Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

— Послухай, Фердінане!.. Я давно збиралася з тобою поговорити… Я не хочу набридати тобі, лаятися, погрожувати, це не в моєму стилі! Це мені не властиво! Але все-таки є речі, які матері не байдужі… Часом здається так, ніби я літаю десь у хмарах, проте я все розумію!.. Я часто нічого не кажу, але думаю багато!.. Ми дуже ризикуємо… Надзвичайно! Сам подумай!.. Послати тебе до Англії!.. Твій батько по-своєму правий… Він — людина тямуща. О! Він аж ніяк не дурень!.. Для людей нашого статку це повне безумство!.. Відправити тебе за кордон?.. Адже ми й так уже в боргах!.. А прикраса, вартість якої треба відшкодувати!.. Додай до цього дві тисячі франків твоєму дядькові! Твій батько знову завів про це розмову сьогодні вранці… Повний безум!.. І це справді так!.. Я з ним не погоджувалася, але твій батько на все дивиться тверезо!.. Він близький до істини! Я щораз частіше запитую себе, де нам узяти таку суму! Дві тисячі франків!.. І навіть якби ми перевернули небо й землю… то все-одно не знайшли б такої суми, такі гроші на дорозі не валяються!.. Твій батько, ти ж сам бачиш, уже геть вибився з сил!.. А я, я також вже на ладан дихаю, дійшла краю, я нічого йому не кажу, але вже ледве ходжу… Поглянь на мою ногу!.. На вечір вона розпухає… Це жалюгідне існування аж ніяк не схоже на життя!.. Ми цього не заслужили!.. Ти чуєш мене, еге ж? Мій маленький! Я це кажу не для того, щоб робити якісь закиди… Але ти маєш розуміти… Ти не повинен мати ілюзії, ти маєш розуміти, як важко нам доводиться в житті… Адже за кілька місяців ти поїдеш. Ти завдав нам чимало клопотів, сам знаєш, Фердінане! Я можу тобі це відверто сказати!.. Я всією душею вболіваю за тебе… Врешті я твоя мати!.. Мені важко тебе засуджувати… Але чужинці, господарі, ті, в кого ти будеш весь час на очах… Від них годі чекати такої поблажливости… Та навіть той самий Ґорлож! Знаєш, що він вчора про тебе сказав?.. Його голос досі звучить у мене у вухах… Я нічого не казала твоєму батькові!.. Перед тим, як піти… А він був тут добру годину… «Я знаю, з ким маю справу… Я вам так скажу… З вашим хлопцем мені все ясно… Ви як усі матері… Ви самі його зіпсували! Розбестили! Ось і все! Всі гадають, що це на благо, надриваються з останніх сил! І накликають на своїх дітей біду!» Я повторюю тобі дослівно те, що він сказав: «Самі того не бажаючи, ви зробите з нього гульвісу, лінтюха, егоїста!..» Я просто остовпіла від цього! Слово чести! Я й не писнула. Не висловлювала невдоволення! Не мала наміру вступати з ним у дискусію!.. Але, знаєш, я сама немало про це міркувала!.. По-своєму він правий… Звичайно, ми не думаємо, як він, Фердінане… Це різні речі… Особливо я!.. Але якщо ти станеш чуйнішим, розумнішим, працьовитішим, свідомішим… Якщо ти добре не помізкуєш… Якщо не спробуєш хоч трохи нас підтримати… В нашому існуванні… В цьому тяжкому житті… Зрештою, тут є одна причина, Фердінане, і я маю тобі про це сказати, як твоя матір… Я розумію це як жінка… Ти справді не маєш серця… Зрештою, у цьому вся справа… Я часто запитую себе, чому це так… Звідки це в тебе?.. Певна річ, що ні від твого батька, ні від мене самої… Твій батько має серце… У нього навіть надто велике серце, в бідолахи!.. А щодо мене, то ти бачив, як я оплакувала свою матір?.. Серце я завжди мала… Ми були недостатньо суворі з тобою… Були надто заклопотані, на надто багато речей заплющували очі… Нам здавалося, що все налагодиться… А ти забув про елементарну порядність!.. Як це все мерзенно!.. Ми всі в цьому частково винні!.. Це точно… Ось до чого ми докотилися!.. «Ви ще спізнаєте з ним горя!..» Ах! Він не перший мені це сказав! Лавлонґ вже попереджав мене!.. Бачиш, Фердінане, не він один це знав!.. Усі, хто має з тобою справу, врешті приходять до такого висновку… Гаразд, я не педалюватиму на цьому, я не хочу виставляти тебе гіршим, ніж ти є… Але там ти опинишся геть в іншому середовищі… Спробуй забути про все зле!.. Погані знайомства!.. Не зв’язуйся там з різними розбишаками!.. Уникай поганого впливу!.. Пам'ятай про нас!.. Пам’ятай про своїх батьків!.. Спробуй виправитися… Розважайся на перервах… але не під час уроків… Намагайся вивчити мову до свого повернення… опанувати вишукані манери… Доклади зусиль до формування свого характеру… Постарайся… Англійці завжди мають такий чемний вигляд!.. Вони такі охайні!.. Так пристойно вдягнені!.. Вже й не знаю, що тобі ще сказати, мій хлопчику, щоб ти поводився хоч трохи ліпше… Більше такої нагоди вже не буде… Твій батько вже все тобі розтлумачив… У твоєму віці життя є доволі складним… ти ще можеш стати порядною людиною!.. Більше не маю тобі що сказати…» У певному сенсі це було слушно, я майже все вже чув… Мене це вже мало хвилювало… Все, чого я хотів, — це поїхати геть, і якомога швидше. Й не чути більше жодних повчань. Головне — не думати, правий ти чи помиляєшся. Насправді, це неважливо… Просто тих, хто має з вами справу, треба зразу позбавити будь-яких ілюзій… Все інше було б помилкою.

