Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

У дортуарі всі далі дрочили… смоктали… Мене дуже інтриґувала Нора… Але я міг лише робити припущення…

Із січня до лютого був жахливий холод і такий густий туман, що можна було ледве знайти дорогу, коли ми поверталися із занять спортом… Орієнтувалися навпомацки.

Старий дав мені спокій, більше не чіплявся до мене. Він збагнув мою натуру… Сподівався на мій здоровий глузд… Що я почну вчитися пізніше, з часом… Та мене це не цікавило… Мені ставало млосно від думки, що незабаром доведеться повертатись у Пасаж. Мною тіпало від думки про це ще за три місяці наперед. Варто було лише подумати. Як мене кидало в жар… Хай йому біс! Знову доведеться говорити.

У фізичному плані я не мав на що нарікати, тут у мене був поступ. Я ще більше зміцнів… Мені все чудово пасувало: суворий клімат, низька температура… Від цього я став ще дужчим, якби ми краще харчувалися, я став би здоровим, як атлет… Я тоді повалив би будь-кого.

Тим часом минуло ще два тижні… Я мовчав уже чотири місяці. Тоді Мерривін раптом ніби перелякався… Якось по обіді, коли ми повернулися із занять спортом, я побачив, як він схопив аркуш паперу й почав строчити листа моєму батькові… Ідіот… Ох! Дурна ідея!.. Невдовзі поштар приніс мені одразу три листи, дуже розлогі, які видалися мені надзвичайно гидкими… переповненими тисячами погроз, жахливих проклять, образ грецькою мовою і латиною, категоричними вимогами… докорами, різними анафемами, незліченною кількістю лайок… Він розцінював мою поведінку як диявольську! Апокаліптичну!.. Мене було знищено!.. Він вислав мені ультиматум: я мав негайно заглибитися у вивчення англійської мови, в ім'я найсуворіших принципів, найжахливіших жертв… тисячі поневірянь, жахливих тривалих страждань, і все лише заради мого порятунку! Цей старий йолоп Мерривін виглядав жалюгідним, страшенно зніченим, дуже схвильованим через те, що спровокував увесь цей потік… Ось тобі й маєш! Тепер усі греблі було прорвано… Рятуйся, хто може, й квит!.. Мою огиду годі було виразити словами, коли я побачив на столі всю цю гидоту мого батечка, все чорним по білому… У письмовому вигляді все було ще огиднішим…

Він таки був останньою сволотою, цей придурок Мерривін! Ще гидкіший, ніж усі хлопчиська разом узяті! Та ще й тупіший і впертіший… Я був певен, що цей тип у своїх окулярах таки накличе на мене біду.

Якби він і надалі був тихим і спокійним, я залишився б на шість місяців, як і було домовлено… А тепер, коли він усе зіпсував, рахунок пішов на тижні… Я сховався у своєму мовчанні. Він мене страшенно дратував… Якщо я поїду, йому ж гірше… Для його закладу це була халепа! Він сам цього бажав, сам спровокував! Справи в «Meanwell College» були кепські… Навіть зі мною спортивна команда була неповною. Він не дотягне до кінця року.

Після Різдвяних вакацій четверо не повернулися… Команда коледжу вже не могла грати в «football», навіть якщо випустити на поле Джонкінда… Коледж дихав на ладан… Залишалося вісім шмаркачів… Він поступово йшов до банкрутства… «Пітвіти» ставали дедалі зухвалішими, навіть при тому, що були легші за пір'їну й удвічі менше їли… Всі їхали геть… Вони вже не боялися поразки… Коледж ледве тримався… Футболу вже не було, це занепад!.. Старий від цього пудив у штани!.. Він ще докладав певних зусиль. Запитував мене французькою… чи хочу я йому щось сказати, поскаржитися… Чи мене не ображають інші хлопці?.. Цього лише бракувало! Чи не дуже мокрі в мене черевики?.. Може, для мене треба готувати окремо?.. Я був не проти, але перед Норою мені було соромно вдавати пестунчика й ідіота… Насправді самолюбство важливіше… Якщо вже вирішив, то треба триматися… Мірою того як вони втрачали учнів, я ставав дедалі необхіднішим… Мені постійно йшли назустріч… усміхалися до мене… із запопадливістю… Пацани також старалися щосили… Малий Джек, той, що вечорами вдавав собаку, приносив мені цукерки… й навіть листочки крес-салату, крихітні… з присмаком гірчиці… жорсткі, як щетина… вони стирчали із пліснявих ящиків на підвіконнях…

Старий переконав їх всіляко мені догоджати… Аби втримати мене принаймні до Пасхи… це була справа чести коледжу, йшлося про спорт… якщо я поїду раніше, команда остаточно пропаде… вона вже не зможе грати з «Пітвітами»…

Аби ще більше полегшити мені життя, мене звільнили від навчання. У класі я лише відволікав інших… Увесь час грюкав партою… Витріщався у вікно на туман і на рух у порту… Лущив каштани й горіхи, грав у морський бій… будував вітрильники із сірників… Заважав іншим учитися…

