Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

Я все ще внизу біля води… Мені стає трохи тепліше… У голові все переплуталося… Я спокійний… Усе гаразд. Я нікому не заподіяв нічого лихого… Судно дещо нагадує тартану[37]… Я розбираюся в кораблях… Підпливають ще й інші… Вони скупчуються… Штовхаються на хвилях… Вода доходить їм до планшира… Вони буквально вгинаються від харчів. Овочів тепер вистачить на всіх… Червона капуста, цибуля, чорна редька, ріпа, складені гірками, цілими купами, все це пливе проти течії, тягнеться вервечкою під вітрилом!.. Миготить у світлі прожекторів… На мить проступає з темряви… Лавірування закінчується… І ті, що зняли свої капелюхи й куртки з альпаки… стають схожими на звичайних конторських службовців… Вони одягаються в люстрину… Як раніше одягалися докери… Вони нагромаджують кошики величезними стосами, які ледь утримують у рівновазі, ті стоси здіймаються високо серед ночі… Повертаються з помідорами, риють собі глибокі тунелі в горах… цвітної капусти… Знову зникають у трюмах… І промелькнувши під ліхтарями, проходять, навантажені артишоками… Буксир більше нікуди не відносить, він застиг під сходами… Щораз нові суденця підходять за товаром…

Дивно, але у мене зуб на зуб не потрапляє. Мені зовсім погано… Марення минуло… В голові прояснюється… Куди я подів свою ковдру? Я згадую про те дівчисько… Переходжу від одного барака до наступного… Нарешті я знаходжу цю крихітку. Здається, вона справді чекала мене. Вона вже все прибрала, всі свої казанки, навіть свою велику виделку, склала все начиння… Була готова йти… їй було приємно, що я повернувся. Вона продала свої пиріжки. І навіть мені показала, що все порожньо… Багато смаженої картоплі… яблука в олії… Залишився лише сирок у неї на тарілці… Вона намазує його ножем на хліб, і ми ділимо цей апетитний бутерброд… Я знову зголоднів. Щоб найкраще мене розглянути, вона піднімає свій серпанок. Вона жестами показує мені, що сердиться за те, що мене довго не було. Вона вже почала ревнувати!.. Вона не хотіла, щоб я допомагав їй тягти візок… Повітка, під яку вона зазвичай ставила свою таратайку, була у місті… Я ніс її ліхтар… Я ще не все встиг розглянути на її капелюсі… А там було на що подивитися, звідти до самої талії звисали різнобарвні прикраси. Величезне павичеве перо було підв'язане у неї під підборіддям до розкішної хустки в бузкових та золотих барвах.

Каструлі ми склали в сараї… Двері замкнули та знову пішли блукати. Тут вона стала горнутися до мене… Їй хотілося серйозно зі мною поговорити… Але я не піддався… Мені хотілося поклеїти дурня. Потім я показав їй адресу… «Meanwell College». Я навмисне зупинився під ліхтарем… Вона, напевно, не вміла читати… Вона продовжувала базікати без упину… І все повторювала мені своє ім'я. Вона тицяла себе пальцем у груди. Гвендолін! Гвендолін! Я чудово все чув, пестив її груди, але не розумів жодного слова… Ніжності, зізнання! Таке знайоме! Як у родині! Спершу цього не помічаєш, але все це вже прогнило й протухло… зараза аж кишить… Така соска не змусить мене витрачати слів. Ну давай, дівульо! Відвали! Вона готова була нести мою валізу! За твоє добре серце, подружко! Не соромся! Вона була міцнішою, ніж я!.. Й у всіх темних закутках чіплялася до мене зі своїми ніжностями. Обіймала мене живосилом… доводилося вириватися… Вулиці були майже порожні… Їй хотілося, щоб я її теж трішки позатискав… полапав… заліз під спідницю… Вона була дуже темпераментна… вимоглива, допитлива… Туман приховував нас… Я мав ще й цілувати її, інакше вона не віддала б моїх речей… вигляд у неї був просто дурнуватий, це мене добивало… Під ліхтарем вона геть знахабніла і залізла мені в штани… член у мене не стояв… Їй хотілося, щоб він устав… Я напружився… Вона просто збожеволіла… Відскочила в туман. Задерла спідницю та пустилася в якийсь дикий танець… Я мимоволі засміявся… Невчасно! Їй хотілося все одразу! Дідько б ухопив! Вона побігла за мною… Вже зі злістю! Схопила мене… Начебто хотіла зжерти! І присмокталася до мене! Ця курва надавала перевагу іноземцям…

Еспланада спорожніла, на іншому боці бродячі акробати згортали свої намети… маленькі візки з цукерками, з варенням… перетинали порожній простір, похитуючись з боку в бік, провалюючись у ямки та вибоїни… їм важко тягти все це… Вони проїхали повз естраду, на якій ще залишалася якась баба, точніше бабця, що збирала свої драпірування… Вона була одягнена як гурія… Їй було незручно в маскарадному костюмі… Згортала свої східні килими… афіші, написані від руки… Страшенно позіхала, вивертаючи щелепу… «Уа! Уа!» — лунало серед ночі. Ми підійшли. Перервали її заняття. Ці курви були знайомі… Почали щось патякати… Вони, напевне, приятельки… Взялися разом збирати речі. Я зацікавив їх обох… Ця Фатьма знаком запросила мене підійти, зайти в її шатро. Я не міг відмовитися, в іншої були мої речі… Баба схопила мою руку й стала розглядати долоню… Зовсім близько, при світлі лампи. Вона почала накреслювати мені лінії… Я добряче влип! Їм цікаве моє майбутнє!.. Їм хочеться все знати, цим лярвам! Хоч з ними й відмовляються говорити!.. Біс із ними, мені цілком зручно на купі подушок… До того ж тут не так холодно, як назовні… Я відключився… А вона собі продовжувала чаклувати… Мій випадок їх зацікавив… Східна жінка пожвавішала… Вона складала мій гороскоп… супила брови… Очевидно, в мене важка доля… А я дозволяв робити із собою все що завгодно… Це було не так уже й неприємно. По-перше, у мене на гадці було зовсім інше! Я трохи обдивився, як було влаштоване їхнє шатро… Воно було все розмальоване зірками, а згори ще комети та вишиті місяці. Було вже надто пізно, щоб збуджуватися, хай йому трясця! Я нічого не розумів з їхніх балачок… Було вже близько другої години!.. Вони й не думали зупинятися й далі правили теревені… Тепер вони сперечалися з приводу маленьких борозенок… Це були на диво допитливі натури… Я постійно мав брудні руки, що значно полегшувало їхнє завдання. І ноги теж… Я б із задоволенням заснув… Нарешті вони закінчили… На чомусь зійшлися. Моя подружка заплатила старій зі своєї кишені дві монети, я бачив… Та розклала також і карти… А потім з майбутнім було покінчено… Ми знову пройшли під запиналом. Бабця знову видерлася на свої лаштунки та взялася поратись з драпіруванням.

Моя покровителька, Гвендолін, з цього моменту дивилася на мене по-іншому… Я став для неї іншою людиною… Вона навіть пестила мене тепер інакше… Напевне, у мене була досить мерзенна доля… І за картами, і за лініями вона, здається, виходила однаково паскудною!..

Мене так хилило на сон, що я був ладен звалитися на місці, але було надто прохолодно. Ще треба було пройти через дебаркадер… Навколо справді не було ні душі, крім маленького песика, що якийсь час біг за нами. Потім він утік до бараків. Ми зайшли в якийсь сховок на рівні води, хвилькі плюскотіли об стіну… Якесь клацання, ніби язиком… удари весел… та хукання хлопців, що виходили у відкрите морі.

Моя кухарочка тягла мене, гадаю, їй кортіло, аби я пішов до неї… Я охоче ліг би на мішки, навалені у величезну купу, що здіймалася до самих балок… Це захищало від вітру… Вона на мигах показала мені, що у неї є справжня кімната зі справжньою постіллю… це не надто вабило… Я зробив заперечний жест… У мене була адреса, куди я хотів дістатися… «Meanwell College»… Краще було б вирушити до школи, ніж трахати цю Гвендолін. Не тому, що вона була якась особливо потворна, вона мала своєрідний шарм, була наділена навіть певною елегантністю… У неї задок був нівроку, м'язисті стегна і дуже приємні форми… Пика мерзенна, але було темно. Ми цілком могли б зайнятися справою, трохи розважитися… Але тільки виспавшись!.. Я почувався дуже втомленим!.. До того ж це було неможливо!.. У мені розливалася жовч! Варто було мені про це подумати, як у мене пропадало будь-яке бажання… Про можливе віроломство! Варто лише дозволити себе втягти!.. Підлість! ну і курва! А моя мати! Ох! бідолашна жінка! а Ґорлож! Меон! виклики до суду! кран на кухні! Лавлонґ! Малий Андре! ціла купа лайна! Так! Лайна!.. У мене набралася вже ціла купа, яка смерділа! Величезна! Паруюча, в канаві!.. Даруйте! Не хочеться, щоб знову кидонули!

Ця мальвіна, моя кухарочка, така безневинна, турботлива, я б їй влаштував непогану прочуханку, таку, якої вона ніколи ще не отримувала! Вона забула б, як її звати. Якби я почувався при силі!.. Я провчив би її… А так вона, мабуть, сама мені задала б! Так вона виглядала, грудна клітка, як у атлета, вона б мене підкинула, як млинець, якби я лише пікнув!.. Я тільки про це й думав, проходячи вузькими вуличками, поки вона зі мною кокетувала… У неї був кулак, як у роботяги, ще й безцеремонність та нахабство. Мною вже всі попихували. Годі…

Нарешті я знову видобув свою адресу. Все-таки треба було її знайти. Оскільки вона не вміла читати, ми стали шукати поліцейського. Двічі або тричі ми помилково натикалися на фонтани, що манячили в тумані на перехрестях… Щоб хоч когось знайти, треба було обійти цілий світ… Шукали біля одного доку, біля іншого. Облазили всі закутки та переходи… Незважаючи на знемогу, ми і далі веселилися… Вона підтримувала мене з моєю валізою… У неї справді був гарний настрій. Вона розтріпала весь свій шиньйон… Я смикав її за пасма. Це теж її смішило. Бродячий собака вчепився за нами… Нарешті на спуску, біля будки, ми помітили світло… Поліцейський сидів навпочіпки, побачивши нас, схопився. На ньому було принаймні три плащі, одягнуті один поверх іншого. Він довго відкашлювався… Виринувши з туману, він обтрушувався та чепурився, як качка. Запалив свою люльку… Поспівчував нам. Він зміг прочитати мою адресу. І показав кудись угору, десь на край ночі, туди, де був «Meanwell College», на пагорбі, за вервечкою ліхтарів, що підіймалися до нього зиґзаґами… Він повернувся у свою будку, заледве протиснувшись у двері всією своєю масою.

Дізнавшись дорогу, ми перестали поспішати… Нам треба було вилізти на гору, дуже довгий підйом!.. Пригода ще не закінчилася!.. Ми дерлися вгору зовсім повільно, вона не хотіла, щоб я стомлювався… Вона була така запопадлива. Більше не наважувалася мені набридати… Тільки боязко цілувала мене, коли ми зупинялися перепочити. Під ліхтарями вона показувала жестами, що я саме на її смак… Що вона для мене ладна на все… Приблизно на середині підйому ми сіли на скелю, звідти було добре видно, як над річкою пливуть пасма туману, прямуючи в порожнечу. На спокійній воді за ними ховалися маленькі кораблі. Їхніх вогнів уже не було видно… Потім пробилося місячне світло, а згодом хмари знову закрили все… Дівчисько все жестикулювало… Чи не хочу я ще попоїсти? Вона готова була сходити принести, очевидно, від щирого серця… Незважаючи на сильну втому, я все ж запитував себе, чи вистачило б у мене сил скинути її у виярок сильним ударом кулака під дих? Га?..

Там були скелі… Далеко внизу ряхтіла вода…

З темряви лунають голоси, з'являється ціла вервечка чоловіків зі смолоскипами, я пізнаю їх, це «менестрелі», розмальовані під негрів. Вони також підіймаються з порту… Штовхають у тумані свій візок. Ледве пхають. У них такі важезні причандали, які ще й постійно розсипаються… Якісь інструменти розгойдуються туди-сюди й деренчать… Помітивши нас, вони заговорюють із моєю дівулею… Зупиняються, розсідаються, починають сперечатися й складають увесь свій мотлох на краю лавки. Не можуть перерахувати, чи все на місці… Надто втомилися… По черзі вмивають обличчя в струмку якраз поперед нас. Й повертаються такі бліді у тьмяному передранішньому світлі, що нагадують мерців… На мить закинувши голови, вони знову схиляються й сідають на рінь… Щось там жартують з моєю кралечкою… Врешті всі починають збиратися. Рушаємо разом… Вони штовхають свій візок, тягнуть свої манатки, аби нарешті вилізти нагору. Мені йти вже не довго! Вони не хочуть розлучатися… «Meanwell College» уже за деревами, за рогом, ще один узвіз, і сад…

Світає… До хвіртки ми підходимо вже друзями. Спершу було важко розгледіти номер. Двічі-тричі довелося чиркати сірником… Нарешті!.. Дівчисько почало пхикати. Час було розлучатися!.. Я знаками дав їй зрозуміти, щоб вона тут не залишалася… йшла далі… йшла разом зі своїми приятелями… Що я обов'язково знову з нею побачуся… внизу… в порту… згодом… принагідно… Я пристрасно жестикулював. Я таки справді до неї прив'язався. Я навіть віддав їй свою ковдру, аби вона повірила… що я прийду за нею… Вона заледве могла мене зрозуміти… Я вже не знав, що б іще такого зробити… Вона обнімала мене дедалі міцніше… «Менестрелі» вмирали зі сміху, дивлячись на нашу пантоміму… Вони пародіювали наші поцілунки…

Маленьку вузьку вуличку продувало крижаним вітром… Ми вже геть виснажилися… Я ледве тримався на ногах… Наші ніжності були справді дуже кумедними… Всі вже хотіли з цим якось покінчити, це вже ставало повним ідіотизмом… ще й о такій порі… Врешті вона наважилася… Не хотіла залишатися сама й побігла вслід за комедіантами… Разом вони рушили за візком з їхніми інструментами та барабаном у величезному ящику… Дівчисько махало мені на прощання своїм ліхтариком… Нарешті вони зникли… За поворотом алеї…

Я поглянув на табличку перед дверима, в які мав увійти… Там справді було написано: «Meanwell College», ще й під цими червоними літерами: «Директор Ж. П. Мерривін». Усе сходилося, я не помилився. Я припідняв молоточок: «Цок! Цок!» Спершу ніхто не відгукнувся… Тиша… Врешті в будинку почувся якийсь порух… Я помітив, як на сходах замиготіло світло… Пробивалося крізь штори… Це викликало в мене незрозумілу відразу… Раптом мені закортіло втекти… Побігти слідом за тим дівчиськом… Наздогнати волоцюг… Ніколи не повертатись до коледжу… Я вже було розвернувся… Аж тут бац! Я ледь не наскочив на чоловічка… маленького, згорбленого, в халаті… Він випростався. Витріщився на мене… й чекав пояснень… Очевидно, це й був господар… Він виглядав схвильованим… Мав бакенбарди… руді… але вже з сивиною… На очі спадав маленький чубчик. Він невпинно повторював моє ім'я. Він вийшов до мене із саду… Це була несподіванка! Дивні манери!.. Напевне, він остерігався злодіїв… Прикриваючи свічку, він спантеличено стояв переді мною… Для бесід на вулиці було холоднувато. Він заледве підбирав потрібні слова, вітер задув його недогарок:

— Фердінане! Я… маю… вам сказати… доброго дня… Радий… що ви тут… але… ви… дуже спізнилися… що з вами трапилось?

— Абсолютно нічого… — відповів я.

Він не став наполягати й задріботів поперед мене… Нарешті він відчинив двері… Вставив ключа у замкову шпарину й ніяк не міг його витягти, так він квапився. Коли ми увійшли, він показав на мигах, аби я зачекав, посидів тут на своїй валізі… поки він прибере нагорі. На сходах він раптом щось згадав, перехилився через поручні й тицьнув у мене пальцем:

— Завтра, Фердінане! Завтра… я говоритиму з вами тільки англійською! Га! What?.. — він уже наперед розсміявся, подумавши про це… — Зачекайте трохи на мене! Wait! Один момент! Га! Бачите! Вже! Фердінане! Вже…

Він клеїв дурня…