Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит

Смерть у кредит

Вона не знала, що робити, що відповідати на такі жорстокі передбачення. Звиваючись у конвульсіях, вона кусала собі губи, які починали сильно кровоточити. Я був проклятий, поза всяким сумнівом. А він усе ніяк не міг вгамуватися, він — Понтій Пілат, забризкуючи слиною весь поверх, виразним жестом умивав руки від усіх моїх огидних вчинків, видовище було вражаюче. Сипав латинськими висловами. В урочисті моменти таке з ним бувало. Просто там, на маленькій кухні, він проголошував мені анафему й декламував на античний манір. Часом він робив паузи, аби пояснити мені, неуку, що означає humaniora[33]…

Він знав усе. Тоді як я, по суті, розумів лише одне — що до мене не треба торкатися, а можна брати лише пінцетом. Мене всі зневажали, навіть з погляду римської моралі, Ціцерона, всієї імперії й усіх древніх… Мій батько все це знав… Не мав у цьому жодного сумніву… Й верещав про це, як тхір… Моя мати далі скімлила… Щоб розпочати сцену, він навіть вигадав собі щось на кшталт «вступу»… Він хапав шматок марсельського мила, важкий кубик, і починав енергійно жестикулювати ним… Часом клав його на місце… й далі розпатякував… Потім брав його знову… Розмахував ним… Аж поки мило не вислизало в нього з кулака… Й не залітало під піаніно… Всі кидалися його діставати… Нишпорили мітлою… запихали руки… Чорт!.. Хай йому дідько!.. Натикалися на кути!.. Один на одного… Мітла влучала комусь в око… Все кінчалося бійкою. Вони лаяли одне одного останніми словами. Він гнав її геть, а вона шкандибала навколо столу.

Мене на якийсь час залишали в спокої.

* * *

Від страху моя мати геть втратила будь-який сором… Вона ходила по всьому Пасажу й навколо та розповідала про мої ганебні вчинки… Вона надокучливо просила ради в інших батьків… тих, які мали проблеми з дітьми… під час навчання… Як їм вдалося виплутатися?..

«Я готова, — постійно говорила вона, — на будь-які жертви! Хай там як, але ми не відступимо!..»

Дядько Едуар, завжди такий кмітливий, у якого було стільки зв'язків, вже й той починав морщити лоба, я здавався йому трохи дивним… Він уже дістав усіх своїх приятелів розмовами про мої проблеми й неприємності… Йому це також почало вже набридати… Все було проти мене… Зі мною було щось негаразд… Я навіть сам почав його уникати.

Сусіди пристрасно цікавилися моєю драмою… Покупці в крамниці також. Тих, хто хоч трохи мене знав, мати брала за свідків… Це не сприяло залагодженню справ… Навіть пан Лепрент з «Коксінелі» врешті втрутився в цю історію. Звичайно, мій батько втратив сон, він став схожий на мерця. Приходив на роботу такий виснажений, що його хитало в коридорі, коли він передавав пошту з поверха на поверх… Ба більше… він втратив голос, оскільки постійно горлопанив, і тепер став говорити зовсім хрипко…

«Ваше приватне життя, мій друже, мене не стосується, мені на нього начхати! Але я хочу, щоб ви виконували свої обов'язки… Що у вас за вигляд!.. Вас ледве ноги носять, мій голубе. Вам треба підлікуватися! Що ви робите, коли йдете звідси? Ви не відпочиваєте?» — так діставав його Лепрент.

Тоді з переляку батько все й виклав… Усі свої сімейні біди!..

«Ах, мій друже! Все тільки через це? Мені б ваш шлунок! Я б на все начхав!.. Ще й як!.. На всіх своїх родичів і знайомих!.. На всіх своїх синів і кузенів! На свою дружину! Своїх дочок! На всіх вісімнадцять татусів. Якби я був на вашому місці, я начхав би на всіх! На весь світ! Ви чуєте мене! Ви просто слабак, пане! Це все, що я можу вам сказати!»

