Розділ «Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит»

— Що ж тобі сказав Едуар?

— Твій чоловік довго не протягне! Якщо далі так себе розпікатиме… Він худне на очах… Усі в Пасажі це помітили. Всі про це говорять…

— Він так тобі й сказав?..

— Так, мій любий. Повір мені!.. Він не хотів, щоб я тобі це переказувала… Бачиш, який він делікатний… Ось побачиш, тобі більше не витримати… Ну що? Ти хочеш цього, скажи?..

— Чого?..

— Ну, щоб він поїхав, наш хлопець!.. Щоб дав нам трохи перепочити!.. Залишив нас удвох… Хіба ти не хочеш?

— Ах! Ні, цього ні! Ах! Ні! Ще ні! Господи! Ні! Ще ні!..

— Нумо спробуємо, Оґюсте! Подумай! Якщо ти помреш від журби, хіба це буде ліпше?..

— Помру, я? О Господи! І ти ще кажеш, що мені на це наплювати! Але це саме те, чого я хочу — смерть!.. Ох! Господи Боже!..

Раптом він випручується, виривається, збиває матір. І знову починає шаленіти^. Це йому не спадало на думку… Смерть! Боже мій!.. Його смерть!.. Він знову починає впадати в транс… Тепер він тільки про це й думає! Оговтавшись, він кидається до раковини… Хоче ковтнути води. Тарах! Бабах!!! Поковзнувся!.. Втрачає рівновагу!.. Летить догори дриґом… Падає на буфет… Відлітає до серванта… Щосили репетує… Вдаряється головою… Намагається за щось ухопитися… Все начиння сиплеться просто на нас… Увесь посуд, інструменти, люстра… Справжній водоспад… лавина… Він лежить, завалений… Його не видно… Мати гукає в купу уламків… І я: «Тату! Тату! Ти де?.. Озвися, тату!..» Він лежав випростаний, обличчям донизу… Я дивився на його червоні говноступи на плитках кухонної підлоги…

— Тату! Озвись, скажи що-небудь!.. Озвись, скажи що-небудь, мій любий!..

— Прокляття! Ніколи не маю спокою!.. Облиште мене, хай вам біс!..

Нарешті він притомився… Все-таки сказав «так»… Мати одержала, що хотіла… Він більше не мав сили чинити опору. Сказав, що йому байдуже. Й знову завів мову про самогубство… Він повернувся у свою контору. Цікавився тепер лише собою. Він вийшов з гри. Зумисне йшов геть, щоб не зустрітися зі мною. Весь час залишав мене наодинці з матір'ю… Вона знову взялася бідкатися й скиглити… доскіпуватися до мене з безкінечними балачками… Їй постійно спадали на думку нові ідеї… Вона мала обов'язково їх озвучити, аби вони не пропали марно і я міг ними скористатися, вона хотіла напхати ними мене ще до від'їзду… Те, що від мене відчепився батько, ще не означає, що мені все дозволено!..

— Послухай, Фердінане!.. Я давно збиралася з тобою поговорити… Я не хочу набридати тобі, лаятися, погрожувати, це не в моєму стилі! Це мені не властиво! Але все-таки є речі, які матері не байдужі… Часом здається так, ніби я літаю десь у хмарах, проте я все розумію!.. Я часто нічого не кажу, але думаю багато!.. Ми дуже ризикуємо… Надзвичайно! Сам подумай!.. Послати тебе до Англії!.. Твій батько по-своєму правий… Він — людина тямуща. О! Він аж ніяк не дурень!.. Для людей нашого статку це повне безумство!.. Відправити тебе за кордон?.. Адже ми й так уже в боргах!.. А прикраса, вартість якої треба відшкодувати!.. Додай до цього дві тисячі франків твоєму дядькові! Твій батько знову завів про це розмову сьогодні вранці… Повний безум!.. І це справді так!.. Я з ним не погоджувалася, але твій батько на все дивиться тверезо!.. Він близький до істини! Я щораз частіше запитую себе, де нам узяти таку суму! Дві тисячі франків!.. І навіть якби ми перевернули небо й землю… то все-одно не знайшли б такої суми, такі гроші на дорозі не валяються!.. Твій батько, ти ж сам бачиш, уже геть вибився з сил!.. А я, я також вже на ладан дихаю, дійшла краю, я нічого йому не кажу, але вже ледве ходжу… Поглянь на мою ногу!.. На вечір вона розпухає… Це жалюгідне існування аж ніяк не схоже на життя!.. Ми цього не заслужили!.. Ти чуєш мене, еге ж? Мій маленький! Я це кажу не для того, щоб робити якісь закиди… Але ти маєш розуміти… Ти не повинен мати ілюзії, ти маєш розуміти, як важко нам доводиться в житті… Адже за кілька місяців ти поїдеш. Ти завдав нам чимало клопотів, сам знаєш, Фердінане! Я можу тобі це відверто сказати!.. Я всією душею вболіваю за тебе… Врешті я твоя мати!.. Мені важко тебе засуджувати… Але чужинці, господарі, ті, в кого ти будеш весь час на очах… Від них годі чекати такої поблажливости… Та навіть той самий Ґорлож! Знаєш, що він вчора про тебе сказав?.. Його голос досі звучить у мене у вухах… Я нічого не казала твоєму батькові!.. Перед тим, як піти… А він був тут добру годину… «Я знаю, з ким маю справу… Я вам так скажу… З вашим хлопцем мені все ясно… Ви як усі матері… Ви самі його зіпсували! Розбестили! Ось і все! Всі гадають, що це на благо, надриваються з останніх сил! І накликають на своїх дітей біду!» Я повторюю тобі дослівно те, що він сказав: «Самі того не бажаючи, ви зробите з нього гульвісу, лінтюха, егоїста!..» Я просто остовпіла від цього! Слово чести! Я й не писнула. Не висловлювала невдоволення! Не мала наміру вступати з ним у дискусію!.. Але, знаєш, я сама немало про це міркувала!.. По-своєму він правий… Звичайно, ми не думаємо, як він, Фердінане… Це різні речі… Особливо я!.. Але якщо ти станеш чуйнішим, розумнішим, працьовитішим, свідомішим… Якщо ти добре не помізкуєш… Якщо не спробуєш хоч трохи нас підтримати… В нашому існуванні… В цьому тяжкому житті… Зрештою, тут є одна причина, Фердінане, і я маю тобі про це сказати, як твоя матір… Я розумію це як жінка… Ти справді не маєш серця… Зрештою, у цьому вся справа… Я часто запитую себе, чому це так… Звідки це в тебе?.. Певна річ, що ні від твого батька, ні від мене самої… Твій батько має серце… У нього навіть надто велике серце, в бідолахи!.. А щодо мене, то ти бачив, як я оплакувала свою матір?.. Серце я завжди мала… Ми були недостатньо суворі з тобою… Були надто заклопотані, на надто багато речей заплющували очі… Нам здавалося, що все налагодиться… А ти забув про елементарну порядність!.. Як це все мерзенно!.. Ми всі в цьому частково винні!.. Це точно… Ось до чого ми докотилися!.. «Ви ще спізнаєте з ним горя!..» Ах! Він не перший мені це сказав! Лавлонґ вже попереджав мене!.. Бачиш, Фердінане, не він один це знав!.. Усі, хто має з тобою справу, врешті приходять до такого висновку… Гаразд, я не педалюватиму на цьому, я не хочу виставляти тебе гіршим, ніж ти є… Але там ти опинишся геть в іншому середовищі… Спробуй забути про все зле!.. Погані знайомства!.. Не зв’язуйся там з різними розбишаками!.. Уникай поганого впливу!.. Пам'ятай про нас!.. Пам’ятай про своїх батьків!.. Спробуй виправитися… Розважайся на перервах… але не під час уроків… Намагайся вивчити мову до свого повернення… опанувати вишукані манери… Доклади зусиль до формування свого характеру… Постарайся… Англійці завжди мають такий чемний вигляд!.. Вони такі охайні!.. Так пристойно вдягнені!.. Вже й не знаю, що тобі ще сказати, мій хлопчику, щоб ти поводився хоч трохи ліпше… Більше такої нагоди вже не буде… Твій батько вже все тобі розтлумачив… У твоєму віці життя є доволі складним… ти ще можеш стати порядною людиною!.. Більше не маю тобі що сказати…» У певному сенсі це було слушно, я майже все вже чув… Мене це вже мало хвилювало… Все, чого я хотів, — це поїхати геть, і якомога швидше. Й не чути більше жодних повчань. Головне — не думати, правий ти чи помиляєшся. Насправді, це неважливо… Просто тих, хто має з вами справу, треба зразу позбавити будь-яких ілюзій… Все інше було б помилкою.

Біль розлуки в момент від'їзду був навіть більший, ніж я гадав. Часом буває важко втриматися. Ми втрьох стояли принишклі на пероні Північного вокзалу… Чіплялися одне за одного, намагаючись триматися разом… Як тільки потрапиш у натовп, стаєш боязким, намагаєшся не впадати у вічі… Навіть мій батько, який часом так горлав у Пасажі, опинившись на вулиці, цілковито втрачав цю здатність… Він якось увесь зіщулювався. То лише вдома він вергав громи й блискавиці. Варто було комусь на вулиці звернути на нього увагу, як він одразу червонів… І наполохано роззирався…

То було небувалою сміливістю — відпустити мене в такі далекі краї… Ось так, зовсім одного… Раптом нам стало лячно… Мати, як найвідважніша, стала шукати людей, які їхали туди само, куди і я… Ніхто нічого не чув про Рочестер. Я пішов займати своє місце… Мені ще раз нагадали про найнеобхідніше… Надзвичайна обережність… Не виходити, поки потяг не зупиниться… Ніколи не переходити через колії… Роззиратися навсібіч… Не гратися з дверима… Уникати протягів… Берегти очі… Не довіряти багажним сіткам… бо під час поштовхів багаж може випасти й прибити… Я мав із собою напхану валізу та ще ковдру, яка нагадувала східний килим, зі строкатими квадратами, плед для мандрівок, зелений з блакитним… Він дістався нам від Бабусі Кароліни. Всі спроби продати його виявилися марними. Я віз його в країну, яка найбільше пасувала до нього. В цьому кліматі він незамінний! Так ми собі думали…

У цьому гармидері я мав ще раз повторити все, що мене змусили завчити напам'ять, про що мені торочили весь останній тиждень… «Щоранку чисть зуби… щосуботи мий ноги… Попроси дозволу приймати гарячі ванни… Ти маєш дванадцять пар шкарпет… Три нічні сорочки… Підтирайся як слід у вбиральні… Їж і жуй повільно… А то зіпсуєш собі шлунок… Приймай свій сироп від глистів… Облиш свою звичку мацати себе…»

Я віз із собою ще купу настанов для власного морального вдосконалення, для своєї повної реабілітації. Перед моїм від'їздом у мене намагалися вкласти якомога більше всього. Я віз до Англії добрі принципи, просто чудові… А також великий сором за мої ниці інстинкти. Я буду на повному утриманні. Про ціну вже домовлено. Цілі два місяці оплачено наперед. Я обіцяв бути взірцем, слухняним, сміливим, уважним, щирим, свідомим, чесним, ніколи більше не брехати, а головне, не красти, не длубатися в носі, повернутися просто невпізнанним, ідеальним, поправитись, вивчити англійську, не забути французьку, писати принаймні щонеділі. Я обіцяв усе, чого вони хотіли, аби тільки мені дозволили поскоріше поїхати. Аби тільки знову не розігралася драма. Після стількох настанов слова вже кінчалися… Настала мить від'їзду. Я був сповнений найпохмуріших почуттів і думок… Від усієї цієї неприємної мішанини димів, натовпу, свистків аж паморочилось у голові… Я бачив, як удалечині рейки зникали в тунелі. І я також зникну. Я мав погані передчуття, я запитував себе, чи не виявляться англійці ще більшими негідниками, більшою сволотою, ніж тутешні?..

Я позирав на своїх батьків, вони здригалися, тремтіли усім тілом… Вони більше не стримували сліз… Нараз я також почав скімлити. Мені було дуже соромно, я плакав, як дівчисько, я здавався собі просто огидним. Мати обхопила мене обома руками… Двері якраз почали зачинятися… Залунала команда «По вагонах!» Вона обнімала й цілувала мене так сильно, що я ледве втримався на ногах… За таких обставин з глибини її недоладного тіла підіймалась якась кінська сила ніжности… Вона наперед занурювалася в розлуку. Це немов би вивертало її, ніби її душа виходила в неї ззаду, з очей, з живота, з грудей та огортала мене зусібіч, осяваючи вокзал… Вона цілковито знемоглася… Не неї неможливо було дивитись…

— Та заспокойся вже, мамо!.. Люди з нас сміються…