Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

До мене вона була так само люб'язна, як і до недоумка, перекладала мені кожне слово, все, що мовилося за столом, усі розмови цих шмаркачів… Вона все пояснювала мені французькою й промовляла дуже повільно… Вона виконувала подвійну роботу… Її старий, знай, кліпав собі за окулярами… Він більше не цвірінькав, як пташка, а задовольнявся тим, що з усім погоджувався… «Yes, Ferdinand! Yes» — підбадьорював він, припрошуючи до їжі… Він розважався тим, що ретельно длубався в зубах, потім у вухах, бавився вставною щелепою, то виймаючи, то знову вставляючи її, й чекав, коли хлопчаки закінчать і можна буде перейти до молитви.

Коли всі підвелися, пані Мерривін, перш ніж піти в класну кімнату, робила слабку спробу зацікавити мене якою-небудь річчю… «The table, стіл, ну, Фердінане!..» Я намагався не повестися на її чари. Нічого не відповідав. Пропускав її вперед… І зачаровано дивився на її стегна. У неї був чудовий задок, не лише миле личко… міцна, акуратна дупка, не велика й не маленька, туго обтягнута спідницею, м'язиста, феєрична… Божественно, цілком у моєму смаку… Цю лялечку я був ладен проковтнути, просто зжерти, їй-бо… Та мої поривання я тримав у собі. Інших вилупків у цьому закладі я цурався, як чуми. Банда шмаркачів, малих забіяк, сварливих, навіжених, дурних. Я вже втратив смак до дитячих забав… і вони не викликали в мене нічого, крім відрази… ці пацани зі своїм мавпуванням… Я вже вийшов з того віку, коли все це спокійно зносиш. Школа здавалася мені просто нестерпною… Все, що вони виробляли, всі їхні балачки… Це було просто неможливо слухати… Особливо на тлі того, що нас чекало… адже з нами швидко розберуться, як тільки ми звідси вийдемо… Якби я захотів, то трьох моїх слів, трьох жестів вистачило б, щоб розпалити цих показушних бовдурів. І від них би нічого не залишилося. Від одного вигляду того, як вони грають в cricket, у мені прокидалась ненависть… Спершу вони підстерігали мене по кутках, певна річ, щоб подражнити… Гадали, що я все-таки заговорю… Збиралися в групу чоловік з десять і курили цигарки… А я вдавав, що нічого не помічаю, чекав, коли вони підійдуть ближче. Й тоді я кидався на них з кулаками, копав по гомілці… Як у тісто! А стук, як від кеглів! Вони довго обмацували всі свої кістки… Після цього вони поводилися пристойніше… Ставали тихими, ввічливими… Часом намагалися стежити за мною… Але коли я завалив двох чи трьох… Узяли це до уваги…

Я справді був найсильнішим і, можливо, найозлобленішим… Французькі й англійські шмаркачі — однакова наволоч… Їх треба ставити на місце при першому ж знайомстві… Не можна розслаблятися ні на секунду, це треба робити зразу або ніколи! Бити! Добряче! А то вам сядуть на голову!.. Й тоді пиши пропало, гаплик. Якщо ви проґавите нагоду, тоді вам залишиться лише всиратися від страху! Якби я говорив з ними, то обов'язково пояснив би їм, що таке справжній «business»!.. Чим насправді є життя, навчання… Я б їх швидко напоумив, цих сцикунів! Вони ще нічого не знали, дітвора… Не мали зеленого поняття… Знали лише футбол… та роздивлятися свій член… а цього замало…

Заняття тривали недовго, уроки були лише вранці… Усі предмети, релігія, різні види спорту викладав пан Мерривін, він брав на себе все, він був один, він не мав інших викладачів.

Удосвіта в сандалях та в халаті він приходив нас будити. Він уже пахкав своєю маленькою глиняною люлькою. Тряс над ліжками своїм довгим ціпком, часом вдаряв, але завжди несильно. «Hello, boys! Hello, boys!» — вигукував він своїм бабським голосом. Усі йшли за ним до ванної кімнати. Там було кілька кранів, якими намагалися користуватися якомога рідше. Було надто холодно, щоб митися. А дощ не вгавав. Починаючи з грудня він перетворився на справжню повінь. Не було видно ні міста, ні порту, ні річки вдалині… Суцільний туман, велетенська вата… Часом дощі розчиняли навіть його, спершу ще було видно вогні, а потім і вони зникали. Іноді долунали гудки, позивні суден, шум починався на світанку… Скреготіла лебідка, вздовж набережної рухався куценький потяг, задихаючись і попискуючи…

Коли Мерривін заходив, то підкручував яскравіше газовий ріжок, щоб ми могли знайти свої шкарпетки. Після вмивання, ще геть мокрі, ми підтюпцем бігли до підвалу на вбогий сніданок. Молитва і breakfast! Це було єдине місце, де часом опалювали вугіллям, масним і лискучим, що диміло, як вулкан, і пахло асфальтом. Це був приємний запах, але з невеликою домішкою сірки, що ставала все відчутнішою.

