Розділ «IV Як на небі»

Ґрейнджер скинула свою хустку. Її обличчя розчервонілося, а шия блищала від поту.

— Треба подумати, — тихо сказав Пітер, — що нам робити далі.

Жінка відкинула голову на спинку сидіння й утупилася в стелю.

Дощ відбивав по даху машини ритм військового маршу, немов солдати з давноминулого тисячоліття йшли в бій з барабанами через плече.

— Ми їхали лише кілька хвилин, — мовила Грейнджер. — Базу досі може бути видно.

Не маючи бажання виходити з авто й мокнути, жінка обернулася на сидінні й спробувала щось роздивитися в заднє вікно. Але, крім запітнілого скла та Курцбергової постелі, більше нічого не побачила. Ґрейнджер відчинила дверцята, запустивши всередину веселий рій вологого повітря, і вибралася під дощ. Близько півхвилини вона постояла біля машини, тимчасом як одяг її маяв і тріпотів на вітрі. Потім жінка знову сіла в машину й зачинила двері.

— Бази не видно, — сказала Ґрейнджер.

Її блузка намокла і стала прозорою. Пітер бачив обриси її ліфчика, кінчики сосків.

— І Сі-1 також. Ми, напевно, якраз посередині.

Вона розлючено вдарила по керму.

Дощ минув. Небо проясніло й кидало перлисте світло на їхні тіла. Струминки повітря пролазили Ґрейнджер під рукава, було видно, як вони підіймають просяклу водою тканину й рухаються далі, наче розбухлі вени. Пітерові під одяг вони теж проникали, проповзали під футболку, у холоші штанів, лоскотали заглибники під колінами. Особливо їм хотілося пробратися крізь щільну бавовняну тканину довкола його геніталій.

— Назад іти доведеться годину, — мовила Ґрейнджер. — Дві щонайбільше.

— А залишилися сліди від коліс?

Жінка знову вийшла перевірити.

— Так, — сказала Ґрейнджер, повернувшись. — Прямі й чіткі.

Востаннє крутнувши ключ у замку запалювання, мимохідь, навіть не дивлячись на нього, жінка наче сподівалася обдурити двигун і змусити його запрацювати проти власної волі.

— Схоже, Тартальйоне домовився з Богом, — сказала вона.

Вони ретельно зібралися в дорогу. Ґрейнджер наповнила торбу найнеобхіднішими харчами. Пітер знайшов старий зацвілий портфель Курцберга, дістав звідти Новий Заповіт, що стопився в суцільну цеглину, і поклав туди дві дволітрові пластикові пляшки води.

— Шкода, що в нього немає ременя через плече, — мовив Пітер, зважуючи портфель у руках. — Ці пляшки важкенькі.

— Стануть легшими, коли ми їх вип’ємо, — сказала Ґрейнджер.