* * *

Біль розлуки в момент від'їзду був навіть більший, ніж я гадав. Часом буває важко втриматися. Ми втрьох стояли принишклі на пероні Північного вокзалу… Чіплялися одне за одного, намагаючись триматися разом… Як тільки потрапиш у натовп, стаєш боязким, намагаєшся не впадати у вічі… Навіть мій батько, який часом так горлав у Пасажі, опинившись на вулиці, цілковито втрачав цю здатність… Він якось увесь зіщулювався. То лише вдома він вергав громи й блискавиці. Варто було комусь на вулиці звернути на нього увагу, як він одразу червонів… І наполохано роззирався…

То було небувалою сміливістю — відпустити мене в такі далекі краї… Ось так, зовсім одного… Раптом нам стало лячно… Мати, як найвідважніша, стала шукати людей, які їхали туди само, куди і я… Ніхто нічого не чув про Рочестер. Я пішов займати своє місце… Мені ще раз нагадали про найнеобхідніше… Надзвичайна обережність… Не виходити, поки потяг не зупиниться… Ніколи не переходити через колії… Роззиратися навсібіч… Не гратися з дверима… Уникати протягів… Берегти очі… Не довіряти багажним сіткам… бо під час поштовхів багаж може випасти й прибити… Я мав із собою напхану валізу та ще ковдру, яка нагадувала східний килим, зі строкатими квадратами, плед для мандрівок, зелений з блакитним… Він дістався нам від Бабусі Кароліни. Всі спроби продати його виявилися марними. Я віз його в країну, яка найбільше пасувала до нього. В цьому кліматі він незамінний! Так ми собі думали…

У цьому гармидері я мав ще раз повторити все, що мене змусили завчити напам'ять, про що мені торочили весь останній тиждень… «Щоранку чисть зуби… щосуботи мий ноги… Попроси дозволу приймати гарячі ванни… Ти маєш дванадцять пар шкарпет… Три нічні сорочки… Підтирайся як слід у вбиральні… Їж і жуй повільно… А то зіпсуєш собі шлунок… Приймай свій сироп від глистів… Облиш свою звичку мацати себе…»

Я віз із собою ще купу настанов для власного морального вдосконалення, для своєї повної реабілітації. Перед моїм від'їздом у мене намагалися вкласти якомога більше всього. Я віз до Англії добрі принципи, просто чудові… А також великий сором за мої ниці інстинкти. Я буду на повному утриманні. Про ціну вже домовлено. Цілі два місяці оплачено наперед. Я обіцяв бути взірцем, слухняним, сміливим, уважним, щирим, свідомим, чесним, ніколи більше не брехати, а головне, не красти, не длубатися в носі, повернутися просто невпізнанним, ідеальним, поправитись, вивчити англійську, не забути французьку, писати принаймні щонеділі. Я обіцяв усе, чого вони хотіли, аби тільки мені дозволили поскоріше поїхати. Аби тільки знову не розігралася драма. Після стількох настанов слова вже кінчалися… Настала мить від'їзду. Я був сповнений найпохмуріших почуттів і думок… Від усієї цієї неприємної мішанини димів, натовпу, свистків аж паморочилось у голові… Я бачив, як удалечині рейки зникали в тунелі. І я також зникну. Я мав погані передчуття, я запитував себе, чи не виявляться англійці ще більшими негідниками, більшою сволотою, ніж тутешні?..

