Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Смерть у кредит
* * *

Безкінечно довго він порпався в шухлядах, відчиняв і зачиняв двері, пересував якісь скрині. Я вже казав собі: «Він надто старається! Врешті я засну!..» Й чекав далі… В глибині коридору я бачив, як пурхає нічний метелик.

Коли очі трохи призвичаїлися до темряви, я помітив великий годинник… здоровенний настінний дзиґар… справді чудовий… а на мідному циферблаті крихітний фрегат невпинно витанцьовував секунди… тік! так!.. тік! так!.. Так і плив собі далі… навіваючи на мене дрімоту…

Старий і далі щось там вовтузився… Боровся з якимись речами… Пускав воду… Говорив з якоюсь жінкою… Врешті він знову спустився… Він попрацював на славу!.. Вмитий, поголений, повністю причепурений… ще й намагався тримати стиль!.. Щось на кшталт адвоката… за ним розвівалася чорна накидка… спадала з його плечей… складки… брижі… а на маківці красувалася шапчина з китичкою… Гадаю, все це було потрібно для того, щоб гідно мене зустріти. Він вочевидь хотів справити на мене враження… Жестом запросив… Я підвівся… похитуючись… Направду, я вже ледве тримався на ногах… Він намагався добирати відповідні фрази щодо моєї подорожі… Чи зразу я його знайшов… Я нічого не відповідав… Тільки йшов за ним слідом… Спершу через салон… попри фортепіано… Потім через пральню, ванну… кухню… І ось він відчиняє ще одні двері… І що я бачу… Постіль!.. Я навіть не чекав на запрошення!.. Кинувся на неї!.. Розлігся просто у верхньому одязі!.. Раптом цей малий краб оскаженів і кинувся до мене… Це на нього було геть не схоже. Став страшенно збудженим!.. Підстрибував!.. Метушився навколо ліжка!.. Він далебі не чекав такого!.. Схопив мене за черевики… Й спробував стягти…

— Черевики! Черевики! Boots! Boots! — репетував він, усе більше розпалюючись!.. Він став просто жахливим! Я забруднив його гарне ліжко… ще й покривало з квітами! Від цього йому стало зовсім зле, в нього почався напад епілепсії! «Ану відчепися! Щоб ти провалився, засранець!» — послав я його подумки… Він навіть намагався битися… Гасав по коридорах… Кликав на підмогу!.. Якби він мене лише торкнув, я не знаю, що зробив би з ним!.. Я б тоді схопився й влаштував йому добрячу прочуханку, цьому блазневі! Просто зараз!.. Я вже налаштувався!.. Наважився!.. Він був худорлявий і миршавий! Усе ще напосідав на мене зі своїми дурницями!.. Я би вивернув його, як рукавичку! Але менше з тим!.. Незважаючи на те, що він і далі розпинався, я заснув.

* * *

Годі було й уявити собі щось краще за «Meanwell College» щодо повітря і краєвиду. Місцевість була просто чудова… Із саду і навіть з вікон класної кімнати відкривався чудовий краєвид. У ясні дні було видно все довкола, панораму річки й міста, порт і доки, що громадилися біля самої води… Колії залізниць… кораблі, що відпливають… і виринають знову й знов… за пагорбом, за луками, прямуючи до моря… за Чатем… Це створювало неперевершене враження… Щоправда, коли я приїхав, був страшенний холод, а оскільки все це розташовувалося нагорі, на відкритій скелі, утримати тепло тут було практично неможливо… Вітер бився прямо об будинок… Усі зливи, всі урагани наштовхувалися на цей пагорб… У кімнатах завивав протяг, двері грюкали день і ніч. Ми жили серед справжнього смерчу. Під час бурі хлопчаки кричали, як кричать глухим, ніхто нічого не чув… Сам Господь Бог був тут безсилий! Усе це мало або провалитися крізь землю, або розвалитися. Дерева гнулися та так і залишалися зігнутими, всі галявини були завалені поламаним гіллям. Зі сказаного вже все зрозуміло… У такому суворому кліматі, серед спустошення розгоряється дикий апетит… Хлопчики стають тілистими, справжніми здорованями! Якщо, звичайно, харчів вистачає! Тільки в «Meanwell College» з цим було кепсько!.. Як то зазвичай і буває. У проспекті добряче перебільшували. За столом разом зі мною було чотирнадцять чоловік! Та ще господар з господинею… Щонайменше вісім зайвих ротів! Судячи з їдла, його подужали б і шестеро! Особливо в ті дні, коли такий сильний вітер… А рагу було як кіт наплакав!

