Розділ «IV Як на небі»

— Ні, я намагався втекти від поліції. Я був тоді наркоманом, багато крав. Того дня мені не пощастило. Або ж якраз навпаки.

Ґрейнджер гмикнула, погоджуючись.

— І вона втратила через тебе роботу?

— Як ти дізналася?

Пітер ніколи не розповідав їй про це, він був цілком певен.

— Просто здогадалася. Медсестра сплутується з пацієнтом, до того ж наркоманом. І злочинцем. Не надто приємна картина. Ти сидів колись у в’язниці?

— Практично ні. Одного разу тижні два чекав на суд в ізоляторі тимчасового тримання, та й по всьому.

Лише зараз Пітер збагнув, як неймовірно поблажливо до нього ставилися.

— Усе сходиться, — дивним, філософським тоном зауважила Ґрейнджер.

— Що сходиться?

— Ти щасливчик, Пітере. Один із тих людей, яких життя обдаровує своєю ласкою.

Ці слова чомусь зачепили його. Йому схотілося розповісти Ґрейнджер, що й він страждав так само, як і всі решта.

— У мене декілька років не було власної домівки. Мене били не раз.

Пітер сподівався, що не скиглить, а говорить зі спокійною гідністю, але підозрював, що навряд чи.

— Це частина тієї пригоди, що називається життя, хіба ні? — запитала Ґрейнджер.

У її втомленому голосі не було сарказму, лише співчутливий смуток.

— Тобто?

Жінка зітхнула.

— Декотрим випадають у житті тяжкі випробування. Вони воюють на війнах. Потрапляють до в’язниць. Починають власну справу й закривають її через гангстерів. Закінчують тим, що вирушають до чужих країв торгувати своїм задом. Один довгий список невдач і принижень. Але по-справжньому їх це не зачіпає. Життя для них — це пригода. На кшталт «ну що там далі». А є інші люди, які просто намагаються жити спокійно, не вплутуватися ні в що, їм років десять чи, може, чотирнадцять, а потім одного ранку в п’ятницю о дев’ятій тридцять п’ять щось стається, щось цілком особисте для них, що розбиває їм серце. Назавжди.

Пітер лежав мовчки, вбираючи те, що сказала Ґрейнджер.