На стіл подавали сосиски з грінками, але зовсім малюпусінькі! Звичайно, й те добре! Ласощі, але завжди було замало. Я був ладен проковтнути їх усі. Крізь дим полум'я кидало відблиски на звірів, Йова і ковчег… Фантастичне видиво.

Оскільки я не говорив англійською, то мав багацько часу для спостережень… Старий ремигав повільно. Пані Мерривін приходила після всіх. Вона вдягала Джонкінда. Садовила його на стілець, відсувала посуд, особливо ножі, просто диво, що він досі не виколов собі ока… Не зжер кавник і не загнувся від цього… Я нишком зиркав на Нору, господиню, й слухав її як пісню… Її голос, як і все інше, був сповнений ніжности… В її англійській мові мене хвилювала музика, все ніби танцювало довкола посеред вогню. Загалом, я чимось нагадував Джонкінда, також перебував у притлумленому стані… Я зовсім очманів, я дозволив зачарувати себе. Зі мною було все ясно. Ця курва, напевне, все чудово відчувала! Всі жінки однакові. Вона була не кращою за інших. «Скажи-но! Що з тобою, Артуре? Ти не проковтнув летючого змія? Не захворів? Та скажи! Щось з головою? Ти що, відлітаєш, дурбелику? Дурбелику ти мій! Прокинься, ради Бога! Розплющуй очі! Уже за дві хвилини чверть!..» Ще трохи — й було б уже занадто, я миттєво кам'янів… Скоцюрблювався. Все! Кінець! Мій писок знову був на замку!

Я мав пильнувати, стримувати свою уяву, тутешня місцевість, густі хмари й вітри робили надто мрійливим. Треба було переховуватись, залазити в броню. Часто я запитував себе: як вона могла вийти заміж за такого хробака? Тхора з ціпком? Це ледве вкладалося в голові! Така шкапа, такий придурок, така пика! В ліжку його точно можна було перелякатися! Я за нього не дав би й двадцяти су! Ну нехай, врешті, це його проблеми!..

Вона весь час чіплялася до мене, хотіла, щоб я заговорив: «Good morning! Ferdinand! Hello! Good morning!» Я був збентежений… Вона корчила такі милі гримаси… Стільки разів я міг клюнути! Але щораз намагався відволіктися… Я знову прокручував у пам'яті все, що було… Знову переді мною поставали Лавлонґ, Ґорлож, усі разом!.. Я мав чимало спогадів, від яких нудило! Матуся Меон! Шак’я-Муні!.. Мені залишалося лише сопіти носом, який у мене завжди був вимазаний лайном! Я бурмотів подумки… «Говори, говори, давай ще, моя ланґусточко! Ти мене не діймеш… Ти можеш розтягувати свою мордочку в усмішці, як дюжина жаб! Я не піддамся!.. Я вже достатньо збудився, гарантую, у мене там просто колона»… Я знову згадував свого доброго батька… його вибрики, його балаканину… все це лайно, що очікувало мене, майбутню роботу, всіх клятих покупців, круглі столики, макарони, достави… господарів! Як мені били морду! Пасаж!.. Бажання провчити їх пронизувало мене до самих печінок… Мене зводило судомами від спогадів! До самої дірки в дупі!.. На мене находила така лють, що я здирав з себе цілі шматки шкіри… Я вже ні на що не був здатний. Ця краля мене не отримає! Можливо, вона добра й чудова… І хай би вона була ще в сотні тисяч разів гарніша й чарівніша, я не зрушу з місця! Не зроню жодного зітхання! Нехай вона обдере собі шкіру з дупи і наріже її ремінцями, щоб мені сподобатися, нехай вона обгорне ними собі шию, як серпантин, нехай вона відріже собі три пальці на руці, щоб засунути їх мені в задницю, нехай купить собі дірку із щирого золота, я не заговорю!.. Ніколи!.. Жодного поцілунку!!! Воно не варте того! Все це вже було! Я волів дивитися на її старигана, розглядати його пику… це мене відволікало!.. Я займався порівняннями… Його тіло нагадувало ріпу… Певно, якась зеленава, розріджена кров… А ще він нагадував морквину, можливо, через кущисте волосся, що вкривало його вуха й підборіддя… Як же йому все-таки вдалося уламати кралечку?.. Напевне, гроші тут ні до чого… Тоді помилка?.. Адже жінки завжди квапляться. Кидаються на першого-ліпшого… Їм згодяться будь-які покидьки… Зовсім як квітам… найпрекраснішим — найсмердючіший гній!.. Сезон триває не дуже довго! Ха! До того ж вони весь час брешуть! Я міг би навести жахливі приклади! Ніколи не зупиняються! Це їхній аромат! Таке життя…

А якби я заговорив… Вона відразу обкрутила б мене! Ясно, як Божий день… Я б іще швидше заплутався… Принаймні те, що я не розтуляв писка, гартувало мій характер.