Я позирав на своїх батьків, вони здригалися, тремтіли усім тілом… Вони більше не стримували сліз… Нараз я також почав скімлити. Мені було дуже соромно, я плакав, як дівчисько, я здавався собі просто огидним. Мати обхопила мене обома руками… Двері якраз почали зачинятися… Залунала команда «По вагонах!» Вона обнімала й цілувала мене так сильно, що я ледве втримався на ногах… За таких обставин з глибини її недоладного тіла підіймалась якась кінська сила ніжности… Вона наперед занурювалася в розлуку. Це немов би вивертало її, ніби її душа виходила в неї ззаду, з очей, з живота, з грудей та огортала мене зусібіч, осяваючи вокзал… Вона цілковито знемоглася… Не неї неможливо було дивитись…

— Та заспокойся вже, мамо!.. Люди з нас сміються…

Я благав її стриматись і плакав над нею серед поцілунків, свистків, штовханини… Та це було сильнішим за неї… Я вирвався з її обіймів, стрибнув на підніжку, не хотів, щоб вона почала все знову… Не наважувався признатися собі, та все-таки в глибині душі мені було навіть ніби цікаво… Мені дуже хотілося довідатись, до чого вона може дійти у своїх виявах почуттів… З яких огидних глибин вона черпала все це?..

З моїм батьком, принаймні, було простіше, він був лише брутальним тюхтієм, у нього в довбешці не було нічого, крім набору загальних фраз, ілюзій та горлання…

Ходяча купа дурощів… Але вона — то зовсім інша річ… вона зберігала все, що було в неї всередині, вона берегла всю свою музику… Навіть у найбільшій скруті… якщо її хоч трохи приголубити, вона відчувала хвилювання. Як зламана річ, розбите піаніно, в якому зачаїлися самі лише деренчливі звуки… Навіть зайшовши у вагон, я й далі боявся, що вона мене витягне звідти… Я ходив, вертався, вдавав, ніби шукаю свої речі… Став на полицю… Я шукав свою ковдру… Вовтузився нагорі… Я був дуже задоволений, коли ми рушили… Потяг від'їхав зі страшенним гуркотом… Уже проминули Аньєр, коли я нарешті вмостився… Я ще довго не міг заспокоїтися…

* * *

У Фолкстоуні мені показали начальника поїзда, це він мав наглянути за мною й попередити, коли буде моя станція. Він мав на собі червоний ремінець з маленькою течкою, що висіла на спині. Я не повинен був губити його з очей. У Четемі він подав мені знак. Я схопив свою валізу. Потяг запізнювався на дві години, люди з мого пансіону Мінвелл Коледж, які виїхали мене зустріти, повернулися назад, не дочекавшись мене. У певному сенсі мені так було й краще. Я один виходив, решта їхали далі на Лондон.

Уже споночіло, й не було жодного освітлення. Вокзал був споруджений на високих палях, ніби на ходулях… Видовжений, недоладний дерев'яний барак із запітнілими вікнами, обклеєний пістрявими афішами…

Я більше не хотів нічиєї допомоги, з мене було досить. Я вийшов через бічні двері, піднявся по рампі… Ніхто нічого мене не питав… Я більше не бачив того типа в червоно-синій уніформі, який постійно бігав за мною. Перед станцією на зовсім темній площі я роззирнувся. Місто починалося просто тут. Воно збігало в долину темними вуличками від вогника до вогника… Клейке, в’язке повітря тремтіло біля ліхтарів… Враження було гнітючим. Здалека знизу долинула музика… напевне, приносив вітер… ритурнелі… Ніби поламана карусель уночі…

Я прибув у суботу, на вулицях було людно. Всі липли до лавок. Трамвай, як ситий жираф, проповзав попри халупи, розтинаючи натовп, дзеленчав у вітринах… Юрба була густа, дикувата й схвильована, від неї відгонило намулом, тютюном, антрацитом, а також трохи печеним хлібом і сіркою, все це затягувало, огортало, сморід душив у горлі. За трамваєм натовп знову зливався, як косяк риби за шлюзами…

Водоверть була ще густішою і в'язкішою, ніж у нас. Мене з валізою притисло до групи перехожих і кидали з боку в бік. Я витріщався на високі вітрини з продуктами. Гори шинки… Купи ковбас… Мені страшенно хотілося їсти, та я не наважувався зайти. В одній кишеня мав «фунт», а в іншій — кілька су.

