Розділ «IV Як на небі»

Пітер насилу відшукав обірвану нитку розмови.

— Ти збиралася розповісти мені, що сталося з вашою фермою.

Ґрейнджер потерла очі та спробувала придивитися без лінз.

— Ми звелися на ніщо, — сказала жінка. — Продали ферму й переїхали до Декейтера. До того ми жили в Бетані, неподалік звідти. Оселилися в котеджі поблизу річки Санґамон. Ну, пішки не те щоб дуже близько, але на машині зовсім недалеко.

— Угу, — сказав Пітер.

Із болючим докором сумління він усвідомив, що йому анітрохи не цікаво. Ось тобі й усе його людинолюбство... Якщо він виживе, якщо повернеться до цивілізації, пастором йому вже не бути. Усі подробиці життя людей: місця, де вони проживали, імена родичів, назви річок, біля яких вони мешкали, буденні труднощі, з якими вони стикалися на роботі, домашні сварки, які їм доводилося переживати, — це все вже нічого не означало для Пітера.

— Нині Декейтер — доволі нудне містечко, — розповідала Ґрейнджер. — Але воно має надзвичайно цікаву історію. Колись його називали соєвою столицею світу. Ти чув про Авраама Лінкольна?

— Звісно. Це ж найвідоміший з-поміж усіх американських президентів.

Ґрейнджер вдячно зітхнула так, наче вони завдали разом удару по невігластву, наче вони двоє були єдиними освіченими людьми в колонії обивателів.

— Лінкольн жив у Декейтері на початку вісімнадцятого століття чи коли там. Працював адвокатом. А потім став президентом. Там є пам’ятник — Лінкольн поставив босу ногу на пеньок. Дівчинкою я сиділа на тому пеньку. Я тоді не думала, що це може бути неповагою чи ще там чим, я просто була втомлена.

— Угу, — відказав Пітер.

Комахи сідали вже й на нього. За тиждень абощо — а може, й за кілька днів — вони обоє перетворяться на засіяний город. Може, коли настане час їхнього останнього віддиху, їм варто обійняти одне одного?

— Мені дуже сподобалася твоя промова на похороні, — сказала Ґрейнджер.

— На якому похороні?

— Северина. Він у тебе вийшов таким справжнім. А мені він навіть ніколи не подобався.

Пітер силкувався пригадати, що ж він такого казав про Северина, намагався згадати його самого.

— Я не думав, що промова тебе вразила.

— Вона була прекрасною. — Кілька секунд Ґрейнджер поніжилася у спогадах про його співчутливі слова, а потім насупила чоло. — Занадто прекрасною для цих... мудил, це вже напевно. Потім у нас було зібрання, і всі погодилися, що ти перехопив через край, і якщо в майбутньому хтось із аміківців помре, то тебе краще не допускати до похорону.

Комахи знову намагалися всістися на жінку. Одна блискуча, нефритового кольору, вмостилася просто на чолі Ґрейнджер. Та була наче в забутті.

— Я захищала тебе, — сказала вона, дивлячись у небо.