* * *
Я раптово прокинувся від жахливого хрипу парового котла!.. Якийсь корабель ішов уздовж берега… Проти течії… Усі з Армії Порятунку вже кудись поділися… На естраді залишилися самі негри… Вони перекидалися… вистрибували на бруківку… Бузкові поли волочилися по бруду… На їхньому барабані було написано «Ministrels»… Жодної секунди перепочинку… Обертання… Стрибки… Піруети!.. Пронизливе виття сирени перекриває все… Натовп захвилювався… Всі кинулися до парапету, щоб подивитися на швартування. Я примостився на сходах, біля самої води…
Маленькі човники весело підстрибували на вирах у пошуках троса… Посередині здоровенний баркас, величезний, весь мідний, як чайник, вертівся дзиґою… Він був завантажений папером. Це торговельне судно з Індії, воно ледве подужало течію… Воно продовжувало стояти на річці, в темряві… Не поспішало наближатися… Мигаючи своїм зеленим і червоним оком… Нарешті, величезне й таємниче, судно все-таки вткнулось у величезну фашину, що теліпалася біля причалу… Все це захрумтіло, як купа кісток… Ніс у нього, як і раніше, залишався за течією, поскрипуючи в холодній воді… Судно погойдувалось серед бакенів… Як чудовисько на прив'язі… Воно зойкнуло… Забилося й залишилося в повній самотині серед важких вируючих закрутів… усі повернулись на площу… Свято ще не закінчилося… Після дрімоти я відчував себе ліпше… Мені це здавалося чарівним сном… Це був геть інший світ…
Неймовірний!.. Як на кольоровій поштівці… Я раптом подумав, що мене більше ніколи не чіпатимуть… я перетворився на примарний міраж, і мені нічого більше боятися, мене тут ніхто ніколи не знайде… Я купив квиток на карусель, дістав увесь свій дріб’язок. Зробив аж три кола разом з гуляками та військовими… Дерев'яні коники були такі апетитні, зі скляними очицями, що нагадують блакитні цукерочки… Я аж очманів… Мені хотілося крутитися ще… Я боявся, що мої гроші хтось побачить… Відійшов у темряву… Надірвав підкладку та дістав купюру, цілий фунт. Запах печеного привів мене до шлюзу… Пампушки на візку… Ще здалеку я відчув їх…
Не можна сказати, що дівчисько, яке поливало їх соусом, було аж таке вродливе… Їй бракувало двох передніх зубів… Вона постійно хихотіла. На ній був капелюх з тороками, що аж вгинався від маси штучних квітів… Справжній висячий сад… та вуаль з довгих муслінових стрічок, які звисали на її обличчя і які вона манірно піднімала… Вона здавалася зовсім юною через своє вбрання, незвичайне навіть для такої години… та довколишніх… Мене вразив її капелюшок… Я не міг від неї відірватися. Дівча весь час мені усміхалося… їй не було й двадцяти, у неї були маленькі звабливі груди… осина талія… і дупка на мій смак, міцна, м’язиста, гарної форми… Я навіть обійшов навколо, щоб трохи краще її оглянути. Вся її увага була зосереджена на цьому їдлі… Вона не була надто гордою або дикою… Я показав їй свої гроші… І вона дала мені стільки пампушок, що їх вистачило б нагодувати цілу родину. Вона взяла з мене лише маленьку монетку… Ми вочевидь сподобалися одне одному… З моєї валізи вона зрозуміла, що я щойно з поїзда… Вона спробувала мені щось пояснити… Хотіла, щоб я зрозумів… Промовляла дуже повільно. По складах… Тоді я відчув роздратування!.. Замовкаю… У мені знову прокинулася злість… Варто зі мною комусь заговорити, я стаю нестерпним!.. Мені набридла балаканина!.. Годі! У мене з цим свої порахунки!.. Я знаю, до чого це призводить! Краще, ніж будь-хто інший! Вона стає ще ласкавішою, люб'язною, послужливою… Вищир її усмішки викликає в мені огиду!.. Я показую їй, що хочу пройтися по барах… Розважитися!.. Залишаю їй мою валізу та ковдру… Ставлю їх поруч з її столиком… І знову йду тинятися…
