламках… Просто гидота!

Найдалі ми ходили гуляти за Струдом, за лісами й пагорбами стежка вела до великого господарства, де розводили фазанів. Вони не боялися людей і ходили цілими табунами. Вони порпалися, як кури, на широкому лузі біля величезного шматка вугілля, завбільшки з будинок, встановленого ніби монумент… Він височів над околицями… Далі ми ніколи не ходили… Там дорога кінчалася…

Набережні внизу міста були тим місцем, до якого мене дуже вабило, особливо в суботу, але ввечері я не міг вийти сам… Просити Нору про цю приємність не було сенсу, вона й так проходила там доволі часто… Давати такий гак було небезпечно, особливо для Джонкінда, він перечіплявся об канати, разів з десять він ледь не полетів у воду й не втопився… Тож краще було гуляти нагорі у полі, де всі небезпеки видно здалеку: великі собаки, велосипеди…

Якось, просто так, у пошуках пригод, ми вилізли на інший пагорб, який підіймався до 15-го бастіону… по той бік цвинтаря… На бастіоні щодня вправлялися шотландці, вісімнадцятий полк… Ми бачили, як вони воюють, вони робили це всерйоз… Під супровід жахливих звуків волинок і сурм. Вони так переорювали поле, що грузли в ньому щораз глибше… Загрузали аж по шию… Й невдовзі могли повністю зникнути під землею…

Та на цьому наша прогулянка не скінчилася, ми пішли далі через яр… Просто посеред лугів ми побачили справжнє будівництво… Навколо було безліч робітників! Вони споруджували величезний будинок… Ми зазирнули крізь паркан… Там був напис здоровенними літерами… його неважко було прочитати… Це також мав бути коледж… Чудова ділянка… прегарна місцина між лісом і віллами… ще й лужок для занять спортом, принаймні учетверо більший за наш… Доріжки вже прокладено, насипано… на кожному розі були прапорці… помічено ворота… Загалом усе було готове… Судячи з усього, будівництво йтиме без затримок: уже вигнали три поверхи… Компаньйонів явно не бракувало… Назву написали червоними літерами: «The Hopeful Academy»[38] для хлопчиків будь-якого віку. Ну й сюрприз!..

Нора Мерривін не могла прийти до тями… Вона просто завмерла на місці… Врешті ми притьмом кинулися звідтіля. Вона поспішала розповісти про все своєму куцому бовдурові… Їхні справи були мені до одного місця, але я також розумів, що для них це стало справжньою трагедією!.. Жахливий удар!.. Цілісінький день я не бачив ні його, ні її… Яка годувала Джонкінда за столом після всіх пацанів…

Наступного дня Нора була все ще бліда, геть розгублена… зазвичай така люб'язна, така життєрадісна, стримана, вона жестикулювала майже як старий, була як дерев'яна, вона, напевне, не спала, а тепер не могла всидіти на місці, то схоплювалась, то вибігала нагору сходами… то знову спускалася, щоб переговорити з ним… І знову йшла геть…

Старий залишався нерухомим, він навіть не кліпав, сидів як пень, ніби причмелений. Витріщався поперед себе в порожнечу. Не їв, лише пив каву… Заковтував її цілими горнятками, не зупиняючись… Між ковтками він бив себе в праву долоню лівим кулаком ось так, несамовито… Птап! Птап! Ото й усе…