Ідіот поводився більш-менш, щоправда, ще досі засовував собі ручки в ніс… Часто засовував собі дві, іноді навіть чотири в одну ніздрю. Він пхав туди все, що траплялося під руку, репетував… Пив чорнило… Йому більше йшли на користь прогулянки… Він ріс, і наглядати за ним ставало дедалі важче… Я трохи жалкував, що маю покинути клас. Я не вчився, але мені було добре, мені подобалися англійські інтонації… Приємні, милозвучні, гнучкі… Як музика з іншого світу… Я не мав схильності до навчання… Мені неважко було ухилятися… Батько завжди говорив, що я дурний і тупий… Отже, це було закономірно… Мені дедалі більше подобалася самотність… Я відчував у собі впертість, силу… Звичайно, вони мусили скоритися, припинити до мене чіплятись… Вони взялися потурати моїм інстинктам, моїй схильності до блукання… Я гуляв скільки душа бажає горами й селами разом з ідіотом, його візком та іграшками…

Щойно починалися уроки, ми з Джонкіндом та господаркою вирушали в село… Назад поверталися через Четем — треба було дещо прикупити. Ідіота тримали на мотузку, прив'язаному до пояса, щоб не втік на вулицю… А втекти він міг… Спускалися до міста, крокували попри вітрини, обережно, остерігаючись коней, відстрибуючи від коліс…

Під час закупів пані Мерривін намагалася пояснити мені написи в крамницях… аби я вчився несамохіть… просто так… без жодної напруги… Я дозволяв їй говорити… Я все дивився на її обличчя, на кутики губ, які мені особливо подобалися… її усмішка… в ній було щось таке миле, викличне… Мені хотілося поцілувати її в те місце… мені це просто пекло… Я йшов позаду… Витріщався на її талію, ледь гойдливі стегна… На базар ми несли здоровенний кошик… Він нагадував колиску… Ми з Джонкіндом тримали його за ручки. Завантажували продуктами на цілий тиждень… Увесь ранок ми займалися різними закупами. Здалеку я запримітив оте дівчисько, Гвендолін. Вона й досі смажила пиріжки, змінила лише капелюшок, на ньому було ще більше квітів… Я відмовився там проходити… Навіть не намагався пояснити, в чому річ… Коли Джонкінд застуджувався, ми залишалися в коледжі, тоді Нора лягала в салоні на софу й заглиблювалася в читання, скрізь були розкидані книжки… Це була делікатна жінка, справжня мрійниця, наш витончений янгол… Вона не бруднила рук, не готувала, не прибирала постелі, не підмітала… Коли я приїхав, там мешкали дві покоївки: Флоссі та Гертруда, на вигляд досить тупі… Як вони туди потрапили? Або через дурість, або через хворобу… Обидві були вже не першої молодости… Я весь час чув, як вони вовтузилися, вони підслуховували на сходах, часом погрожували одна одній мітлами… Але не надто старалися… По закутках було повно бруду…

Флоссі потай покурювала, якось я був заскочив її у садку… В домі нічого не прали, всю білизну везли у місто, в спеціальну пральню, що була бозна-де, ще далі, ніж казарми. У такі дні ми з Джонкіндом не мали відпочинку, ми снувала багато разів з пагорба й на пагорб і тягали здоровенні клумаки… Змагалися, хто більше й швидше винесе нагору… Такий спорт був мені до вподоби… це нагадувало мені дні на Бульварах… Коли злива ставала такою важкою й потужною, що, здавалося, небо падає на дахи і струменить водоспадами, смерчами, шаленими потоками, наші виходи ставали фантастичними подорожами. Ми трималися гуртом, утрьох, аби протистояти струменю… Нора, її форми, груди, литки… Здавалося, що вода тверда, такою потужною була злива, одяг лип до тіла… Просуватися вперед було неможливо… Тим паче підніматися сходами, що вели на нашу скелю… Ми мали звертати до садів… Робили гак попри церкву. Зупинялися перед дзвіницею… під портиком… чекали, коли вщухне злива.

Ідіот тішився дощем… Навмисно виходив з-під даху… Підставляв свою мармизу під струмені води… Широко розтуляв рота… Він ковтав краплі, радів… тремтів, чманів… Пускався в танок по калюжах, стрибав, як несамовитий… Він хотів, щоб ми також танцювали… Так у нього минався напад… Я починав його розуміти… Вгамувати його було важко… Доводилося смикати за мотузок… припинати його до ніжки лавки.

Я добре знав своїх батьків, номер зі строкатим спортивним комплектом не пройде, я тішився наперед… Відповідь надійшла із запізненням, вони не зразу оговталися, вони влаштували страшенний галас, вирішили, що я збиткуюся з них і вигадую відмовки, щоб приховати шалені витрати… З усього вони зробили єдиний висновок: я не опанував англійську граматику, оскільки цілими днями ганяю м'яча… Таким було їхнє останнє слово!.. Остання відстрочка!.. Я не маю зосереджуватися на своєму акценті!.. Вимова не має значення!.. Аби тільки мене можна було зрозуміти, цього цілком достатньо… Нора зі старим ще раз перечитали листа… Він так і залишився розгорнутим на столі… Деяких місць вони не зрозуміли… Лист видався їм дивним, незвичним… Я нічого не став пояснювати… Я вже чотири місяці перебував тут і не став би клопотатися через якийсь жалюгідний спортивний костюм… І все-таки вони переймалися цим… Навіть Нора здавалася стурбованою через те, що я не хотів одягтися по-спортивному, в строкатий однострій… Очевидно, під час прогулянок по місту цей однострій правив за рекламу для «Meanwell». Оскільки я був найвищий і найрозхристаніший з усіх… моя поява на вулицях ганьбила коледж. Врешті я вирішив частково піти назустріч їхнім проханням… погодився на компроміс… приміряти те, що підрихтували… те, що Нора склала з двох поношених костюмів свого старого… Складна комбінація… мене чудово вбрали… я став ще більш недолугим, безформним, безликим, але позбувся домагань… Тоді ж таки мені дістався крихітний помаранчевий кашкет, прикрашений двоколірним гербом… На моїй здоровенній довбешці він виглядав доволі комічно… Але кашкетик був необхідний для престижу закладу… Таким чином честь коледжу було врятовано… Тепер я міг вільно гуляти, ніхто не мав за мене вибачатися…

Я гуляв, і до мене ніхто не чіплявся… Я вважав, що це головне, ліпше й бути не може… Якби вони дуже наполягали, я натягнув би й циліндр… аби тільки зробити їм приємність… Один у них справді був, для відвідин недільної служби… Яка супроводжувалася вигуками: «Сісти! Встати!» Моя думка нікого не цікавила… мене просто водили на служби… щоб я сам не нудився вдома… До того ж треба було приглянути за Джонкіндом… зі мною і Норою він поводився доволі сумирно…

У церкві Нора здавалася мені ще гарнішою, ніж на вулиці, принаймні, таке в мене було враження. Під мелодію органа у світлі вітражів її профіль сліпив мене… Я й зараз немов бачу її… Вже багато років я щораз бачу її, коли мені захочеться. Плечі, шовковий корсаж, ці лінії, ці обриси, вигини тіла — жорстокі картини, ніжність яких важко витримати… Так, я млів від насолоди, поки наші йолопи горлали псалми Саула…

У неділю по обіді, коли знову починалися гімни, я стояв навколішки поряд з нею… Старий довго читав, а я двома пальцями стискав свій прутень у глибині кишені. Увечері після всіх медитацій бажання досягало найвищої сили. Малий, що мене обслуговував, на вечір був готовий, уже був задоволений… Але цього мені було недостатньо, мені хотілося її всю, повністю, хай йому біс!.. У цьому всі чари ночі… вона приходить і чинить вам опір… нападає на вас… зваблює вас… Неможливо втриматися… Через видива, які мене переповнювали, в голові була суцільна каша… У їдальні нам давали щораз менше їжі, я все частіше був змушений збирати крихти… А в спальні було так холодно, що як тільки старий ішов геть, ми одразу натягали на себе одяг…

Ліхтар під нашим вікном, той, що його запалювали під час бурі, скрипів без упину… Аби було тепліше, лягали по двоє… Дрочили нещадно… Я не мав жалю, в мене ніби вселився біс, особливо коли треба було захищатися від нападів уяви… Я просто пожирав Нору в усій її красі, з усіма її вигинами… При цьому я роздирав подушку. Я розірвав би і її на шматки, був готовий вкусити її за нутрощі, випити зсередини весь сік… висмоктати все, нічого не залишити, всю кров до краплі… Та краще було плюндрувати свою постіль, повністю скидати білизну… ніж дозволяти самій Норі чи комусь іншому вигулювати мене! Я таки добре зрозумів, звідки віє вітер: задниця для закоханих — це як танець фарандола! Це караван божевільних! Провалля, діра, ось! Я душив його, отой кран… Скручував з нього щось на кшалт равликової спіралі, але з нього нічого не йшло… А! Ні! Жалюгідна істота, з якої скрапує, гірша за сміття!.. До дідька мерзенні зізнання!.. Так! Так! Я кохаю тебе! Обожнюю тебе! Так! Так! Я не хочу здохнути, як йолоп!.. Не треба соромитись, це свято! Змиємо все! Це нуга! Це невинність!.. Ще малим я зрозумів, що то за маленька прикраса! Інтуїтивно! Я пливу! В гондолі! От падло — це мода!.. Гребу вперед, весла в мене у ширіньці! Дінь-дінь-дон! Не хочу подохнути з повією! З віршами у писку! Так!