Під час занять пан Мерривін переконував мене, старався щосили, закликав усіх учнів, аби вони допомогли розговорити мене. Він писав речення друкованими літерами на дошці… Їх було легко розгадати… а потім знизу переклад… Хлопці весь час повторювали те саме, багато разів… хором… у такт… Тоді я широко роззявляв рота й вдавав, що зараз… Я чекав, поки щось вийде… Нічого не виходило… Ні складу… Я закривав рота… Спробу було закінчено… Мені давали спокій на добу… «Hello! Hello! Фердінане» — гукав до мене той козел, страшенно роздратований і сприкрений… Він уже по-справжньому починав діяти мені на нерви… Я із задоволенням змусив би його проковтнути його довгий ціпок… Насадив би його на шампур… чи підвісив би за зад на вікні… А! Нарешті він це відчув… Він перестав наполягати. Вгадав мій настрій… Я супив брови… Бурмотів, коли чув своє ім'я… Я більше не знімав пальта, навіть у класі, навіть спав у ньому…

Мерривін тримався за мене, у нього в класі було не густо. Він не хотів, щоб я здимів, перш ніж мине шість місяців. Він остерігався моїх вибриків і перебував у дефензиві…

У дортуарі після спільної молитви ми залишалися самі… Молитву ми промовляли навколішки в нічних сорочках… Мерривін вимовляв щось на кшталт закляття, всі збиралися навколо нього… Потім він ішов до своєї кімнати… й більше не з'являвся… Усі, перекинувшись кількома словами, розходилися по ліжках, кваплячись зайнятися онанізмом… Ставало тепліше… А ідіота Нора Мерривін зачиняла у спеціальному ліжку з ґратами нагорі. Він постійно намагався втекти… часом перекидав ліжко, оскільки був сновидою.

Я познайомився з дивним пацанчиком, який смоктав мені майже кожен вечір. Мені пощастило більше, ніж іншим… він був ласий на це й потішав усю кімнату своїми витівками… Він смоктав ще у двох… наслідував собаку… Гав! Гав! Так він гавкав. Він дибав, як песик, а коли йому свистіли, зразу підбігав, йому подобалося, коли ним командували… Вечорами під час сильних ураганів, коли все під нашими вікнами ніби провалювалося в прірву, ми билися об заклад з приводу ліхтаря, загасить його вітер чи ні? Ліхтар, підвішений на стовпі, гучно скрипів. Я розбивав парі, імбир, шоколадки, картинки, недопалки цигарок… навіть огризки цукру… три сірники… Мені довіряли… Все це складалося на моє ліжко… «собака гав-гав» частенько вигравав… Міг відчувати наближення бурі… Напередодні Нового року почався такий циклон, що ліхтар у глухому куті розбився вщент. Я постійно згадую про це… Всі виграні речі з парі пожирали я і «гав-гав».

Віддаючи данину моді й традиціям, опівдні всі вдягали спортивні костюми в зелену й жовту смужку та шапочки тих самих кольорів; те й те було прикрашене нашивками з гербами коледжу… Я особисто не дуже прагнув виряджатися в маскарадний костюм, до того ж таке вбрання, мабуть, дорого коштувало… Особливо черевики на шипах… Я не був налаштований на якісь ігри… В моєму майбутньому для ігор місця не було… Цей жанр створено спеціально для шмаркатих придурків… Сам старий Мерривін відразу після сніданку вилазив зі своєї напівсутани, одягав строкату куртку — і фрр!.. понеслося… Він одразу ж ставав таким, що його годі було пізнати… скакав як цап з одного кінця ділянки на іншу… Під зливами й ураганами він почувався пречудово… Цей костюм арлекіна діяв на нього магічним чином… Він ставав веселим, справжнім живчиком! Англійці кумедні, у них безглуздий вигляд — суміш священика зі школярем… Двозначність — їхня друга натура… Вони її люблять… Йому страшенно хотілося, аби мені теж купили ліврею й одягли чемпіоном «Meanwell College»! Щоб я більше не ганьбив їхніх рядів на прогулянці, на футболі… Він навіть показав мені листа, який писав моєму батькові з цього приводу… Може, він хотів трохи заробити? Невеликий бізнес? Було щось підозріле в тому, як він наполягав… Побачивши це послання, я й оком не змигнув… Я лише усміхнувся… «Посилай, посилай, старий шкарбане, ти погано знаєш моїх батьків!.. Вони люблять гроші набагато більше, ніж спорт…» Звичайно, він цього не розумів!.. І продовжував домагатися… Вони будуть зволікати… відкладати!.. Це буде кумедно!..

