Розділ «IV Як на небі»

— Тоді, коли я розмовляла з нею, я була іншою людиною, — мовила Ґрейнджер. — Бозна-скільки років минуло відтоді. Люди змінюються.

— Так, люди змінюються.

Комахи закінчили свої справи й полетіли геть.

— Розкажи мені про весільну сукню твоєї дружини, — попросила Ґрейнджер.

— Вона була біла, — промовив Пітер. — Саме така, як кожен уявляє собі весільну сукню. Звичайна, без чогось особливого. Щоправда, вона мала величезне символічне значення. Її білість мала значення. У Беа було жахливе минуле, у сексуальному плані. Її... скажімо так: її сильно ображали. І вона не зламалася через це.

Ґрейнджер почухала руки. Шрами почали свербіти через те, що постійно намокали.

— Не треба про символізм. Розкажи більше про сукню.

Пітер полинув думкою назад, через усю галактику, до спальні свого будинку в Англії.

— У неї... у неї не було довгого шлейфа, — сказав він. — Це була звичайна сукня, в якій можна вільно рухатися. Плечика з буфами, не дуже пишні, просто елегантні. Рукава вузькі, із парчі, аж до зап’ястків. На... е-е... на животі теж парча, і на комірці, але на грудях тканина була гладенькою і шовковистою. Сукня сягала по кісточку й не торкалася підлоги.

Жінка кивала головою, схвально гмикаючи. Вона хотіла почути саме це.

— Ще одне, чим Беа вразила мене, — сказав Пітер, — те, що після весілля вона вдягала цю сукню ще багато разів. Удома. Лише для нас двох.

— Це так романтично.

У Ґрейнджер в очах бриніли сльози.

Нараз Пітер відчув себе нещасним. Спогад про гірке розчарування Беа, розчарування в ньому, Пітері, затьмарив ці спогади про їхню любов, якими він ділився з Ґрейнджер.

— Мабуть, Туска таки має рацію і це все лише казка, яку я розповідаю сам собі, — сказав Пітер. — Давня казка. Життя рухається вперед. Беа тепер інша людина. Знаєш, нещодавно я писав їй про цю сукню, про те, як вона мені подобалася в ній, а Беа... Беа відповіла, що я впадаю в сентиментальність, що думаю тільки про те, якою вона була раніше, а не про те, хто вона зараз.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це дурня, — сказала м’яко, навіть лагідно, жінка. — Повір мені, Пітере, її серце тьохкає, коли ти згадуєш про це. Якби вона подумала, що ти забув про ту сукню, це б її знищило. Усі ми час від часу впадаємо в сентиментальність, усі. У цьому триклятому світі знайдеться лише близько півсотні людей, які ніколи не впадають у сентиментальність. І всі вони працюють тут.

Обоє засміялися.

— Нам треба ще раз спробувати відшукати дорогу, — промовив Пітер.

— Гаразд, спробуймо, — відказала Ґрейнджер, підводячись із землі.