Поблукавши й поштовхавшись, я нарешті вийшов на набережну… Туман був дуже густий… Я вже звик, що постійно перечіплююсь… Головне — не полетіти сторчака у річку… Вздовж берега розташувався цілий ярмарок з невеличкими ятками та справжніми естрадами… Безліч вогників і штовханина… Крамарі припрошували натовп… надсаджувалися своєю мовою… На еспланаді було безліч будок з товарами на будь-який смак… Мерлани, смажена картопля… мандоліна, борці, ваговики, заковтувачі вогню, велодром, пташечки… канарка, що надзьобувала «майбутнє» в коробці… Там можна було надибати на незвичайних людей… Кипіння пристрастей… цукерки з нугою… смородина, яку продавали цілими барилами… З неба опустилася величезна хмара… прямо на свято… і нараз усе зникло… Вона заповнила весь простір… Звуки ще було чутно, та хмара осіла, й уже нічого не було видно… ні добродія, ні його ацетиленової лампи… О! Порив вітру! Він знову з'явився… справжній джентельмен, в сурдуті… Він показує Місяць за два пенні… За три — він покаже вам Сатурн… Так написано на його плакаті… Нові пасма туману насуваються, просочуються крізь натовп… розповзаються… Досі все в пелені! Хлоп натягає шапку, складає свою далекоглядну трубу, хрипить і зникає… Натовп ущільнюється… Рухатись більше немає змоги… Можна цілком розчинитися, люди збираються біля вітрин, де все сяє. Звідусіль пливе музика… Здається, що ти огорнутий нею… Щось ніби як міраж… Ніби купаєшся в звуках. Ось банджо… Негр поряд зі мною, пахкає на тротуарі, удає локомотив… Зараз усіх розчавить. Добра розвага, ніхто ні на кого не звертає уваги!..

Туман осідає й випаровується… І раптом я зауважив, що зовсім не поспішаю… Не кваплюся до «Мінвелла»… Мене цілком влаштовує це місце на набережній… такий собі ярмарок та люди в тумані… Мова, якої не розумієш, це так приємно… Зовсім як туман, що витає у думках… Що може бути ліпше за це… Просто чудово, коли слова не залишають світу мрій… Неквапно вмощуюсь на своїй ковдрі, біля кам'яної тумби, поряд з ланцюгами… Мені зручно, я сперся спиною… Тепер я можу споглядати все видовище… Ось вервечка моряків із засвіченими ліхтарями на довгих жердинах… Які вони веселі! Штовханина! Сніп іскор!.. Вони вже п'яні, щасливі!.. Вони штовхаються, перекидаються, галасують. Верещать, як коти… Вони збурюють увесь натовп. Просуваються крізь нього, їхня фарандола[35] застрягає під ліхтарем… обвивається навколо, розмотується… Хтось упав у канаву… Ось вони натикаються на негра. Чіпляються до нього… лунають лайки!.. Нараз вони навісніють… Хочуть повісити негра над тунелем, де зникає трамвайна колія!.. Жахливий ґвалт!.. Зав'язується огидна бійка… Страшна веремія… Крики… Чути удари, зовсім як у барабан! Геп-геп! Яп-яп! просто жахливі… Ось лунають свистки… Ще одна звукова хвиля… Море пронизливих звуків… Ціла зграя фараонів, блакитних, у гострих шоломах, похмурих ворогів веселощів, виходить на полювання!.. Вони теж поспішають. Мчать щодуху з усіх вулиць, з підворіть, звідусіль… Вони біжать… Усі військовики, які щойно неквапно походжали вздовж бараків, помахуючи самовдоволено ціпочками, за мить теж кидаються в натовп… Почалося!.. Вереск сарабанди[36]! Шарварок!.. Всі кольори веселки! Буяння барв!.. Ясно-жовті!.. зелені… фіолетові… Тиснява! Салат… Повії розбігаються по ацетиленових кутах, освітлених палаючими в тумані факелами. Всі вони моторошно, пронизливо кричать, вони просто збожеволіли від страху… Ось з'являється підкріплення жандармів, справжніх різнокольорових какаду… Вони теж урочисто долучаються до танку… Їх зминають, зривають однострій. Це нагадує битву в курнику… Пір'я стовпом… нагайки злітають вгору… Шарабан, запряжений четвіркою коней, мчить… як вихор. І різко зупиняється, в самому осерді сум'яття… Звідти вивалюється ще одна партія здоровенних ґевалів… Ці велети кидаються в бійку, яка розгорається з новою силою… Хапають найгрубіших, найнахабніших, найкрикливіших… Викручують їм руки й заштовхують у фургон… Всі купчаться й лізуть один на одного, нарешті юрмище розсипається… Бунт розчиняється в ночі… чортопхайка стрімко зривається з місця… Кінець шаленства!.. Натовп знову розтікається по забігайлівках, обліплюючи шинкваси з червоного дерева… Усім хочеться нажертися ще більше… Смажена картопля… свинячі ковбаски… равлики… Всі знову чаркуються… Жують сосиски… Двері бару без упину ляскають. Якийсь п'яний, спіткнувшись, падає у канаву… Людський потік огинає його, всі й далі вештаються без будь-якої мети… Пропливає ціла банда якихось лярв… липне до моряків, і вони разом заходять у двері будинків… Гучно перемовляються… Бар усіх засмоктує… Шотландці рвуться також… Їм хотілося б побитися ще, але бракує сил…