Звільнившись від речей, я знову повертаюся до крамниць… валандаюсь уздовж вітрин з їжею… Але я вже обжерся й більше нічого не хочу… Вибило одинадцяту… Повз мене проходять юрби п'яниць… вони заполонили всю еспланаду… вештаються туди-сюди, стукаються об стіни митниці та з криками відходять, розтікаються, розсіюються… Спритні чепурні джинджики з ціпочками самовдоволено заскакують прямо до шинквасу… І сидять там мовчки, ніби заціпеніли, загіпнотизовані механічним шумом «Вальсу кохання»… У мене залишилося ще достатньо монет… Я випив два келихи пива з присмаком квасолі…
Я знову вийшов на вулицю разом з якимось розбишакою та ще одним типом, що затис під пахвою кошеня. Воно нявчало… Рухатися вперед було складно… Тож я повернув до найближчого бару… штовхнув обертові двері… Сів на лавку… біля стіни разом з п'яничками й став чекати, коли захочеться знову… Там було повно баб у кофтах, пір'ї, беретах та канотьє з твердими крисами… Всі вони перемовлялися між собою… гучно гавкали та гарчали у відповідь, як тварини… Тут були собаки, тигри, вовки, блощиці… Вони всі дряпалися…
Крізь скло було видно, як по тротуару пропливають риби… Я чудово їх бачив… Вони йшли повільно… Купалися у хвилях вітрин… Тонули в потоках світла… Розтуляли рот, і звідти виходила пара… Це були макрелі, оселедці… Від них теж тхнуло тванню, медом та їдким димом… від усіх… Ще ковточок пива… Ніяк не підвестися… Так теж непогано… Вони попльовували… насолоджувалися життям, ці нероби… Несподівано весь ряд перекошується, починається бійка, всі обсипають одне одного страшними ударами… Наволоч!..
Піаніно раптом замовкає, виходить господар у фартусі та викидає всіх назовні!.. Я знову опиняюся на вулиці! Відстібую комірець!.. Мені млосно… Зашпортуюся… Насилу розрізняю два ліхтарі. Вони світять ледве-ледве!.. Бачу воду… Знову чую плюскіт… О! я помічаю спуск. І спускаюся сходами… Тримаючись за стіни, дуже обережно… Нахиляюся до хвиль… стаю навколішки… і блюю туди… зі страшенним напруженням…
Відчуваю полегшення… Згори на мене валиться ураган… з шаленою силою… Все, що було з'їдено… Я бачу типа, що перегнувся через поруччя… Ще раз!.. Грудка слизу… Я намагаюся випростатися! Чорт! Більше не можу… Знову сідаю… І вивергаю все просто на себе… Тим гірше!.. Мені заливає очі… Знову гикавка… Уа!.. Я бачу, як танцює вода… біла… чорна… Стає по-справжньому холодно. Весь тремчу, як осиковий листок… Блювати я більше не можу… Лягаю в кутку… Бушприт вітрильника проходить зовсім поруч зі мною… Ледь не зачепив мою макітру… Славні молодці! Ціла ескадра!.. О! Так! Вони з'являються прямо з туману… Налягають на весла… І пристають до набережної… Вітрила приспущено… Я чую, як тупотить стадо. Уздовж складів відлунюють кроки, це прибула зміна на роботу…
Я все ще внизу біля води… Мені стає трохи тепліше… У голові все переплуталося… Я спокійний… Усе гаразд. Я нікому не заподіяв нічого лихого… Судно дещо нагадує тартану[37]… Я розбираюся в кораблях… Підпливають ще й інші… Вони скупчуються… Штовхаються на хвилях… Вода доходить їм до планшира… Вони буквально вгинаються від харчів. Овочів тепер вистачить на всіх… Червона капуста, цибуля, чорна редька, ріпа, складені гірками, цілими купами, все це пливе проти течії, тягнеться вервечкою під вітрилом!.. Миготить у світлі прожекторів… На мить проступає з темряви… Лавірування закінчується… І ті, що зняли свої капелюхи й куртки з альпаки… стають схожими на звичайних конторських службовців… Вони одягаються в люстрину… Як раніше одягалися докери… Вони нагромаджують кошики величезними стосами, які ледь утримують у рівновазі, ті стоси здіймаються високо серед ночі… Повертаються з помідорами, риють собі глибокі тунелі в горах… цвітної капусти… Знову зникають у трюмах… І промелькнувши під ліхтарями, проходять, навантажені артишоками… Буксир більше нікуди не відносить, він застиг під сходами… Щораз нові суденця підходять за товаром…
Дивно, але у мене зуб на зуб не потрапляє. Мені зовсім погано… Марення минуло… В голові прояснюється… Куди я подів свою ковдру? Я згадую про те дівчисько… Переходжу від одного барака до наступного… Нарешті я знаходжу цю крихітку. Здається, вона справді чекала мене. Вона вже все прибрала, всі свої казанки, навіть свою велику виделку, склала все начиння… Була готова йти… їй було приємно, що я повернувся. Вона продала свої пиріжки. І навіть мені показала, що все порожньо… Багато смаженої картоплі… яблука в олії… Залишився лише сирок у неї на тарілці… Вона намазує його ножем на хліб, і ми ділимо цей апетитний бутерброд… Я знову зголоднів. Щоб найкраще мене розглянути, вона піднімає свій серпанок. Вона жестами показує мені, що сердиться за те, що мене довго не було. Вона вже почала ревнувати!.. Вона не хотіла, щоб я допомагав їй тягти візок… Повітка, під яку вона зазвичай ставила свою таратайку, була у місті… Я ніс її ліхтар… Я ще не все встиг розглянути на її капелюсі… А там було на що подивитися, звідти до самої талії звисали різнобарвні прикраси. Величезне павичеве перо було підв'язане у неї під підборіддям до розкішної хустки в бузкових та золотих барвах.
Каструлі ми склали в сараї… Двері замкнули та знову пішли блукати. Тут вона стала горнутися до мене… Їй хотілося серйозно зі мною поговорити… Але я не піддався… Мені хотілося поклеїти дурня. Потім я показав їй адресу… «Meanwell College». Я навмисне зупинився під ліхтарем… Вона, напевно, не вміла читати… Вона продовжувала базікати без упину… І все повторювала мені своє ім'я. Вона тицяла себе пальцем у груди. Гвендолін! Гвендолін! Я чудово все чув, пестив її груди, але не розумів жодного слова… Ніжності, зізнання! Таке знайоме! Як у родині! Спершу цього не помічаєш, але все це вже прогнило й протухло… зараза аж кишить… Така соска не змусить мене витрачати слів. Ну давай, дівульо! Відвали! Вона готова була нести мою валізу! За твоє добре серце, подружко! Не соромся! Вона була міцнішою, ніж я!.. Й у всіх темних закутках чіплялася до мене зі своїми ніжностями. Обіймала мене живосилом… доводилося вириватися… Вулиці були майже порожні… Їй хотілося, щоб я її теж трішки позатискав… полапав… заліз під спідницю… Вона була дуже темпераментна… вимоглива, допитлива… Туман приховував нас… Я мав ще й цілувати її, інакше вона не віддала б моїх речей… вигляд у неї був просто дурнуватий, це мене добивало… Під ліхтарем вона геть знахабніла і залізла мені в штани… член у мене не стояв… Їй хотілося, щоб він устав… Я напружився… Вона просто збожеволіла… Відскочила в туман. Задерла спідницю та пустилася в якийсь дикий танець… Я мимоволі засміявся… Невчасно! Їй хотілося все одразу! Дідько б ухопив! Вона побігла за мною… Вже зі злістю! Схопила мене… Начебто хотіла зжерти! І присмокталася до мене! Ця курва надавала перевагу іноземцям…
