Розділ «IV Як на небі»

— Доки ми дістанемося бази, ще двічі йтиме дощ, — ствердно сказав Пітер.

— І що нам із того?

— Можна просто закинути голову, роззявити рот, і так напитися, — відказав він. — Так це роблять  — тубільці.

— Якщо ти не заперечуєш, — промовила Ґрейнджер, — я б воліла не робити це так, як тубільці.

Вийшовши з машини, обоє зауважили, як сильно її понівечило ударом блискавки. Тріщини павутиною розповзлися по ковпаках на спущених колесах. Машина припинила бути машиною і почала перетворюватися на щось інше.

Пітер і Ґрейнджер ішли по слідах коліс, що вели до аміківської бази. Жінка виявилася чудовим ходаком, її крок був коротшим, ніж у Пітера, але досить швидким, тож йому не довелося підлаштовуватися. За короткий час вони пройшли чималу відстань, і попри те, що місцевість була пласка, машина, що зосталася позаду, швидко зменшувалася вдалині, а згодом і взагалі зникла. Що далі вони йшли, то важче було орієнтуватися на розмитій дощем землі: сліди від машини плуталися із природними відмітинами. Із неба спала зловісна пелена, і сонце світило яскраво й невпинно. Ґрейнджер ковтнула з однієї із пляшок. Пітер вирішив іще зачекати. Йому більше хотілося їсти, ніж пити. Власне кажучи, голод відвертав його увагу від дороги.

Ґрунт виявився не найкращою поверхнею для пішої ходи, однак за першу годину вони мусили подолати щонайменше дві милі. За другу приблизно так само. Аміківська база вперто відмовлялася з’являтися на обрії. Із землі стерлися всі сліди їхньої поїздки. Звісно, вони безнадійно заблукали.

— Повернімося по своїх слідах до машини, — запропонував Пітер, — АМІК, можливо, відправить когось за нами. Урешті-решт.

— Ага, — відказала Ґрейнджер. — Урешті-решт. Коли ми вже будемо мертві.

Це слово, сказане так зненацька, збентежило їх обох. Хоча їхня помилка й була очевидною, належало дотримуватися правил оптимістичної поведінки.

— Ти ж приїхала за мною, — нагадав жінці Пітер.

Ґрейнджер розсміялася з його наївності.

— Це була моя ініціатива, АМІК до цього не причетний. Ці люди не візьмуться рятувати навіть рідну матір. Я серйозно. А чому, ти гадаєш, вони взагалі тут? Вони незворушні, у них наче викарбувано на чолі «ВСІЛЯКО БУВАЄ».

— Але ж вони помітять, що тебе немає?

— Атож, помітять. Хтось прийде в аптеку по засіб проти бородавок, а мене там не буде, і він подумає: «Ну, нема то й нема, кілька бородавок — це не страшно». А якщо я не з’явлюся, щоб перевірити якість їжі на завтра, — «Ну, це ж тільки формальність, ми ж однаково її будемо їсти. Може, згадаємо про це на наступному зібранні».

— Не можу повірити, що вони настільки байдужі, — промовив Пітер, але голос його прозвучав невпевнено.

— Я знаю цих людей, — сказала Ґрейнджер. — Я знаю, що вони таке. Коли зникли Курцберг і Тартальйоне, вони помітили це бозна-коли. І що ж вони зробили? Розіслали в усіх напрямках машини? Їздили вдень і вночі, доки не прочесали кожен дюйм у радіусі п’ятдесят миль? Забий, чуваче. Розслабся і почитай журнал. Покачай м’язи. Увесь довбаний світ летить у прірву, але все одно це ще не привід хвилюватися. Ти справді гадаєш, що вони запанікують, коли помітять, що нас немає?

— Хотілося б на це сподіватися, — відказав Пітер.

— Що ж, надія — це чудово, — зітхнула Ґрейнджер.

Вони йшли далі, уже помалу стомлюючись.