Тепер після сніданку більше не існувало ні вибачень, ні бур!.. Усі збиралися… і по двоє піднімалися на пагорб неподалік від нас, геть розмоклий, крутий, повзли через нагромаджений хаос струмків і баюр… Похід замикав я разом з пані Мерривін та ідіотом, він ішов між нами… Ми несли його лопатку й відерце, щоб він міг робити пасочки з болота, такі великі, що танули й розлазилися на очах. Це його трохи заспокоювало… Не було ні парасольок, ні плащів… Нічого, щоб захиститися від злив… якби не болото, тяжке, як оливо, нас віднесло б до птахів…

Під час футбольного матчу я займав зручну позицію, захищав ворота… Це дозволяло мені порозмірковувати… Я не любив, щоб мене турбували, й пропускав майже все… За свистком шмаркачі кидалися в купу, грузли в болоті, вивертаючи ноги, зчіплювалися в клубок і качалися по глині, падали, заліплювали очі й волосся брудом… До кінця гри це вже були не наші хлопчики, а справжні грудки бруду, грудки глини… з яких звисали шматки пташиного посліду. Що щільніше і густіше обліплював їх бруд, то щасливішими і задоволенішими вони здавалися… Вони випромінювали щастя крізь налиплу кірку. Страждали вони тільки від одного — від відсутности суперників… Суперників знайти було важко, особливо поблизу. Направду, єдиною командою, яка щочетверга виступала проти нас, були хлопчаки з доброчинного закладу «Pitwitt Academy», що був за мостом через Струд, купка жалюгідних прищавих покинутих виродків… Вони були страшенно худі, ще легше, ніж наші… Здавалося, вони взагалі нічого не важили, від першого більш-менш сильного удару їх відносив вітер, вони летіли разом із м’ячем… Аби вони не падали, їх доводилося підтримувати… Їм забивали дванадцять м'ячів проти чотирьох… Регулярно. Це ввійшло у звичку… При найменшому невдоволенні й наріканнях з їхнього боку ми, не вагаючись жодної секунди, давали їм добрячого прочухана… Так уже було заведено… Якщо вони починали бити по воротах трохи частіше, ніж зазвичай, наші хлопці звіріли… Вони кричали, що їх обдурили… й шукали винних… Потім зчинялися бійки… ввечері, повернувшись додому, вони дружно це обговорювали… після молитви, коли старий замикав двері, хвилин п’ять гарикалися між собою… Винен був Джонкінд… Пенальті був призначений через його витівки… Він отримував на горіхи… ще й добряче… Ґрати піднімали, його витрушували з ліжка, розтягували на підлозі, як краба, й десять чоловік бралися щосили шмагати його ременями, навіть пряжками… Якщо він надто гучно кричав, на нього навалювали матрац, і всі починали по ньому стрибати, ходити й тупати ногами… Наостанок його молотили всі гуртом, щоб навчити хорошим манерам… молотили, аж поки він не виглядав, як вичавлений лимон…

Наступного дня він не міг триматися на ногах… Пані Мерривін була доволі спантеличена, вона не могла зрозуміти свого тюхтійчика… Він не казав: «No truble!..» Під час занять він щораз валився на стіл… Ще три дні він був трохи не при собі… Але він був невиправний, заспокоїти його можна було лише зв'язавши… Його не слід було підпускати до воріт… Щойно він бачив м'яч, який наближався, він уже не міг опанувати себе й кидався у ворота, охоплений шалом, стрибав на м'яч, видирав його у воротаря… Він тікав з ним раніше, ніж його встигали зупинити… У ці хвилини він справді ставав несамовитим… Він біг швидше за всіх… «Ура! Ура! Ура!» — волав він і, не зупиняючись, мчав аж до підніжжя пагорба, догнати його було важко. Він забігав аж у місто. Часто його ловили по крамницях… Він бив вітрини. Збивав вивіски… В нього вселявся демон спорту. Його вибрики ставали небезпечними.

Протягом трьох місяців я не розтуляв рота; не казав ні «гоп», ні «ой«», ні «ох». Не сказав «yes«, не сказав «no»… Не промовив ні слова!.. То було справжнє геройство… Я ні з ким не розмовляв. І почувався пречудово…