Цей Лепрент усе так сприймав через свою виразку, яка розташовувалась за два пальці від другого шлункового отвору й завдавала йому пекельного болю… Увесь Всесвіт поставав для нього велетенським вмістилищем кислоти… Йому не залишалося нічого іншого, як перетворитися на який-небудь «бікарбонат»… Цілісінькими днями він трудився, смоктав піґулки… Та йому не вдавалося досягти цього! Знизу стравохода він постійно відчував, як розпечена кочерга обпалює йому нутрощі… Невдовзі він буде весь у дірках… Крізь нього буде видно зорі. Його життя було нестерпним… Він не відмовився б помінятися із батьком, і той про це знав…

«Давайте, я із задоволенням візьму вашу виразку, все що завгодно, тільки б у мене все владналося із сином! Хочете?»

Ось таким був мій батько. Він завжди ставив моральні муки значно вище фізичних… Вони заслуговують на більшу повагу!.. Були важливіші! Так було в римлян, так само й він ставився до всіх життєвих випробувань… Жити у злагоді з власним сумлінням… Усім і всьому наперекір! У найбезвихідніших ситуаціях!.. Жодного компромісу! Уникати манівців! Це було для нього законом!.. Сенсом його буття! «Честь для мене! Моя честь!» Він горлав про це з будь-якого приводу… коли длубався в носі… перекидав сільничку. Зумисно прочиняв вікно, щоб це міг чути весь Пасаж…

Дядько Едуар бачив, яким я став зломленим, засмиканим, тож нарешті він розчулився, він був дуже добродушний. На мене жаль було дивитися… Він удавався до всіх своїх зв'язків і знову знайшов вихід… Це навіть був радше привід, щоб мені поскоріше змитися… Вивчення іноземних мов…

Він заявив, що не завадить і мені знати принаймні одну… Щоб знайти місце в торгівлі… Що тепер так заведено… Що це просто необхідно… Найважче було заручитися згодою моїх старих. Їх жодним чином не влаштовувала така пропозиція… Проте Едуар наводив переконливі аргументи… Та в нашій буді не надто звикли дослухатися до здорового глузду… Для них це була повна несподіванка…

Мій дядько вважав, що суворими заходами годі чогось досягти… Він був радше прихильником пошуку мирних шляхів, не вірив у силу… Не вірив, що від цього буде краще… Він сказав їм буквально таке:

«Мені здається, що в його вчинках не було злого наміру… Він не має поганих нахилів, я за ним весь час спостерігаю… він скорше здичавів… Він не зовсім розуміє, чого від нього хочуть… Можливо, тут проблеми росту… Йому варто було б виїхати на свіже повітря й залишитися там якомога довше… Ваш лікар уже казав про це… Я послав би його в Англію… Ми знайшли б якийсь заклад… щось не надто дороге… й не дуже далеко… можливо, навіть «au pair»[34]?.. Що ви на це скажете?

Коли він повернеться, розмовлятиме цією мовою… Тоді прилаштувати його було б простіше… Я знайду для нього щось підходяще. У книгаря… В крамниці сорочок… Там, де його не знають. Ґорложа ми забудемо. Всі розмови на цю тему припиняться!..»

Коли мої старі таке почули, то аж пороззявляли роти… Почали зважувати всі «за» і «проти»… Це заскочило їх зненацька… Насамперед доводилося йти на ризик, а до того ж це були додаткові кошти… Від спадку Кароліни залишилося декілька тисяч франків… Це була частка Едуара… Він їх одразу й запропонував. Виклав їх на стіл… Віддасте, коли зможете… Він не хотів, щоб про це особливо розводились… Навіть відмовився від розписки… «Ну, вирішуйте, — підсумував він. — Я зайду до вас завтра. А поки наведу деякі довідки…»

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 51. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи