Приходив пан Ґорлож і години дві проводив з нами бесіду… Він знав усе… Все встиг обговорити… навіть Майбутнє. «З цією дитиною ви ще спізнаєте горя!.. Він ще малий, але вже розбещений! Який негідник!.. Я так вірив йому!.. У нього починало все налагоджуватись…»
То були його останні слова!.. Мати побоювалася, що він може подати в суд… і мене на місці заарештують… Вона не наважувалася заперечувати… Вона анітрохи не сумнівалася… Що мене обманули… Та було б ліпше, якби я зразу про все розповів… Для чого сперечатися… Й налаштовувати проти себе господаря… Це була найменш скандальна версія!.. Вони би поступово виплатили все. Звичайно, мої батьки… Про це вже було домовлено!..
— Хто намовив тебе це зробити? — зі слізьми на очах питала вона мене. — Куди ти дів цю коштовність?.. Та признайся! Мій хлопчику! Тебе за це не з'їдять!.. Я нічого не скажу твоєму батькові!.. Присягаюся!.. Ти мені віриш?.. Підемо до неї разом… Якщо ти віддав це жінці! Скажи-но скоріше, поки він не повернувся! Може, вона поверне його за невелику винагороду?.. Ти добре її знаєш? Як ти гадаєш? Тоді все можна залагодити! Ми нічого нікому не скажемо!..
Я чекав, коли вона закінчить, аби хоча б спробувати пояснити їй бодай щось… Саме цієї миті повернувся батько… Він зовсім не охолов… Узявся гамселити по столу й — наскільки то було можливо — в перегородки!.. Двома стиснутими кулаками! Весь час випускаючи пару… Варто було йому зупинитися хоча б на мить, як він починав хвицати ногами! Гнів розпирав його, він тряс задом, як віслюк! Виламував простінки… Намагався завалити весь будинок… Щоб трохи розрядитися, він перекинув буфет… Сцени шаленства й руйнування тривали всю ніч… Від обурення він то ставав дибки, то опускався на чотири лапи!.. Й гавкав, як дог… У проміжках між нападами люті обоє сперечалися про мене… А в мене й гадки не було щось їм пояснювати…
Коли всі аргументи вичерпались, мати підвелася й взялась за мене… Вона хотіла, аби я висповідався… Я й далі мовчав… Вона плакала, стоячи навколішки біля мого ліжка, так ніби я помер… Шепотіла молитви… Просила зглянутися на неї… Хотіла, щоб я негайно у всьому признався… щоб я сказав, хто ця жінка!… І щоб ми разом пішли до неї…
— Якщо ти хочеш усе знати, то це господарка!.. — нарешті вигукнув я. Мій терпець урвався! Хай йому біс!
— Ах! Помовч, малий дурнику!.. Ти навіть не знаєш, якого болю нам завдаєш!..
Щось доводити не було жодного сенсу… Яка користь від розмови з цими телепнями… Вони забитіші, ніж усі забиті нужники в Аньєрі! Я в цьому переконався.
* * *
І все-таки це був жахливий удар. Я довго, днів п'ять чи шість, безвилазно залишався в своїй кімнатці. Вони змушували мене спускатися, щоб я поїв… Мати кликала мене разів з десять. Нарешті сама йшла нагору. Я більше нічого не хотів, особливо розмовляти. Батько балакав сам із собою. Виголошував монологи. Лаявся без упину… Усі ці вічні, заяложені причитання… Доля… Євреї… Невдачі… Виставка… Провидіння… Франкмасони…
Як тільки він повертався з достави, ліз нагору, на горище, й брався за акварелі, це було вкрай необхідно… Треба було відшкодувати збиток Ґорложу… Та він більше не міг ні на чому зосередитися. Його дух витав десь у високості… Тільки-но він брався за пензля, як починав страшенно злитися, й той тріщав у нього в руках. Він так нервував, що зламав своє маленьке перо для малювання тушшю… й розколов чашечки для розведення фарб… Та іншого виходу не було… Варто було мені наблизитись, як він усе з шумом відсував убік… Як тільки він залишався з моєю матір’ю, то знову починав скандалити…
— Якщо ти дозволиш йому цілими днями тинятися вулицею під приводом навчання на крамаря, ми його більше ніколи не побачимо, моя дорогенька! О, ні! Будь певна! Це все ще квіточки! Він закінчить навіть не злодієм, ні! А вбивцею! Ти чуєш мене? Вбивцею! Не мине й шести місяців, як він задушить якого-небуть рантьє! О! Він уже на правильному шляху!.. О Боже! Він більше не спіткнеться! Як він вигарцьовує! Галопує! Його вже годі загнуздати! Я це бачу! А ти що, хіба цього не бачиш? Не віриш власним очам? Ти сліпа! Але не я! Ні! Ох! Ні! Не я!..
Після цього йшло глибоке зітхання… Він її заворожував…
— Ти можеш нарешті мене послухати? Хочеш, я скажу тобі, що нас чекає?.. Ні? Тобі байдуже!..
— Не треба, Оґюсте, благаю!..
— Ах-ах! Отже, тобі не страшно мене слухати!.. Отже, ти й сама знаєш!..
Він схопив її за зап'ясток, щоб вона не могла вислизнути… Вона мала вислухати все…
— Це нас… Ти мене чуєш?.. Він нас прикінчить! Якось принагідно! Наша справа перейде до нього, моя дорогенька!.. Матимеш його дяку за все!.. Ах! Скільки разів я вже казав тобі!.. Їй-бо, хіба мало тебе попереджав?.. Завжди казав тобі!.. Га! Боже мій, Боже мій! Казав на всі лади, на кожному перехресті! Завжди! Тим гірше! Alea jacta…[32]
Він наганяв такого страху на мою матір, що вона геть дитиніла! З рота текла слина, на губах надувалися бульбашки, вона починала щось там белькотіти… І тут він добивав її, цілком оглушував:
— Хай уже мене задушить! Я готовий! Але я не дозволю водити себе за носа, дідько б його ухопив!.. Роби як хочеш!.. Ти будеш відповідати!..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у кредит» автора Луї-Фердінан Селін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Луї-Фердінан Селін Смерть у кредит“ на сторінці 50. Приємного читання.