Розділ «IV Як на небі»

— Отож... Пітере... дозволь, я нагадаю тобі, як виглядає індик. Це птах. У нього із дзьоба звисає такий собі відросток шкіри, схожий на велику шмарклю, ну, або на... е-е... презерватив. Голова в нього червона, з невеличкими гулями, як шкіра в ящірки, і ця голова разом із хвилястою шиєю робить отак. — Своїми головою і шиєю вона показала незграбні рухи індика. — І ось цю голову з худорлявою, схожою на змію шиєю, прикріплено до жирної туші зі сірим пір’ям. — Ґрейнджер поглянула Пітерові в очі. — Нічого не пригадуєш?

— Так, ти... е-е... оживила ці спогади.

Заспокоївшись, Ґрейнджер дозволила собі розслабитися.

— Ось, ось що нам треба робити. Не давати нашим спогадам згинути.

Жінка вмостилася зручніше, простягнувшись на землі, наче засмагаючи, підклавши під голову торбу замість подушки. Яскраво-зелена комаха всілася їй на плече й заходилася вигинати задню частину свого тільця. Ґрейнджер, схоже, нічого не помітила. Пітер хотів було скинути комаху, але передумав.

Голос у голові казав йому: «Ти помреш тут, у цій пустині. Ти ніколи більше не побачиш Беатріс. Це плаский край, ці рідкі купки білоквіту, це незнайоме небо, ці комахи, що прагнуть відкласти яйця у твоє тіло, ця жінка, що лежить біля тебе, — усе це зміст твого життя в його останні дні й години». Голос був чіткий, без акценту чи якогось натяку на стать мовця — раніше Пітер чув його багато разів і завжди був переконаний, що це не його власний голос. Дитиною він гадав, що це голос його сумління, коли ж став християнином, то повірив, що це голос Бога. Хай чиїм цей голос не був, він завжди казав Пітерові саме те, що треба було сказати.

— Який твій найперший спогад? — запитала Ґрейнджер.

— Я не знаю, — подумавши, відказав Пітер. — Напевно, образ мами, яка пристьобує мене у спеціальному пластиковому сидінні для дітей у ресторані турецької їжі. Важко сказати, що справжній спогад, а що ти вже пізніше додумав сам, дивлячись на старі світлини і слухаючи сімейні історії.

— Ну от ще ти не починай! — вигукнула Ґрейнджер таким тоном, наче Пітер їй заявив, що кохання — це лише зустріч сперматозоїда з яйцеклітиною. — Це Туска всіх у цьому переконує. Не існує такого, як спогади про дитинство, каже він. Ми просто щодня бавимося з нейронами, перекидаємо їх туди-сюди довкола гіпокампа, створюємо собі казочки з дійовими особами, які звуться так само, як люди, з котрими ми колись жили. «Твій батько — це просто спалах молекулярної активності в лобовій частці головного мозку», — скаже він тобі, вишкірившись своєю самовдоволеною посмішечкою. Бовдур.

Ґрейнджер простягнула руку. Пітер не знав напевне, що вона хоче від нього. Потім передав їй пляшку з водою. Вона трохи відпила. Води залишалося вже небагато.

— Мій батько, — промовила жінка далі, — пахнув порохом. Ми жили на фермі, у штаті Іллінойс. Він постійно відстрілював кроликів. Вони для нього були наче блощиці, великі пухнасті блощиці. Я каталася на велосипеді, а повсюди лежали дохлі кролі. А потім він підхоплював мене на руки, і його сорочка пахла порохом.

— Дуже... різні емоції в цьому спогаді, — обережно зауважив Пітер.

— Зате це справжній спогад, ось що важливо. Ферма була справжня, кролі були справжні, і сорочка мого батька пахла не тютюном, не фарбою, не лосьйоном після гоління, а саме порохом. Я знаю, я була там.

Жінка говорила непокірливо, немовби хтось сумнівався, що вона справді була там, немовби серед аміківців існувала змова з метою перетворити її на міську дівчинку з Лос-Анджелеса, на доньку українця-стоматолога чи на китаянку з Німеччини. Ще дві комахи сіли на неї: одна на волосся і ще одна на груди. Ґрейнджер не звернула на них уваги.

— А що трапилося з твоєю фермою? — запитав Пітер із ввічливості, коли стало зрозуміло, що розмова зав’язла.

— Та облиш мене! — скрикнула Ґрейнджер, ляскаючи руками по своєму обличчю.

Пітер відсахнувся, уже готуючись безмірно вибачатися за свої слова, які її так розлютили, але жінка розсердилася не на нього. І навіть не на комах. Із вигуком огиди вона викинула блискітливу лусочку спочатку з одного ока, а потім і з іншого. Її контактні лінзи.

— Падлюче повітря, — промовила Ґрейнджер. — Лізло під мої лінзи, піднімало їхні краї. Мене аж тіпає від цього.

Вона закліпала. Одна відкинута гідрогелева пелюстка пристала до її черевика, інша лежала на землі.

— Дарма я це зробила: я погано бачу. Тобі ще, може, доведеться стати мені за поводиря. Про що це ми говорили?