Я входжу зі своєю валізою за ними… Мене ні про що не запитують… Спочатку просто обслуговують… Цілий келих рідини, дуже густої, чорної, пінистої… ой гірке… це пиво! Навколо дим… Мені дають решту: два кружальця з «королевою», тією самою, що недавно переставилась, з пикою, як дупа… прекрасна Вікторія… Я не можу допити їхнє пійло, яке викликає у мене огиду, й мені страшенно незручно! Я знову розчиняюсь у потоці. Проходжу повз візки, крихітні, з ліхтариками між голоблями… Чую справжній оркестр… Намагаюся зорієнтуватися… Він зовсім поряд з дебаркадером… Там щось гуркоче, над прапором, який майорить, звучить тромбон… Усі співають хором… Жахливо фальшивлять… Дивно, як їм удається так розтягувати та вигинати губи, так розтуляти свій рот, як справжній тромбон, і утримувати його в такому положенні. Це нагадує передсмертну агонію… Конвульсії… Молитва, гімни!.. Здоровенне однооке бабисько кричить усе гучніше, від чого її очі вирячуються все сильніше й сильніше!.. Вона так двигтить, що шиньйон з'їжджає їй на мармизу разом з капелюшком, оздобленим стрічками… Але їй цього замало, вона вириває кларнет у свого чоловіка й сама дме в нього, вкладаючи в це всю силу своїх легенів… І ось уже звучить мелодія польки, справжній ригодон… Печаль розсіюється… Присутні кидаються в танок, обіймаються, штовхаються, беруться за руки… Ще один тип, той, що на неї дивиться, можливо, її брат, так на неї схожий, з бородою, в окулярах і в чудовій шапочці, на якій щось написано. Здається, він не в гуморі… Втупився у книжку… Раптом теж схоплюється і впадає в транс! Він вириває ріжок у своєї сестри!.. Дереться на табурет, спльовує… І виголошує промову… З того, як він жестикулює, як б'є себе в груди, як впадає в екстаз, я здогадуюсь, що це щось подібне до клятви… Він змушує слова стогнати, вимовляючи їх так, що неможливо слухати… Якісь типи поряд з ним давляться зі сміху… Він вимагає сатисфакції, провокує їх на зіткнення, його вже ніщо не може зупинити… навіть сирени, корабельні сирени, що якраз надриваються… Ніщо не може перешкодити йому висловити своє обурення… Ну а щодо мене, то з мене досить… У мене заплющуються очі… Я сідаю на свою ковдру… загортаюсь, мене ніхто не бачить, я сховався між бараками… Той, з Армії Порятунку, і далі кричить, аж хрипне, я вже оглух від нього… Холодно, але я вкутаний… мені стає трохи тепліше… Туман білий, а згодом синіє… Я саме навпроти будки вартового… Поступово вона зникає в темряві… Я засинаю… Звідкілясь знизу долинає музика… Це карусель… На тому боці річки… Вітер… Плюскіт…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 54. Приємного читання.