У хлопчачому гурті я був набільшим і найголоднішим. Я був якраз у кінцевій фазі росту. До кінця місяця я став майже вдвічі вищим. Шалена сила стихій розбурхала справжню революцію в моїх легенях і тілі. Через те, що я все пожирав і вилизував тарілки, не чекаючи на запрошення, я становив за столом серйозну небезпеку. Хлопчаки зиркали на мою ложку й кидали на мене люті погляди, ми були в стані війни, це очевидно… Та мені було байдуже, я ні з ким не розмовляв… Якби мені хтось щось сказав, я, напевне, взяв би ще більше макаронів, такий я був голодний… Коледж, в якому б їли від пуза, неминуче мав би скоро закритися… Тут весь час треба було пильнувати! Я кидався на вівсянку, я був безпощадний… Я зловживав своєю пожадливістю, з джемом було ще гірше… На чотирьох хлопців було розраховане одне маленьке блюдечко, яке я заковтував сам… воно просто зникало, його не встигали угледіти… Інші могли хрипіти від злости, я, певна річ, на це не відповідав… Чай кожен наливав сам собі, він зігрівав, заспокоював, ця приємна запашна рідина ще більше збуджує апетит. Коли негода затягувалася й пагорб трусило протягом кількох днів, я залазив у цукерницю ложкою й навіть повними пригорщами, цей жовтуватий цукор-кандіс мене втішав.

За столом пан Мерривін сідав просто перед великою тацею, він усе роздавав сам… Він намагався змусити мене заговорити… Але йому це не вдалося… Говорити зі мною!.. Кожна спроба викликала в мене лють!.. Я був неслухом… Лише його вродлива дружина, яка мене вже трохи причарувала, можливо, могла б мене розговорити. Я сидів поряд із нею… Вона справді була чарівна. Саме так! Обличчя, усмішка, руки, кожен рух — просто все. Вона весь час займалася годуванням малого Джонкінда, особливої «відсталої» дитини. Після кожної чи майже кожної ложки вона мала допомагати йому, підбадьорювати, витирати рот. То була нелегка робота.

Батьки цього кретина залишилися в Індії, вони його навіть не навідували. Від такого недоумка можна було чекати чого завгодно, особливо під час їжі: він заковтував усе, що було на столі — ложечки, кільця від серветок, перечницю, пляшечки з олією й оцтом і навіть ножі… Заковтувати все, що бачиш, — то була його пристрасть… Коли він з'являвся, рот його вже був роззявлений, розтягнутий, як у справжньої змії. Він засмоктував найменші предмети, обслинював їх. При цьому він завивав і пускав піну. Пані Мерривін, завжди така вишукана, причепурена, все в нього відбирала. Й ніколи жодного різкого слова…

Якби не ця пристрасть до заковтування всього на світі, то хлопак був би не таким уже й жахливим. Він був навіть доволі покладливий. Він зовсім не був огидним, лише вигляд мав якийсь дивний. Без окулярів він на все натикався, оскільки був страшенно короткозорий, у цьому він міг би позмагатися з кротом, йому були потрібні товстезні скельця, справжні кабошони… Очі вилазили в нього з орбіт і здавались більшими, ніж усе обличчя. Він усього боявся, й пані Мерривін заспокоювала його двома словами, завжди тими самими: «No trouble, Jonkind! No trouble!..» Він повторював їх цілими днями, з будь-якого приводу, як папуга. Це була єдина фраза, яку я запам'ятав після кількох місяців у Чатемі… «No trouble, Jonkind!»

* * *

Минуло вже два чи три тижні… Вони дали мені спокій. Вони не збиралися мені надокучати. Вони просто хотіли, щоб я заговорив… щоб трохи підучив англійську. Це було очевидно. Мій батько в листах запитував, чи я докладаю зусиль, чи старанно вчуся?..

Я не піддавався… Я більше не збирався будь з ким заходити в розмову… Мені цілком моїх спогадів… Лемент у домі! Голосіння матері!.. Жодні слова на мене більше не діяли! Хай йому грець! Це не для мене! З мене годі!.. Я ситий по горло сповідями й балаканиною!.. Чого-чого, а цього добра мені було вже досить… Усе це сиділо в мене у печінках, хай би лише спробували… Так би тоді мене тут і бачили… Це якраз те, що треба! У мене з'явилася чудова можливість мовчати, просто унікальна, й я скористаюся нею до кінця… Без сентиментів! Без дурні! Вони хотіли, щоб я клюнув на їхню балаканину… Можливо, так само, як на макарони… Та варто було мені подумати про дім, як мені аж кишки вивертало…