Еспланада спорожніла, на іншому боці бродячі акробати згортали свої намети… маленькі візки з цукерками, з варенням… перетинали порожній простір, похитуючись з боку в бік, провалюючись у ямки та вибоїни… їм важко тягти все це… Вони проїхали повз естраду, на якій ще залишалася якась баба, точніше бабця, що збирала свої драпірування… Вона була одягнена як гурія… Їй було незручно в маскарадному костюмі… Згортала свої східні килими… афіші, написані від руки… Страшенно позіхала, вивертаючи щелепу… «Уа! Уа!» — лунало серед ночі. Ми підійшли. Перервали її заняття. Ці курви були знайомі… Почали щось патякати… Вони, напевне, приятельки… Взялися разом збирати речі. Я зацікавив їх обох… Ця Фатьма знаком запросила мене підійти, зайти в її шатро. Я не міг відмовитися, в іншої були мої речі… Баба схопила мою руку й стала розглядати долоню… Зовсім близько, при світлі лампи. Вона почала накреслювати мені лінії… Я добряче влип! Їм цікаве моє майбутнє!.. Їм хочеться все знати, цим лярвам! Хоч з ними й відмовляються говорити!.. Біс із ними, мені цілком зручно на купі подушок… До того ж тут не так холодно, як назовні… Я відключився… А вона собі продовжувала чаклувати… Мій випадок їх зацікавив… Східна жінка пожвавішала… Вона складала мій гороскоп… супила брови… Очевидно, в мене важка доля… А я дозволяв робити із собою все що завгодно… Це було не так уже й неприємно. По-перше, у мене на гадці було зовсім інше! Я трохи обдивився, як було влаштоване їхнє шатро… Воно було все розмальоване зірками, а згори ще комети та вишиті місяці. Було вже надто пізно, щоб збуджуватися, хай йому трясця! Я нічого не розумів з їхніх балачок… Було вже близько другої години!.. Вони й не думали зупинятися й далі правили теревені… Тепер вони сперечалися з приводу маленьких борозенок… Це були на диво допитливі натури… Я постійно мав брудні руки, що значно полегшувало їхнє завдання. І ноги теж… Я б із задоволенням заснув… Нарешті вони закінчили… На чомусь зійшлися. Моя подружка заплатила старій зі своєї кишені дві монети, я бачив… Та розклала також і карти… А потім з майбутнім було покінчено… Ми знову пройшли під запиналом. Бабця знову видерлася на свої лаштунки та взялася поратись з драпіруванням.
Моя покровителька, Гвендолін, з цього моменту дивилася на мене по-іншому… Я став для неї іншою людиною… Вона навіть пестила мене тепер інакше… Напевне, у мене була досить мерзенна доля… І за картами, і за лініями вона, здається, виходила однаково паскудною!..
Мене так хилило на сон, що я був ладен звалитися на місці, але було надто прохолодно. Ще треба було пройти через дебаркадер… Навколо справді не було ні душі, крім маленького песика, що якийсь час біг за нами. Потім він утік до бараків. Ми зайшли в якийсь сховок на рівні води, хвилькі плюскотіли об стіну… Якесь клацання, ніби язиком… удари весел… та хукання хлопців, що виходили у відкрите морі.
Моя кухарочка тягла мене, гадаю, їй кортіло, аби я пішов до неї… Я охоче ліг би на мішки, навалені у величезну купу, що здіймалася до самих балок… Це захищало від вітру… Вона на мигах показала мені, що у неї є справжня кімната зі справжньою постіллю… це не надто вабило… Я зробив заперечний жест… У мене була адреса, куди я хотів дістатися… «Meanwell College»… Краще було б вирушити до школи, ніж трахати цю Гвендолін. Не тому, що вона була якась особливо потворна, вона мала своєрідний шарм, була наділена навіть певною елегантністю… У неї задок був нівроку, м'язисті стегна і дуже приємні форми… Пика мерзенна, але було темно. Ми цілком могли б зайнятися справою, трохи розважитися… Але тільки виспавшись!.. Я почувався дуже втомленим!.. До того ж це було неможливо!.. У мені розливалася жовч! Варто було мені про це подумати, як у мене пропадало будь-яке бажання… Про можливе віроломство! Варто лише дозволити себе втягти!.. Підлість! ну і курва! А моя мати! Ох! бідолашна жінка! а Ґорлож! Меон! виклики до суду! кран на кухні! Лавлонґ! Малий Андре! ціла купа лайна! Так! Лайна!.. У мене набралася вже ціла купа, яка смерділа! Величезна! Паруюча, в канаві!.. Даруйте! Не хочеться, щоб знову кидонули!
Ця мальвіна, моя кухарочка, така безневинна, турботлива, я б їй влаштував непогану прочуханку, таку, якої вона ніколи ще не отримувала! Вона забула б, як її звати. Якби я почувався при силі!.. Я провчив би її… А так вона, мабуть, сама мені задала б! Так вона виглядала, грудна клітка, як у атлета, вона б мене підкинула, як млинець, якби я лише пікнув!.. Я тільки про це й думав, проходячи вузькими вуличками, поки вона зі мною кокетувала… У неї був кулак, як у роботяги, ще й безцеремонність та нахабство. Мною вже всі попихували. Годі…
Нарешті я знову видобув свою адресу. Все-таки треба було її знайти. Оскільки вона не вміла читати, ми стали шукати поліцейського. Двічі або тричі ми помилково натикалися на фонтани, що манячили в тумані на перехрестях… Щоб хоч когось знайти, треба було обійти цілий світ… Шукали біля одного доку, біля іншого. Облазили всі закутки та переходи… Незважаючи на знемогу, ми і далі веселилися… Вона підтримувала мене з моєю валізою… У неї справді був гарний настрій. Вона розтріпала весь свій шиньйон… Я смикав її за пасма. Це теж її смішило. Бродячий собака вчепився за нами… Нарешті на спуску, біля будки, ми помітили світло… Поліцейський сидів навпочіпки, побачивши нас, схопився. На ньому було принаймні три плащі, одягнуті один поверх іншого. Він довго відкашлювався… Виринувши з туману, він обтрушувався та чепурився, як качка. Запалив свою люльку… Поспівчував нам. Він зміг прочитати мою адресу. І показав кудись угору, десь на край ночі, туди, де був «Meanwell College», на пагорбі, за вервечкою ліхтарів, що підіймалися до нього зиґзаґами… Він повернувся у свою будку, заледве протиснувшись у двері всією своєю масою.
Дізнавшись дорогу, ми перестали поспішати… Нам треба було вилізти на гору, дуже довгий підйом!.. Пригода ще не закінчилася!.. Ми дерлися вгору зовсім повільно, вона не хотіла, щоб я стомлювався… Вона була така запопадлива. Більше не наважувалася мені набридати… Тільки боязко цілувала мене, коли ми зупинялися перепочити. Під ліхтарями вона показувала жестами, що я саме на її смак… Що вона для мене ладна на все… Приблизно на середині підйому ми сіли на скелю, звідти було добре видно, як над річкою пливуть пасма туману, прямуючи в порожнечу. На спокійній воді за ними ховалися маленькі кораблі. Їхніх вогнів уже не було видно… Потім пробилося місячне світло, а згодом хмари знову закрили все… Дівчисько все жестикулювало… Чи не хочу я ще попоїсти? Вона готова була сходити принести, очевидно, від щирого серця… Незважаючи на сильну втому, я все ж запитував себе, чи вистачило б у мене сил скинути її у виярок сильним ударом кулака під дих? Га?..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 55. Приємного читання.