Пан і пані Мерривін уже не знали, до чого вдатися, вони ніяк не могли збагнути, в чому причина такої німоти, такої дивної поведінки… Особливо він домагався моєї уваги за столом… коли розгортав свою серветку… Йому було важливо, щоб я чогось таки навчився. «Hello! Фердінане!» — кликав він мене… Я цим особливо не переймався… «Hallo! Hallo!» — відповідав я, і годі. На цьому все закінчувалося… Починали жерти… Він напружено розглядав мене крізь свої окуляри… В меланхолійному настрої він, напевне, казав собі: «Цей хлопець у нас не приживеться!.. Якщо йому нецікаво, він має поїхати назад!..» Але сказати це вголос він не наважувався… Лише кліпав своїми сонними очицями, тряс підборіддям, схожим на галошу, й здіймав скошені, ще й, окрім усього, різнобарвні брови. Він не міняв свого стилю з давніх часів: бакенбарди й маленькі косметичні вусики з ретельно загостреними кінцями… Він мав досить моложавий вигляд. Багато займався спортом, лазив по горах, навіть ганяв на триколісному велосипеді…

Його дружина була зовсім на нього не схожа, вона навряд чи поступилась би будь-кому в чарівності, маю визнати, що вона справді зачаровувала… Вона глибоко мене хвилювала.

Їдальня на першому поверсі з її оздобленням справляла гнітюче враження. Стіни ледь не до стелі були пофарбовані брунатним кольором. Вікна виходили в глухий кут. Коли вона вперше зайшла з Джонкіндом до цієї кімнати… неможливо передати, якою гарною вона мені здалася… Враження було приголомшливе… Я дивився на неї… не відводячи очей… Я був просто засліплений… Потім я знову занурився в процес поглинання їжі… Її звали Нора… Нора Мерривін…

Перед початком і після столування всі ставали навколішки, аби старий міг прочитати молитву… Він брався детально коментувати Біблію, а хлопчаки длубалися в носах і крутилися навсібіч…

Джонкінд не бажав стояти, а намагався проковтнути дверну ручку, що була якраз на рівні його рота. Старий повністю поринав у молитву, він полюбляв щось там бубніти… й бурчав добрі чверть години, так щоразу завершувалося столування… Врешті після слів: «ever and ever!» Bci вставали.

Стіни були вифарбувані в брунатний колір лише до середини, решту було побілено. На них висіли гравюри з біблійної історії… Йов з костуром, у лахмітті брів через пустелю… А ще Ноїв ковчег, увесь залитий водою, загублений серед хвиль та паруючих безодень… Достоту як на тому пагорбі в Рочестері. І дах такий самий. Та я переконаний, що тут траплялися й сильніші урагани… Від них могли вилетіти навіть подвійні шибки… Потім наставало затишшя, час туманів… Усе ставало чарівним… Нагадувало інший світ… У саду нічого не було видно за два кроки… Існувала лише одна велетенська хмара, вона тихо запливала до кімнати, огортала все навкруг, поступово проникала в кожну шпару, в класну кімнату, до хлопчаків…

Звуки міста, порту долинали нагору й заповнювали все відгомоном… Особливо шум річки знизу… Здавалося, що буксир прибуває прямо в сад… За будинком було чути його гудок… Потім він знову віддалявся… Знову повертався в долину… Гудки залізниці зміїсто обвивали хмари в небі… Справжнє царство привидів… Та довго тут залишатися було неможливо… Можна було впасти зі скелі…

* * *

Поки промовляли молитву, я відчував небезпечні поривання… Стоячи навколішки, я майже торкався її, Нори. Дихав їй у шию, у волосся. Мене переповнювало нездоланне бажання… Я був на межі, заледве втримувався від того, щоб не накоїти дурниць… Цікаво, що б вона сказала, якби я таки наважився?.. Увечері в дортуарі я дрочив, думаючи про неї, зовсім пізно, коли вже всі спали, а вранці в мене все ще стояв.

Її руки були дивовижні, витончені, рожеві, світлі, ніжні, так само ніжні, як її обличчя, дивитися на них було справжнім маленьким святом. Та найбільше мене хвилювала й заторкувала до глибини душі особлива чарівність, що народжувалася на її обличчі, коли вона говорила… Її ніздрі ледь помітно тремтіли, щоки й губи закруглювалися… Я просто чманів від цього… То було справжнє чарівництво… Це так мене хвилювало… Що в мене іскри сипалися з очей, я не міг поворухнутися… Найменша усмішка збурювала хвилі магії… Я вже не наважувався на неї дивитися. Втуплювався у власну тарілку. Її волосся, коли вона проходила повз камін, також переливалося й вигравало… Хай йому грець! Безперечно, вона була справжнісінькою феєю!.. І мені найбільше в світі хотілося вкусити її за кутик рота.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 53. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи